Львівська футбольна дружина “Карпати”, виграючи у семидесятих кубок Союзу подарувала львів’янам хіба єдино можливу, як на ті часи радість духу. Фінальний матч мали грати у Вільнюсі й ті, хто усім керували, спорядили спеціальний поїзд, який віз уболівальників для підтримки любимої дружини. Забігаючи вперед, треба сказати, що збудження патріотичного почуття на невинному спортивному грунті партійним функціонерам, вилізло боком, й Київ дав “розгін” обкому за велелюдну маніфестацію вболівальників вулицями міста. Мовляв, сьогодні вони згуртувались для підтримки футбольної команди, а завтра… Словом, як у вірші поета – ідеолога “Сегодня ты играешь джаз, а завтра Родину продашь». Списки учасників поїздки на матч готували партійні бонзи, бо інакше хто б із доброго дива запросив туди “на шару” ще й ціле купе журналістів. Від львівського радіо їхав я, – на той час редактор передачі “Рідне місто моє”. Делегували мене, аби пообтесався побіля “маститих”, чи й ще з якого дива, нині й не доберу, бо до спорту жодного відношення не мав. Як і личило парадоксальному суспільству, серед журналістської братії не було жодного спортивного оглядача, - їхали переважно другі чи треті особи редакцій, (тобто заступники редакторів й завідувачі ідеологічними відділами). Прогнозів на матч, розбору складу гравців вистачило нам, нефаховим, години на півтори, “для розігріву”, тобто, на дві перші пляшки оковитої. Наступна фаза – презентація учасників кола: Це був протяжно - заливний когутячий переспів на теми сексу і “хто скільки випити може” (тем, зазначу, недозволених, бо офіційно сексу у країні Рад не було, а пияцтву самі ж оголошували бій…), але це був той допустимий щабель “вольнодумства”, яке собі можна було дозволити у певних ситуаціях серед “своїх”. Балачки супроводжувались “прополіскуванням”, “до заправкою” “киданням за драбину”, “взяттям на груди”, “вдарянням об лихо” і т. і. Так з допомогою “оковитої” ламали внутрішні табу. Оповідки із смакуванням деталей про славні пиятики із неймовірними дозами екзотичного, чи навпаки посполитого трунку, про пригоди, що тому товаришували, спричинялись до того, що кожен усвідомлював себе “бійцем”, “казановою”, й звичайно, ж ШП., (швоїм парнєм). Далі, як і водиться серед справжніх чоловіків ішла серія розповідей про правдиві, а, можливо, й вигадані звитяги на любовному фронті. Не слід забувати, що усі ми були фаховими майстрами вигадок. Кожен на свій лад переповідав вічно юну казку Шахерезади. Справді, веселі моменти пережили, коли свою “шахеризаду” переповідав “Палений” – Женька Гудько. Ще у дитинстві постраждав від пожежі, діставши жахливі опіки. Носив довге волосся, бо вух у нього не було. Обгоріла на щоках шкіра вилискувала червонувато - рожевими барвами, була тоненька, мов пергамент й назавжди позбавлена заросту. На підборідді ж, шкіра навпаки була мармурово біла, явно пересаджена з одного місця, до того ж операція була зроблена невдало, й нижня губа не закривала, якби їй належало, зуби й десна, - звисала, як у “боксера”, розбризкуючи слюну. При розмові мусив прикривати її долонею чи хустинкою, аби не окроплювати водограєм присутніх. Звичайно, ж, нащодень, намагались того не помічати, але годі було постриматись від сміху, коли Женя барвисто змальовував себе у образі Казанови. Звуковий ряд і відео образ були у такому дисонансі, що постриматись від сміху було неможливо. Хай хоч поговорить, - благодушно вирішував кожен, бо, що ще козакові залишається?.. Весело й непомітно спорожнили іще дві пляшки, що для “обстріляної команди”, яка практично не виходила із щоденних нещадних боїв із “ворогом людства” неустанно у значних кількостях його знищуючи, випите було цілком звичною нормою. Власне тоді й поточилась серйозна розмова про жінку – особу для нас, чоловіків загадкову й непізнану.
Привітний, життєрадісний “республіканець” Ярема, (бо, кореспондент Київського радіо), - що років зо п’ять був безнадійно закоханий у старшу друкарку Вячеславу, власне тепер переживав сумні й важкі хвилини, й причиною, що там казати, був я… Славунька, - його нерозділене кохання, власне зі мною сьогочас переживала свої щасливі хвилини. Як трава з асфальту у мене пробивалось блякле й невиразне почуття вини й для “годиться” ліз із вибаченнями, яких він гонорово не приймав, (вона мені не жінка й не коханка, які претензії?). Побіля Яреми я й виглядав як Давид біля Голіафа, - він гарно збудований атлет - маститий журналіст із солідним доробком, важковаговик, що свою двопудову гирю, незмінно тримав під редакційним столом й тягав по декілька разів на день, то знімаючи черговий стрес, то “допомповуючись”, аби бути в кондиції. Я - худенький, хирлявий студент-заочник, журналіст - початківець, що робить свої перші невпевнені кроки. Власне це не давало йому визнати мене за рівного, але й здивування пригасити не міг, раз – по – раз сомнаболічно повторюючи:
- “Як це тобі вдалось?..” було воно неможливим для його сприйняття.
Я, як люблять мовити у Львові, “не пускав кольору”, полишаючи його в таємничому невідані, бо перебіг наших із Славою стосунків, був до банальності простим, - випадково зустрілись, в обох був вільний вечір, який закінчився для обох приємним ранком у моїй холостяцькій квартирі. От і уся любов, як каже наш ідеолог Гріншпунт. Отож не хотілось розруйновувати його романтичного ідеалу.
Не впевнений, що хтось із товариства таки дуже міцно осуджував мене, можливо навпаки, я “набрав бали”. Але й Яремі, усі, безумовно, тихцем співчували, бо навіть чуже нерозділене почуття у кожному чоловічому серці викликає повагу. Ярема ж таки віднайшов спосіб мене принизити, розпочавши просторікування, чи літературно - історичний екскурс, на тему загадкової жіночої логіки:
“Чому Татьяна грає такий “жарт” з Онєгіним – виходить заміж за нелюбого пристаркуватого генерала, а Наташа, чиста душа, до безпам’ятства захоплюється вульгарним Анатолем Курагіним?”, мовлячи, висвердлював мене очицями, аби усі присутні, та й я сам, відчув, що вульгарний Кулагін, - власне я і є. Але “присутні” розуміли, що в товариша біль й невигоєна рана і що треба йому якось допомогти.
- Ти, старичок, не бери в голову, вже якось надто відверто почав втішати Ярему найелегантніший красень у нашій компанії, завідувач ідеологічним відділом “Львовской правды”- Герман. Це поріддя ні в серце ні у голову допускати не можна! Бо усі вони - явні чи потаємні жриці гріха. Оповідки “Тисяча й однієї ночі” не вмістили й сотої частини їх рафінованої западлючості. Розповім я вам про свій порівняно недавній досвід, й не про якихось абстрактних дівчаточок, а про тих, що гейби вже зробили свій великий вибір, одягли білосніжні шати чистоти і стали: Наречені
czkinah@ukr.net
