Майже десять років – вік більш ніж солідний. Навіть якщо оте «майже» - ледь не дев’ять місяців.
Тож чи дивно, що Миколка давно вже не любить казки? А якщо і слухає їх коли, то хіба як буває у баби Дарини. Та й то, аби її не ображати.
Сьогодні ж, як протоптав стежку від старих воріт до її хати, навіть мріяв про те, щоб бабця почала свої оповідки. Бо як бабуся сама почне про щось розповідати, припросивши посидіти біля печі, поки підсохнуть чоботи та рукавиці, то перебивати її не ввічливо.
А час збігає, мама, може, і сердитиметься, бо час збігає, чи вдома йому б справи не знайшлося перед самим Різдвом? Але не дуже: Миколка ж не з хлопцями на вулиці гуляв, відносив самотній старій дещо, аби й у неї завтра була справжня різдвяна вечеря.
Та виявилося, що Микола не один такий розумний. Біля бабусиного столу сидів і гриз яблуко Володька. Отой, що найменший і найнепомітніший у їхньому класі.
На нього як і звертали увагу, то хіба коли він на сопілці грав. Бо так витинати і не кожен дорослий міг би. Та чи так часто хто зараз на сопілці грає? Тож Володька радий був хоч із бабою Дариною побалакати.
Бабуся поохала над гостинцем, звеліла дякувати мамі, витягла із ящика ще одне червоне яблуко і загнала Миколку ближче до печі – грітися. Сама ж продовжила розповідати легенду, що чула від своєї баби:
- Звісно, не кожен те побачити зможе, тільки той, хто справді добру справу зробив того дня. Однак, кажуть, були і такі, хто бачив диво на власні очі: мчать сани не по землі – над землею, сяють, мов сонечко, а в них – Діва Марія із малим Ісусом. Кіньми баскими править янгол Божий. Хто побачить таке, увесь вік щасливий буде, ще й мрія, як заповітна, обов’язково збудеться…
Володька аж заслухався, надкушене яблуко на стіл поклав, у вікно втупився. Мов переконаний, що от-от диво те побачить… Гляну в те віконце і баба Дарина й аж рука об поли сплеснула: лишенько, поки вона хлопцям казки оповідала, на дворі стемніло, ще й сніг знову почав сипатися густо-густо. Як же їм додому втрапити?
Запропонувала у неї заночувати. Володька відмовився: мама хвилюватиметься і так йти неблизько. Миколка теж заперечив, бо як уявив, як його батьки лаятимуть, як додому не прийде.
Разом хлопці із двору вийшли. Разом і до свого кутка села подалися. Йдуть, мовчать, бо ж не приятелі, не знають, про що розмовляти. А все ж добре, що разом. Он, старші хлопці сказали, що недалеко від села вовка бачили
- От би й справді оті диво-сани побачити! – то Володька, певно, мовчати набридло. – Я б загадав би, щоб у діда ноги не боліли, і щоб музиці по-справжньому вчитися.
Миколка хотів посміятися, що той як маленький, так вітер у розтулений рот сипонув сухим морозним снігом. Закахикав хлопець, нічого не сказав. Тільки й подумав, а про що б сам попросив би? Про велосипед якось сором, не заповідне це. Помиритися із Івасем, з яким по-дурному посварився? Теж якось…
Хлопці почули оте жалібне мявчання водночас. Відразу зрозуміли: чи то мале кошеня загубилося в таку погоду, чи то знайшовся негідник, викинув і забув, а воно у снігову кучугуру залізло та й вилізти не може.
Миколці кошеня шкода, але ж як із набитої стежки звернеш? Ще й провалишся по коліно, снігу ж нападало!. Поки роздумував, як краще ступити, Володька вже біля тої кучугури. Витягнув кошеня. А що ростом менший за супутника, так білим став ледь не по пояс.
Микола розсердився: теж рятівник! Ще й хлопцям у школі хвалитиметься, що спритнішим виявився. Але руку Володьці подав, аби допомогти на стежку вибратися.
Потім і сам не знав, чи то випадково підштовхнув супутника, чи, може, й зумисне: хай потім вдома Володьку лають, що весь у снігу прийшов. Той і впав. Та ще й невдало: хоче підвестися, а не може на ногу ступити. І кошеня, що примовкло було за його пазухою, знову жалібно нявкати почало.
Тут уже Миколка злякався. Що робити? Вдома лаятимуть, бо спізнилися. І за Володьку лаятимуть, бо скалічив отак. Не кинеш тепер, бо завинив перед ним. А він навіть не ображається, лише сказав, що з усіма таке може бути.
Бігти по допомогу? А Володьку тут залишити самого? А раптом старші не брехали і тут вовк наскочить? А якщо потім заблукає, як дорослих сюди вестиме, он який густий сніг йде? Поки ж відшукають – Володька й зовсім замерзнути може, он, весь у снігу.
- Слухай, ти мені руку на шию закинь. Отак, вже стояти можеш. Тут недалеко, пішли…
Добре, що Володька легенький. Бо додому таки неблизько. Миколці аж жарко стало, хоч і мороз, поки він знайомого тяг. Спинилися перепочити.
Аж раптом почули кінське іржання.
Що за дивина? На дорозі з’явилися сани. Коні баскі порскають від морозу. Біжать так, що ледь коптами землі торкаються. У санях – молода жінка із дитиною на руках. Попереду – біла постать.
Згадав Миколка розповідь баби Дарини. Зовсім соромно стало: он, Володька добру справу зробив, кошеня врятував, хоч сам ледь йти може. Певно, для нього диво-сани з’явилися.
А він сам що примудрився встругнути?.. Яка вже тут винагорода?
Але ж ні, сани таки наближаються. Вже видко, що нічого вони не світяться. Звичайнісінькі, які подекуди у старих людей ще на обісті зустрічаються.
- Ой, лишенько! Тільки-но глянь, Гнате! Хлопчики, та що ж з вами трапилося?!
За мить хлопці опинилися в санях, прикриті теплим кожухом. Тітка Олена із сусіднього села усе охала над Володькою і хвалила Миколку. Її малий Лесик закутаний так, що й говорити не міг, зацікавлено блимав на старших хлопців блискучими оченятами.
Миколці, хоч пригода і закінчилася добре, було зле, аж щоки пашіли із сорому.
Потім ще вдома мати бідкалася. А що було б із шибениками, якби дядько Гнат із сусіднього двору не вирішив будь-що дістатися на Різдво до родини? Добре, що мав впертий характер, тож навіть те, що машина зламалася, не зупинило його. Поки ж сани розшукав та коня в сусіда позичив, стемніло – скільки того зимового дня? Інший би й не поїхав, але не дядько Гнат.
Батько лише рукою махнув: і треба б героя покарати, щоб більше такого не витворяв, але жне перед Різдвом святим. Як не дурний, сам усе зрозуміє.
Миколка дурним не був. Тож Володьку більше не ображав. Навіть провідувати бігав, поки той із застудою лежав вдома.
І з Івасем помирився відразу після канікул. Хоч навіть йому не розповів про ті диво-сани, що побачив перед Різдвом. Боявся, що на сміх інші хлопці підіймуть.
А Володька, здається, не втримався, таки комусь щось сказав. Добре, хоч не образився, що йому не повірили.
Хоч може, тому й не образився, що ніколи йому було: у їхню школу приїхав новий вчитель. Почувши, як Володька грає на сопілці, порадив більше займатися музикою, почав вчити нот.
Тож тепер хлопець день у день, скінчивши уроки готувати та допомагати батькам, виводив на сопілці дивні мелодії. Аж мати інколи заслухувалась, хоч, бувало, і гнала музику на двір. Музика – то добре, але хай і з іншими хлопцями побігає, а то все у хаті сидить.
А от Сніжкові ніколи не набридало слухати господаря. Кіт уже давно став великим і пухнастим, ніхто й не пізнає того нещасного напівзамерзлого кошеня, яким колись був.
Нічого, мишей ловив, хоч і був ледарцюватим. Але як би міцно не спав, але почувши звуки сопілки відразу розплющував очі і настовбурчував вуха. Потім підходив ближче до Володьки і примощувався поруч із хлопцем із таким виразом, буцімто уважно слухав його гру.
