Болить голова. Страшенно болить голова. Господи, даруй мені терпіння. У вухах наче гуркочуть тисячі пропелерів, і їх звук от-от розтрощить мої барабанні перетинки. Велетенські гелікоптери, керування якими безповоротно втрачене, насуваються диким роєм , і їх гвинти погрозливо скрегочуть.
Забутися, заснути, знепритомніти, хоч би що. Ні, тільки не снодійне… Знову мені снитиметься покійний чоловік, його зведені судомою скарлючені пальці, відкритий рот, що хапає повітря, а зверху – блякле світло настільної лампи. І нехай він і наклав на себе руки майже десять років тому – спогади залишають свіжими, наче кровоточива рана. Жаскі видіння переслідують мене, наче злодії в темних провулках.
Де моя червона пляшечка, чорт забирай? Її чомусь немає біля дзеркала, на звичному місці, не помічаю її і на полицях книжкової шафи. Різь у голові щохвилі дужчає, здається, мозок зараз вибухне… В розпачі перекидаю один за одним ящики письмового стола на підлогу. На світ висипається розмаїтий мотлох, і я гарячково його розгрібаю. Але червоної пляшечки, на лихо, немає. Скоро кольори починають мигтіти, мінитися і скажено з’єднуватися перед очима в єдине пістряве місиво. В голові паморочиться, руки не слухаються, і я із останніх сил кличу на допомогу Марту, яка, певне, порається на кухні…Швидше, Мартусю, де ж ця триклята пляшечка? Мені так зле…
На щастя, свіжо накрохмалений фартух одразу ж опиняється перед моїм носом. За кільканадцять секунд, які лічу, наче свої останні, в мене впаковують чималу дозу заспокійливого і люб’язно заливають дієтичною кока-колою. Просто в моє звужене від страху горло. Скоро прийде відчуття повного блаженства. Тільки ніяких снів. Тиша, спокій і темнота. Марто, вимкни лампу…
«Панусю, мені здається, у вас надто високий тиск. Ліки, панусю, треба приймати вчасно…»
Ліки. Мої ампули, краплі, аерозолі і таблетки розмаїтої консистенції та нерідко суперечливого призначення. Усе, що мені залишилося – це ліки, візити до салону краси та залишений чоловіком спадок, який не знаю, куди подіти. Ніщо не допомагає, коли і власне тіло вже здається чужим. На що воно перетворилося? Шкіра мнеться, зморщується, як дешева матерія, а хірурги з елітних клінік роблять вигляд, що допомагають – ефект болючих операцій короткотривалий. Я - наче розбита стара лялька, у якої відвалюються руки-ноги-голова, але її ще примушують сидіти на почесному місці у вітальні.
Подумай, кого ти хочеш обдурити, ковтаючи на сніданок вівсяні пластівці з тертим яблуком і втискаючись у наймодніші фасони? Навіть старий кіт суботнього вечора шукає собі розваг подалі від твоєї літньої персони і цього задушливого, пустого, обставленого на десятки тисяч величезного будинку. Подалі від запаху старіючої плоті, який не приглушать ані аромати свіжих квітів, що їх розставляє по кутах хатня робітниця, ані щоразу нові паризькі парфуми.
Отак, як казала моя подруга дитинства Наталка - після п’ятдесяти вечори самотньої жінки непотрібні нікому. Сценарій простий – склянка зеленого чаю, який все частіше замінюється віскі або коньяком. Розжирілий кіт під боком, а якщо пощастить – товариство молодика зі складним фінансовим становищем. Але молодикові, на відміну від кота, потрібні не ласка і теплий куток, а тільки шелестливі папірці, які я кидаю направо і наліво. Аби шоу тривало довше.
Саме зараз я згадую свою любу Наталку - ту, яка іронізувала без упину над нашим часом та його примхами, зневажала протилежну стать, а врешті-решт в один чудовий осінній день отруїла себе газом. Від цієї страшної самотності. Чоловіки приходять і йдуть геть, залишаючи по собі скороминуче тепло тіл і спогади, а в мене всередині звучить у тій самій октаві порожнеча.
Спека пхається до вікна своєю спітнілою липкою масою і простягає до мене свої слизькі гарячі пальці. Хоче приголубити, як жаліслива Марта, яка так вміло виконує свій самаритянський обов’язок. Хоча, до цього її непогано стимулює подвійна за столичними мірками зарплатня. Але якби вона лише словом обмовилася, то я би платила їй ще більше. Що завгодно – тільки б цей будинок не був порожнім. Залишитися наодинці зі спогадами – що може бути страшніше?
А завтра – черговий благодійний захід, для малюків із дитбудинку. Чужі дитячі очі навколо так відверто нагадують забуті мрії про власних дітей. Не склалося, не вдалося - адже і мене, і чоловіка цілком поглинуло заробляння грошей. Гріх тепер ними не ділитися, тим паче задля таких благородних цілей – нікому лишити ці статки. Бачиш, Боже, яка я великодушна? Може, зглянешся і звільниш мене від цього нестерпного болю?
Покійна мама не раз говорила, що моя голова зайнята дурницями, що я зіпсована грішми і ситим життям. Пригадую, розповідала, як в юності – у повоєнні часи - мусила нести братові передачу в тюрму. А жила в той час у глухому селі в Яворівському районі. Ішла по морозі багато десятків кілометрів із важким наплічником. Аж десь у Шклі разом із кількома десятками подібних жінок, таких же знедолених, як сама, сідала в автобус, що більше подібний був на вантажівку. І в ньому трусилася до межі Львова, звідки знову ж пішки шкандибала до тюрми, що знаходилася на вулиці Городоцькій.
Коли спізнялася на години відвідин, охоронець відправляв її геть - мусила ночувати на вокзалі. Підкладала вузлик під голову, спала на лавці з підібганими ногами. Казала, що згодом знайшли якусь польку, що пускала її та ще десятеро таких бідолашних, ночувати до себе в кімнату. Аж якось одна із жінок спокусилася на сріблястий шнурок із парашута, який лежав у шафі.
О, парашути неймовірно цінувалися у повоєнні часи! Мама розповідала, що з парашутної матерії жінки ладнали собі панчохи – і тим просто не було зносу. Шнурок струменів із перекривлених дверей шафи, блищав, ніби підсміюючись над жінками, дражнячи їх своїм лискучим тілом. Одна із них, найжвавіша, не стрималася і потихеньку витягла цю дивовижну марничку, заховавши собі до кишені.
Наступного разу, коли бурлачки, як звично, прийшли до хазяйки, та не на жарт розізлилася через крадіжку і не пустила їх до себе. Мусили сидіти надворі, на лавці. Взимку, при температурі мінус двадцять. Сиділи в купці, як горобці на гілці.
Зрозуміло, що жінки мали на собі теплий одяг, одначе до таких умов не готувалися. Не наважилися кричати чи грюкати у двері, боялися, що господиня викличе поліціантів – і підуть баби до своїх чоловіків за ґрати, за компанію. Тільки намагалися жвавіше рухатися, аби не перемерзнути. Тоді інший – жалісливий – сусід зауважив посинілі жіночі обличчя через скло. Вийшов і спитав: «Що робите тут, люди?» Вони розповіли, і добрий чоловік пустив їх до себе, попередньо спитавши, чи мають із собою, що поїсти. Звичайно ж, мали. У квартирі ледве відігрілися окропом, підсолодженим цукром, який захопили зі собою. Добрий чоловік фактично урятував їм життя, якого хазяйка готова була їх позбавити через отой сріблястий шнурок.
Мамо-мамо, і ти залишила мене – кому я ще була по-справжньому небайдужа?
На тлі таких життєвих випробувань усі мої проблеми мали б здаватися схожими на нявкання розбещеної кішки, якій змінили звичний дорогий корм на дещо скромніший.
Але ж чомуcь біль у моїй голові говорить мені зовсім інше. Здається, хтось підпилює мою черепну коробку, і от-от простим рухом відкине її вбік, наче кришку в каструлі. А там, усередині роїтимуться і сичатимуть, наче кубло змій, переплетені сріблясті шнурки.
-Чого сумуєш, люба? – чую раптом за спиною насмішкуватий голос, який примушує мене здригнутися. На софі сидить…мій покійний чоловік і посміхається. Висохла кров, що витекла з отвору на лівій скроні, зафарбувала у брунатний колір правий бік його світлого костюм.
Моторошне видовище. І водночас я відчуває прилив ніжності до нього, до цих знайомих рис, мої пальці тягнуться, аби приголубити його. Біле, як папір, обличчя сяє неприродною радістю – йому добре, він щасливий. Я проникаюся ядучою заздрістю: на відміну від мене він віднайшов свій спокій. Незалежно від того, де зараз перебуває його душа.
-У мене є відповіді на всі твої запитання, - продовжує він вкрадливо. Дивно спостерігати, як усе його тіло і м’язи обличчя залишаються застиглими, а рухається тільки рот із порепаними губами. Вони схожі на тріщини у ґрунті, які з’являються в засуху,
-У мене є найкращі на світі ліки. Куди там твоїй червоній пляшечці!..Най-най-най-кращі. Панацея від усілякого болю, – поволі ворушаться тріщини.
Ти брешеш, любий. Ти – просто марення божевільної мене, видиво, виплекана хворою уявою галюцинація. І від мого бою немає ліків. Є лише засоби-обманки, які створюють тимчасовий ефект, приносять коротке полегшення. Хіба що…
-Ти знову станеш молодою і вродливою. Такою, як тоді, коли ми зустрілися. Такою, як я тебе полюбив.
Стрункою та спритною білявкою з веснянками по всьому обличчі. Тою, для котрої не існувало жодних перепон. Тою, поява якої у кімнаті, бентежила усіх присутніх чоловіків. Наче не в легкому платтячку, а в горностаєвій мантії заходила – зі скіпетром в руці і королівський вінцем на кучерях. Маленькі ніжки ступали на паркет кімнати, і ставало зрозуміло: тепер усе має бути так, як скаже вона. Це було наче у минулому житті. Невже можливо, щоб ці візії знову набрали барв і ожили?
Неприродно, неначе у манекена, підводиться рука мого чоловіка. У ній блищить щось знайоме. Наче тоненька змійка. Переливається у мерехтливому світлі лампи. Вертка стежка у забуття. Там, де не буде жодного болю, страху чи докорів сумління. Вона ковзає по моїй руці, лащиться, неначе домашній улюбленець. Спокушає мене – на те і змій. А я – слабка, така слабка і безвільна, ніби ганчір’яна лялька. І біль рубить мене своєю тупою катовою сокирою, безкінечно, розмірено – неначе із хворобливою насолодою.
…По підвіконні стукають, наче вишукані тонкі підбори, краплі. Білява дівчина жваво біжить калюжами, дивом залишаючись цілковитою сухою в таку шалену зливу. Услід за нею поспішає паперовий змій із намальованою яскравими фарбами гримасою паяца. Дівчину і змія зв’язує тонкий, наче шов, сріблястий шнурок.
