Це не зовсім із "Тисяча й однієї ночі", а все ж… є щось у тому від східних оповідок, не лише те, що бачу радше тип і амплуа, а не характер, а й те, що несе в собі абсолютно інший погляд на людину й людські відносини…
Мала посполите ім’я Валентина, але усі ми величали її Бестія, що їй очевидячки подобалось, бо сама так представлялась новеньким у компанії. Була касиром кафешки у “домі преси”, а увечері й барменшею й офіціанткою й… Але власне про це уся розповідь. На Заході, можливо, зробила б кар’єру топ моделі, бо була замалим не двометрового зросту, мов Ейфелева вежа, з обличчям й загадковою усмішкою Рафаелівської Мадонни. Чар її лика був дивовижний, а якийсь гарячковий рум’янець надавав ще й пікантності. Цю чарівну голівку обвивала бурхлива хвиля лискучого, шовкового волосся, кольору стиглих каштанів. Ніколи його не пришпилювала, отож було у постійному, мінливому русі, від чого присутні, немов у калейдоскопі, мали щоразу іншу картинку. Для того, аби привернути до себе увагу, їй не потрібно було прикладати якихось надзвичайних зусиль. Зачаровували граціозні рухи довжелезних витончених пальців, коли виконувала найзвичайнісіньку роботу – готувала канапку чи розливала каву, а, здавалось, ніби грала на якомусь невидимому інструменті й навіть звучала музика… Могла довести до шалу ненароком потершись щічкою, - така атласна, мов відполірована була у неї шкіра. Щедро Творець обдарував людину, й тому часами боляче було дивитись, як бездумно й по - пияцьки розгонисто по найбрудніших закутках розкидає те, що вартувало б коштовної рами. Розкидається Божою красою, Божим даром, якби була незадоволена творінням, або нарочито демонструвала, як низько поціновує той дарунок. Була найдоступнішою з усього, що там збиралось, дівочого товариства. Тай узагалі, як сама казала, “слабкою на передок”. Якщо хтось новенький з компанії, був надто сором’язливий, аби висловити їй свою увагу, сама йому в тому залюбки допомагала. Могла запросто підійти й плюхнутись на коліна, обійняти, потертись щічкою і сказати: “Я тільки, стоячи надто висока, а взагалі складаюсь, як розкладачка, хочеш спробувати?” Не кокетувала, дивилась фацетові просто у вічі й вела, якби найпростішу розмову на кшталт: “вам котлети з макаронами чи з картоплею?” Що насправді задивляюче, й це я усвідомив хіба лише зараз, була дуже безпосередня і натуральна, не приховувала, й не соромилась потреб свого єства, дивувала тим, що не вважала за потрібне носити маску, чим шокувала нас, - людей із совдепівською ментальністю. Й зараз виразно бачу той образ, бо ніде він не завуальований, ніде немає глибоких тіней. У нашій так би мовити, колоді, Валя була єдиною відкритою картою. Ще була у дідька темпераментна, а оргазм переживала так бурхливо, що після проведеною з нею ночі багатьом хлоп’ятам із своїми “обраними” й “коханими” було прісно й не цікаво. Годі було й вимріяти кращу, вишуканішу коханку. По – різному про неї відзивались, - то возносили до небес, то – затоптували у болото, бо й справді, була жінкою, де небо й пекло існували врівночас… Але й підстилкою ніхто назвати її не міг, бо то вона, сама, обирала собі партнерів. Ніхто не мав на неї ексклюзивного права, не міг із нею бути, бо він так хотів. “Нікому не віддаюсь, а уділяю від щедрот своїх” – її любима фраза.
Андрія до нашого берега прибило не знати й вітром яким, десь із Півночі, хоча українською володів доста незле, - був із родини репресованих, але у всьому іншому – чукча. Навіть й схожий був на нацмена: чорнявий, невисокого росту з трохи розкосими, але добрими до наївності очима. До нас його стягнув художник Стах, що обладнав собі на горищі майстерню, якраз побіля єдиної кавалерки, яку й зайняв Андрій з ласки далекої родички, (у “Домі преси” були й житлові квартири). Стаха теж привабила не особа Андрія, а запах червоної в'яленої риби, яка розвішена через усю кімнату полоскотала ніздрі не лише “піддашшю”, а й сусідньому поверху. Запасся, як по наївності гадав, на довгі часи, і яку в один вечір упорала дружна “писательська” компанія. У нашому богемному товаристві був якби інопланетянином,- так його у перший же вечір нарекла Валентина, власне через те, що ніяк не відреаговував на її більш як прозорі пропозиції. Червонів, шарівся, та слова із себе не видушив. Зате як же здивував нас, коли наступного вечора подарував Валентині, знову ж таки, червоніючи й шаріючись, букет білих троянд. І з того ж таки вечора, о диво дивне, у них розпочався справжній роман. Увечері нам ніде було приткнутись, кафешка була зачинена, бо Валя відправлялась на чергове побачення. А через якийсь місяць наша кафешка відзначила досить скромно, але гучно й весело весілля. Щиро кажучи, моє серце пораділо за Валентину, що по іншому руслу попливе ріка її життя… Андрійко у всі дні ходив осяйний й щасливий. Усі ми добре знали чого, - була Валюша дівчиною, яка б, ощасливила будь – якого заморського принца… Несподівана вигода із того виплила й для нас, бо переселилась Валюша таки в Андрієву кавалерку, і в нагайній потребі завше могла відкрити кафешку.
За якийсь тиждень по весіллі почав збиратись Андрійко в рідні краї: чи то розраховував привезти якісь гроші, бо весілля “з’їло” усю його наявну готівку, чи ще які мав справи, - не відаю.
Від’їзд його чи не збігся з приїздом “чорноморського адмірала”, так величали ми Йванка Батруха,- добродушного подолянина, який чомусь вирішив обрати для своїх творів морську тематику і вже декілька років підряд, зафрахтовувався матросом на чорноморські посудини. Хтось із братії над ним піджартував, що гейби подався у море не за мариністичними враженням, а за довгим карбованцем, й відтоді повертаючи із рейсу усі зароблені гроші демонстративно прогулював у нашому таки товаристві. Приїзд його був святом на нашій вулиці, - у вельми короткий час (бо перерви між рейсами довго не тривали), нам належало розтринькати часами досить таки значну суму грошей. До цієї справи усі підходили зі справжнім ентузіазмом і масою творчих пропозицій. Першого вечора ми вдовольнялись “колоніальним товаром”, що його понавозив Йванко з далеких країв. Уже перевалило за дванадцяту, усі були ситі й п’яні, а не всі пляшки були й відкорковані, й бляшанки не усі розкриті.
- Шкода, не дамо ради, - констатувала добре захмеліла Валюша, - але гадаю, мій холодильник - усе це нам до завтра прибереже. Й спакувавши у велетенський пакет питво й наїдки, потягли його в парі з Йванком у кавалерку на піддашші. Дня наступного розпашілі й веселі, вони в парі накрили стіл, та “компанія” не дужа поспішала за нього всідатись… Стах почав був щось дуже плутано й надто вже розумно пояснювати “адміралу”, мовляв, “Не гоже старичок, Валюша тепер уже змінила свій суспільний стан…” Хтось таки “по – товариськи” узявся “спам’ятати” й Валюшу, скипіла у мить як кіловатний кип’ятильник:
- Відколи це ви порядкуєте в моїх справах? Вепри хвостаті, Кнуряче охвістя! Вам, що, за ніч крильця повиростали? Можесте стали такі совєтіше турісто, публіко моралє? Я сама вибираю, коли і з ким мені бути. Й з Андрійком розбиратись теж моя, а не ваша справа! Й зась вам до того. Кожен із вас своє на дурняк дістав і від мене й від Йванка, тай від Андрійка. Мало вам? Заманулось ще й повиховувати?
За якийсь день-два щасливий Андрійко вивалив на стіл кафешки лантух в’яленої риби. Ми розчулились й почали його по черзі пригощати смачним кальвадосом, а він все виривався з наших обіймів, прагнучи на завітне піддашшя. Уже й не знаю. яка добра душа його “просвітила” стосовно того, що сталося, тільки підіймався нагору він важко, якби замість риби йому понакладали каміння. Товариство, мов по команді вмовкло, залишивши про всяк випадок двері кафешки відкритими. Нагорі все було на диво тихо. Лише хвилин за двадцять вишморгнула звідти зі спакованою валізою Валюша.
- Чао, кнуряки! – лише нам й кинула на прощання, й вечірні сутінки укрили її від нас назавжди.
Того вечора Андрійко не виходив, лише третього дня прочинив до нього двері Стах. Побачене так його вразило, що з того часу став заїкатись… Увесь день в кавалерці працювала бригада експертів, міліція ж поїхала одразу. Нікого з нас навіть не допитували, не було жодного сумніву стосовно того, що сталося: “Це трьохсотвідсотковий суїцид”…- кинули на прощання. Трохи згодом молодий експерт, у нашій таки кафешці за доброю пляшкою розповів, як загинув наш юний друг: спочатку бритвою полоснув собі вени, але бажана смерть видать не приходила так швидко, якби того йому хотілось, тоді він зробив харакірі, що власне місцевих пат анатомів шалено задивувало, бо випадок у Львові був безпрецедентний. Та далі жив і відчував, а це було нестерпно, й врешті повісився на своїй таки весільній краватці, що в той день й була на ньому, прив’язавши до билець металевого шлюбного ліжка. Молодик казав, що цей випадок збагатить його дисертацію.
- Люди помирають від любові, - задумливо констатував Ярема, бо без любові повністю втрачають себе і стають нічим.
- Любов придумали слов’яни, щоб гроші не платити, бризнув слиною Женька. Але того жартику ніхто не підтримав. Давно запримітив, найбільші циніки, коли справа торкається справжнього почуття, воліють промовчати, бо таке пашталакання дуже скидається на святотатство, а людьми невіруючими, так насправді, ми ніколи не були…
Ярема, згадавши, що він нарисовець, і мусить триматись свого амплуа, а може, й цілком щиро, шарпнув останню, бринячу струну:
- Так, братку, так! Платимо не грошима, а душею, почуттям, нервами, страхом, болем, щастям, замилуванням, пристрастю, кров'ю, здоров’ям, роками життя, а то й самим життям…
Але на скупу чоловічу сльозу ми не спромоглись. Мовчазний Остап зло видушив:
- Особливо, як Йванко, за отаку бестію, за оту лахудру…
-Хло-пі-ятки, гоблю вас обегежними, - заспівав фальцетом Гріншпунт. Маємо спгаву з тонкими гечами. Що каже з того пгиводу наука? Вона доводить, що не лише логіка – навіть мислення в чоловіка й жінки – гізне. Навіть сама гозмова чоловіка й жінки є нічим іншим, як спілкуванням пгедставників гізних цивілізацій. Ми говогимо ніби гізними діалектами однієї мови, психологи їх називають “сексолектами”. Ще якось це пояснював Маслоу у своїй теогії пго Длюбов і Влюбов. Длюбов – базова любов, якщо жінка недоотгимала її у відповідний час в дитинстві, то опісля поповнюватиме цей дефіцит із гізних випадкових джегел, підсвідомо їх шукаючи у найгізноманітніший спосіб. Я чогось думаю, що Валя саме такий тип. Ця як кугятко, що вічно мегзне, бо не було виггіте квочкою. У Кгакові в геабілітаційному центгі для повій, якими опікуються єзуїти, зустгів власне таких, які на панелі шукали втаєння спгаги любові. Влюбов – буттєва любов. Любов, яку ми хочемо віддати, скегувати на когось. Щось там іще є пго мишлення гізними півкулями, але моєї голови ті мудгі гечі не тгимаються…
Старий жид, як і на традиційних редакційних летючках дивним чином вичув, коли “тгеба підфести гисочку”. Ото й зараз після його репліки нікому не хотілось продовжувати розмову. Тема, яка б, не була вона цікава, зупиняється на якійсь нуті, буває, слухачі хочуть осмислити інформацію, або мають думку, яку власне у цьому колі висловити, не хочуть. Потяг зупинився на якійсь вузловій станції перед Вільнюсом, до якого, як сповістили, залишилась година їзди. Власне тут до нашого купе просунула голову симпатична білявка:
- Чи не дасте прихистку до Вільнюса? Бо у коридорі стояти не дозволяють…
- Щеб пак, ми тай не прихистимемо… І прихистимо й обігріємо, - заскакували кожен по-черзі намагаючись хто чим міг вгодити білявці, як вмить вияснили – Альдоні, що була домашньою господаркою й їхала у столицю поповнювати продовольчі запаси. З нагоди нової гості на столику появився коньяк, без надуми була відкрита подарункова коробка “грильяжу” – львівських цукерок, які, як і “київські торти”, мали добру славу у всіх без винятку республіках Союзу. Онлайн-казино Пин Ап предлагает своим клиентам круглосуточный онлайн-чат для общения со службой технической поддержки. На запросы игроков отвечают сотрудники компании, помогающие решить практически любую проблему с использованием услуг казино. Для обращения в чат достаточно просто развернуть диалог на официальном сайте Пин Ап казино и коротко описать свою проблему. Чаты также доступны и в мобильной версии. Алгоритм использования идентичен десктопу. В некоторых ситуациях имеет смысл обратиться в поддержку по номеру контактной службы. Альдона була зворушена, але ніяк не налякана такою до себе увагою, у кожному разі це не було їй у новину чи вдивовижу. Не умлівала під шквалом компліментів, а відповідала щось доречне навзаєм. Почувалась достоту, як риба у воді, відповідала навіть на наші досить пікантні жарти, сама піджартовувала. З усіма присутніми провела діалог, та настільки по-жіночому фахово, що кожен мав підставу вважати, що власне на нього чарівна естонка накинула оком. Ми ж, перевершували себе воздаючи хвалу й славу жінці, можливо підсвідомо намагаючись визбутись неприємного осаду від попередньо почутої історії. За лічені хвилини в купе панувала піднесено – святкова атмосфера. Єдиною недоречністю було хіба лиш те, що на лавці Альдона присілась поруч із Євгеном, а він розігрітий алкоголем, й заполонений жіночим чаром теж намагався щось їй сказати, в азарті, забуваючи підтримувати непослушну нижню щелепу, а відтак щораз зволожував її гарненьке батистове плаття, яке вона раз-у-раз заходилась витирати хустинкою. Чогось завше та мусить бути та преславута ложка дьогтю,- мислилось мені.
Потяг зупинився чомусь гучно, різко пригальмувавши, хоча перону я й не зауважив. Якусь мить був розчарований, бо підготував подумки схему завоювання Альдониного серця, але коли ми здали назад й потяг відвели на бокову вітку,- ожив, а справді, це ж на увесь день і наступну ніч вагон буде нашим готелем на колесах! Це усвідомлення викликало загальну радість і ентузіазм. Було нам радісно, що не мусимо виходити, що можемо продовжувати своє з Альдоною знайомство, своє маленьке чоловіче свято, чи й турнір, (бо ж бійці…) Й ми почали до нього готуватись, витягаючи усе краще, що було припасено в дорогу.
- Хлопці, та що це ви? Не годиться. Вам би до міста вийти. Що ж отут в смердючому купе сидіти, - заторохкотів чогось нараз стривожившись Женька. Вибігав за кожним у коридор, й не переставав торохтіти:
- Чувачки майте совість, проявіть чоловічу солідарність. Ми з Альдоною про все домовились. Винесіться бодай на пару годин…
Була німа сценка. Ми втратили дар мови. Глипали запитливо один на одного. Ярема, видно було по ньому, знову не йняв віри у почуте, й провадив своєї:
- Альдоно, то може на правах господині погодиться провести нам невеличку екскурсію по Вільнюсу?
- Я б із задоволенням, зблиснула до нього голубими очицями, але може, й справді, трохи пізніше? А зараз дозвольте нам із вашим товаришем трохи посекретничати…
- Невже ж ти не розумієш? – промовляла її відкрита, доброзичлива і щира посмішка. Блузка від Жениного фонтану добряче намокла, що просвічувала мережана білизна, але Альдона того вже не помічала.
Чоло Яреми вкрили дрібні краплинки поту. Видать діялось з ним щось недоладне, усе його єство вперто відмовлялось розуміти цей світ.
- А воно й спгавді тгеба йти, - заметушився Гріншпунт, нас чекає автог “Нічних метеликів” великий литовець - Едуагдас Межелайтіс.
Тепер збирались поспіхом, що нагадувало втечу із поля бою... Ярема провадив монолог:
- Сьогодні я так нап’юсь! Вип’ю геть усю горілку, яка тільки знайдеться у цьому місті! Й таки з певністю намагався дотримати слова, бо у вагон повернувся на “автопілоті” аж уранці наступного дня, пропустив історичний футбольний матч, й взагалі проспав аж до Львова.
Ми ж на зустрічі з великим поетом обговорювали його філософський есей, під пшеничну таки горілочку слухали романтичну поетову тугу за новою людиною… Був свято переконаний, що лише краса може бути колискою людини, що народжується. Дівчата ж у сивоволосого красеня поета - музи, яким він абсолютно найспокійніше довіряє нашу землю, аби носили її, як носять кавуни, легко вільно й з підстрибом.
Ярема книжки не читав, але подарунковий екземпляр для нього взяли, й таки коли остаточно прокинувся, - вручили.
- “Нічні метелики?” він усе ще не цілком прийшов до тями:
- Ну, це відомо про кого… Бачте, у них вже дозволили про це говорити…
