“Бив, бо мусив бити!” - повторював Іван Стефаникову фразу із “Побожної”, бо дуже йому пасувала, обмотавши Настину косу за п’ятірню - інакше не можна - виховзне мов в’юн. Напочатку вчувались виляски ніякового сміху, далі коса напнулась, що вантажний трос й почулось завивне голосіння. Тоди, хоч і дуже того не хотів, мусив тлумити, аби вмовкла, й люди му на то ніц не казали, бо годен було оглохнути від того Настиного крику. Коли який парубок й тягнув руку аби заступитись, владна дівоча рука обов’язково стримувала, по-перше - не гоже устрявати у чужі родинні справи, та й присутність тої молодиці, що заполонювала усіх парубків, на вечорницях було не бажане.
Бив, бо мусив бити! - заспокоював сам себе Стефаниковою фразою, бо годі було вухам витримати той дикикий лемент, що, здавалось видобувався не із жіночих грудей а із самого таки пекла...
Хоча й була Настя із їхнього таки села, але на селянку нічим не була схожа - її карі очі були обведені темними, як сам гріх колами, повні припухші вуста завше ледь прихилині, якби чекали цілунку, ледь пиркатий лисячий носик робив її бузю завжди усміхненою... Іще мала звичку при зустрічі кокетливо погладжувати хлопців по щоці, що у них від радості роздувалась печінка і рот слюною наповнювався. Та незважаючи на усі ті жіночі принади ніхто не поспішав Настуню сватати. Боялись її парубки. Іван на неї жодних видів теж не мав, навіть намагався обходити стороною. Та що там з його бажань! Сказав ненько (він дякував у селі), - бери Іване, вона у церкві за цілий хор співає! Ненькове ж - святе...
Дівка була видна, дженджуриста й до кожної роботи удатна. Одна лиш біда була, - зачує музики навіть і у сусідньому селі, і уже вона там. Невтомна - жодного танку не пропустить, дідько вселявся у неї, затанцьовувала парубків до упаду, а самій усе мало було, як котрий видихався, прихоплювала другого, третього і всенький світ її не обходив - гуляла Настя!
Іван мусив за нев пантрувати й досягати там, де була, бо то був менчий стид, як би коли сільські дівки та їй, мужній жінці на голові спідницю зав’язали й так селом пустили, а й таке уже бувало, то ж для Івана, кожен звук скрипки чи удар цимбала відзивався у серці тривогою, що набатний дзвін - йде біда!
І як тобі лєста і францо востатна, мозіль на тих твоїх пачиськах не вискочить, - причитав спересердя. Підфітькуєш тими своїми ножиськами, а ж смереки з устиду жмуряться, про людей уже й не кажу, - дорікав,бештав зо всього зболілого серця, бо Настуню таки полюбив, саме з нею скуштував жіночого меду.
Як заходило в селі весілля чи які гучні вечорниці, то припинав ланцем любу жону до ліжка. Але їй з того ланця вивільнитися, як поросяті коліно всрати. Не встигав повернутись, а жіки - нема. Уже й до ворожки вдавався, але стара Парацуня сміялась до нього одиноким зубом:
- Того біса я не годна впорати. Вона сама його не випустить, її вогонь сильніший за бісівський, він сам у ній згорить. Лиш дивись. аби те сім’я не передала кому...
Як було того догледіти? Появлялись у них діточки, - Іванова радість, тільки Настунин характер від того не мінявся. Була Іванові жінков, аж поки не грали музики, а як заграли... Забувала хату, роботу, Івана, й за діточок забувала, бо було це сильніше за неї. І не було на то ради.
Уже й дітки повиростали, й з хати мов ластів’ята з гнізда повідлітали, та й настя скаржилась на головні болі, - щось той гунцвот мені там повитовкав - скаржилась на чоловіка, а осінньої ночі не давав пес суідам змружити очей, завивав, як по небіжчицю Ранком знайшли оголнену Настю посеред подвір’я, спідницю сама зав’язала собі на голові, видати змерзла, інсульт її прихопив. Тої таки ночі дістала запалення легенів й за тиждень, спаралізована, відійшла.
Яка уже дібрана пара була з Марка і Гальшки! - усі казали. Потайки почали зустрічатись уже із сьомого класу, але проминуло довгих півроку, аж поки місцеві дами й кавалери благословили їхню любов. й виділили завітне місце у панському саду. Без цього теж не можна було. Пасічна, або Пасіки Зубрицькі були далеченько від Львова - загублені у садах декілька десятків будиночків, біля яких несміливо притулились чужі тому ландшафту “хрущовки”, в одній з яких і замешкав Марко. То ж простір був відкритий, усе мов на долоні. У панському саду усі “штатні” закохані мали й своє визначене місце. Хоча сад й був чималенький, та знову ж, й не безрозмірний. Моє було чи не найкраще - стара розлога груша. В її затінку й проминуло моє перше кохання, а млосний запах груш тривожить чомусь і по нині...
Марко довгенько у школі був “чужаком”, знущались з його невправності на сільськогосподарських роботах, ще й прізвиськом нарекли, як на ті часи дуже образливим - “панок”. Як би й витримав той тиск, те одвічне протистояння села місту, коли б дружню руку допомоги не протягла йому - Гілка, єдиний сонячний промінчик у тому грубому, не його світі. За упадання побіля Гілки бував не раз ще й дуже люто битий Вітьком Биковим, або попросту Биком, що мав на дівчину види. Але упертий панок не відступався, напирав на бугая Вітьку із заповзятливою упертістю, що небавом Бик, та й инші хлопці, зрозуміли, що упертий панок не відступить.
- Облиш його, якось сказав шкільний заводіяка Ситар, незмінний секундант усіх хлоп’ячих “стукалок”. Був він, щоправда, не дуже міцної статури, але віком найстарший, бо відсидів два роки у колонії, а відтак, авторитет мав непідважний. Коли Панок увесь у пилюці намагався зупинити кров що жебоніла з розбитого у поєдинкові носа, й водночас далі рвався до бою. Хоча пасічанське товариство не дуже мені підходило, але треба визнати, що був там своєрідний порядок, коли ти уже зустрічався з дівчиною, могли тебе піддражнювати, але не зачіпав ніхто, тим паче, коли ви були у парі. Це цілком не означало, що ваш союз був навіки освячений. Раз-у-раз з’являлись нові претенденти і своє право на любов треба було відстоювати. Поєдинки, що відбувались мало не щодень проводили за старим шпихліром Бились зазвичай до першої крові, причому завше у присутності секундантів, але далеко не завше через дівчат, якраз через дівчат - найрідше. Але тільки тут вирішувались усі великі й малі конфлікти. Моя упертість, якщо не здивувала, то бодай спантеличила, нашого заводіяку і, він виніс вердикт.
- Гальшка й сама його не захоче. А так, чого доброго, покалічиш іще й на зону підеш. Воно тобі треба?
З того часу Вітька мене облишив, власне й сам, як опісля признався, мав із того чималу утіху, бо упертого панка насправді уже почав побоюватись, й наполягав перед боєм, аби “секунданти” справдили, чи немає у того вар’ятунського панка - “пера”.Уподобав її собі іще у школі, яка лиш де-юре уважалась міською, насправді ж була на околиці міста, на Пасічній, або краще на “Песєках”, як тоді називали той район. Приміські села чомусь найзабитіші, найглухіші місцини на світі. Марко, що з центру приїхав у район Пасічної, що почав забудовуватись, довго звикав до нового укладу життя. Школа була сільського типу, розташовувалась у колишньому панському обійстю, де був чималий сад, та й площа городів сягала кількох гектарів, які обробляли на уроках праці, звичайно, ж - діти. Урок праці розтягався часами, (а особливо восени), на увесь день, для несказаної радості учнів, яким було набагато звичніше впорати селянську роботу, аніж пересиджувати нудні уроки у задушливому класі
Щоправда, у школі Гальшку звали по-иншому - Гілка. Була тоненька, мов стеблинка, вертлява й вихиляста, що найкраще можна було запримітити у танці. Де їй не було рівні. Усією істотою свого молодечого незайманого тіла Гальшка любила танець. Хоча мені мислилось, що не так вона любить той танець, як своє тіло у ньому. І що ж у тому дивного? Довший час, ціле дитинство ми не помічали нашого тіла, не звертали на нього особливої уваги, а воно собі тим часом пнулося вгору, набирало маси, ставало через це незграбним перешкоджало само собі, а й нам. І ось врешті наші члени почали виплутуватися з цього замішання; удосконалюватись у формі, рухи набирали певності, аж поки одного дня ми здивовані й зачудовані не віднаходили своє власне тіло. Такою була моя теорія, а власне танку я й не надавав якогось серйознішого значення. Гілка ж вслухалась в його співзвучну гармонію, покірне скорочення найдрібнішої жилочки м’яза, опір і гнучкість кісток, ще такий вільний стукіт серця, рівномірний і спокійний. Вслухатись в усе це, впиватись тим, найліпше могла вона у танці. Без манірності й штучності, цілком природно віддавалась Гальшка танцям. Кожен відрух партнера зраджував такий сам відрух у неї, раніше, ніж вона встигала про це подумати. Училась бальних танців у студії у місті, тому, хоча навчалась тоді у сьомому класі, йшла відважно до танку з десятикласниками, а той з учителями. Особливо вишуканим здавався її танець з учителем фізкультури. На здорових його біцепсах делікатна дівоча рука видавалась ще делікатнішою, а біля її м’язистої постаті, її ще не цілком сформована фігурка, іще додавала тієї тендітності. Це єдине мав їй за зле - називав вертихвісткою. У відповідь лиш задиристо сміялась. Бо Гілка вступала у той новий свій вік.
На канікулах могли дозволити собі бродити подальшими околицями. Старі порослі лісом яри дуже нагадували карпатські пейзажі. Тої зимової днини вирішили піднятися ген на Чортову скелю. У тій спиначці застала нас заметіль. Не бачили себе - відчували. Усе ж уперто підіймались, здавалось, самі стаємо білими пухнастими сніжинками, що разом з усіма кружляють у круговерті, поволі трафляючи у ритм того дивного танку, який танцювали у Всесвіті. Сітка густого лапатого снігу мерехтіла під ногами, не було видно куди й ступати.
- Гілко...
- Марко?..
- Кохаєш?
Снігово м'яким шепотом: - Дурнику любий.
- Ні, скажи... І скажи: Назавжди? Ніколи вже?
- Ніколи вже... відгомоном.
Піруетами стелились пластинки снігу. Грала темінь на тиші вечора. Мовчки почали сходити в долину. Гілка повсякчас відчувала Маркове рам’я, що у ту мить стало владним, чоловічим, підтримувало її на ходу. Любо було. Душа співала радісну пісню кохання. Того ж вечора вони уперше як дорослі йшли у театр. На Кармен Бізе. Коли полились чарівні звуки сюїти, Марко відчув як причастився у Гілки пульс. Гляділа пильно і щічки у неї зарожевіли. Обіруч нервово охопила Маркову руку, якби благала.
- Стримай, невладна я над собою.
В антракті зустрілась з неспокійним запитливим поглядом свого кавалера.
- Я так люблю танець... - боронила себе.
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
- Гальшко... знаєш, як я люблю тебе, видушував із себе визнання.
- Знаю, милий.
- Маю до тебе прохання. Якщо не зможеш, для мене того зробити, тоді... Я не буду настоювати. Ти не лякайся. Це від тебе лише залежить. - Бачиш, я завважив, ти дуже любиш танцювати. Ти гориш уся коли навіть инші танцюють. Це, здається, сильніше за тебе. Для мене ж справа танку цілком не зрозуміла й нецікава, не доберу у ньому жодного глузду. Та ти напевне уже це знаєш. Разом із тим не можу спокійно глядіти, як тебе обіймають, як пригортають до себе инші... Бо ніхто не має права... Навіть у танку... Чуєш, Гальшко, ніхто окрім мене! Був категоричним у тій своїй юнацькій наполегливості. Чи змогла б ти пожертвувати своєю пристрастю заради нашої любові?
- Марко... Ти ще... Ти дуже коханий... й такий зворушливий. Добре. Обіцяю. Не танцюватиму більше. Даю слово...
-------------------------------------------------------------------------------
Зала для танців живий організм. Від чарівливих звуків умлівають квіти, по-особливому можливому тільки тут ритмі поскрипують черевики. Зала навіть стишує й пришвидшує дихання, нажаль не кожному дано це уловити. Тут владу має особлива сфера. Була спокійна, свідома даного слова. Не ображалась на Марка. Яка його у тому вина, що усього того не годен вичути. Добрий закоханий ревнивий Марко, коханий і добрий хлопчик...
Знову згідний гамір інструментів, росте мелодія, ритм. Вибухає вулкан і вдаряє їй в обличчя гарячим рум'янцем.
Заплющує очі і майже машинально стає на перше ж “чи можна?”. Упадає в обійми й чекає. Пружні й в’юнкі ноги просять танку.
Пливуть із мелодією.
- Марко, коханий!
Гнучке тіло піддається танцюристові без застережень. Ще... ще... Нерозгадана сила наказує відгадувати чужу думку, робити це саме “па”, поки “він” що лиш подумав про це. Коби якнайдовше, якнайдовше. Пружиниться у легкім черевику стопа, ледь торкається підлоги.
Розплющує очі і стрічається з далекими очима Марка; читає в них біль і знищені надії. А разом із тим бачить себе в обіймах зовсім чужої людини.
Який сором... Захилиталась мелодія і пішла в круговорот із криком душі. Але це це лиш мент, доля секунди.
Танцюрист закручує вибагливе “па”. Гальшка заплющує очі і чує, що мелодія з ритмом знову віднаходяться.
- Прощай Марко... шепоче крізь міцно затиснені губи. Шепіт губиться в у перестуку барабанів.
Душа Гілки знову у танці. Вона мов хилитається, розгойдується на каруселях ритму, мелодії. П’є з кришталевої струнконогої чари, у який піниться мінливою мозаїкою танго.
- Прощай, Марко. Чи ти не знав, що я - Кармен? Я буду завше віддаватися в танку, буду зраджувати в танку...
czekinah@ukr.net
