Я – подарунок. І в цьому вся проблема моєї жорстокої долі.
Я не маю права ні обирати кому мене подарують, ні визначати свою подальшу участь, ні знати, як зі мною будуть поводитись.
Я – подарунок.
Я – рожевий плюшевий ведмедик у кумедному капелюсі та шарфі в клітинку… Ще дві години тому я спокійно сидів на полиці в магазині, спостерігаючи за дітьми, які час від часу тикали в мій бік вказівним пальчиком і вередливо кричали: «Хочу! Мам, купи мені Мішу!». До речі, я дуже нелюблю, коли мене так називають, тому потайки завжди молився щоб не дістатися комусь з цих примхливих діточок…
Я хотів бути з нею.
Її звали Ася, вона навчалася на другому курсі медичного інституту і часто заходила до магазину під час великої перерви. Не хочу вихвалятися, але я їй сподобався з першого погляду…
- Дивись, який гарний Медведик! – сказала вона своїй подрузі, яка любові до м’яких іграшок явно не розділяла.
- Подумаєш… Звичайна велика іграшка…
- Він ідеальний… От би мені хтось такого подарував! А може і подарує…
Насправді ж Ася мріяла щоб мене купив саме Женя, і подарував їй… Що саме між ними було, я не знаю. Мені відомо тільки, що Ася його кохає, а він… Не так часто він з’являвся у магазині, щоб я міг щось почути. Його почуття до дівчини так і залишились для мене загадкою. Про кохання він їй точно не говорив, та інколи дивився на Асю так…так, ніби хотів заглянути у саму душу, ніби сумував за нею і не хотів відпускати…
Кожного разу коли дівчина заходила до магазину, вона тихо так, самим поглядом, віталася зі мною, і надіялась, що скоро забере мене до себе… Я так чекав цієї миті! Так сподівався, що одного дня я оселюся у неї, що в моєму житті наступить новий щасливий етап. Цією думкою я жив півроку.
Я – подарунок. І моя біда саме в тому, що я не Її подарунок!
Кілька годин тому мене купили як новорічний сюрприз для одної розбещеної восьмирічної дівчинки. Вона не дуже зрадіє моїй появі, таких як я у неї цілий зоопарк!!!
Вона пограється зі мною дві хвилини і закине куди подалі. Там я і пролежу на одинці зі своїм горем, аж поки стара миша, якій давно начхати і на хімікати для її знищення, і на товстого, надто лінивого, кота, таки прогризе в мені дірку і мене викинуть на смітник…
Я не хочу так!!!
Я хочу, щоб мене принесли до Асі. Хочу бачити її сяючі очі, її усмішку і радість від подарунка. Хочу бачити, як вона притисне мене до себе і від щастя застрибає по кімнаті.
Вона назве мене Аристархом и довірятиме мені свої таємниці. Темними зимовими вечорами ми будемо дивитися разом телевізор чи читати книгу, перед сном Ася цілуватиме мене у пластмасовий носик, а якщо вона буде плакати, то завжди зможе витерти об мене свої сльози.
Я хочу стати їй другом.
Хочу, щоб кожний раз дивлячись на мене, вона згадувала свого коханого, і посміхалася…
Ну навіщо ви мене купили? Навіщо убиваєте дві мрії – мою і доброї наївної дівчини? Господи, за що ти так зі мною? За що ти так з нею? Чому ти вирішив саме так?
Я – подарунок. І я безпорадний перед цим світом. Я не маю жодних прав.
Ми не можемо обирати кого саме ощасливити, подарувавши себе. Ми не можемо знати хто, коли і для кого нас придбає . І навіщо ми взагалі потрібні.
Шкода, що іграшки не вміють плакати, я б зараз заплакав… Якби я міг рухатись, я б уже давно тікав до Асі, не відчуваючи болю у плюшевих ногах. Хто вигадав, що в іграшок немає серця? А що ж тоді так болить всередині? Вата? Вона боліти не може.
Я – подарунок. І нічого більше знати мені не дозволено. Може це й на краще.
Може й добре, що я не знаю як через півгодини до магазину, з єдиною метою – купити мене для Асі, зайде Женя . І, пояснивши мою відсутність фразою «значить не доля!», так і не наважиться купити щось інше та зізнатись коханій у своїх почуттях.
Може і не треба мені знати, як Ася цілий день буде чекати чуда…та так і не дочекається.
Це все буде потім. В житті інших людей, яке, на жаль, ніколи не стане моїм.
А мене тим часом чекає вередлива дитина, купа нікому непотрібних іграшок і зустріч з мишею, якій все-одно до людей та їх подарунків.
