"- Твої улюблені книги для мене - нісенітниця. Мої для тебе - барахло. Сміття. Чому ми цього не помітили десять років тому?
- Ми багато чого не помічаємо, поки... — він затнувся, — ... поки любимо." (Рей Бредбері)
Невблаганно час просувається,
стікає вниз по монітору
(разом із курсором мишки),
де твій аватар, Кохана,
де Місяць розмовляє із Зорями,
Бог з Дияволом,
Минуле з Майбутнім,
А Теперішнє сором'язливо махає ніжками, що ти звісила із моєї шиї.
Сьогодні все ніяк не хоче назватися Вчора,
Надія - Мрією,
Віра - Фантазією,
а Любов... а Любов відмовляється відвідати Могилу,
яку вона сама створила
і куди з радістю стрибнули наші спотворені-після-катастрофи (чергової катастрофи!) Серця.
- Чому?
- Там Небо не блакитне,
...Сніг не білий,
... Щастя не кольорове,
...Думки не літають,
...Очі заплющені... У всіх.
- А Я з радістю
прийду, Безсердечний (таким ти мене нарекла, пам'ятаєш?!),
стану на лікті,
ноги чемно складу на грудях
(як істинний християнин)
і помолюся:
"За всі від віку загиблі Серця.
Во ім'я Теперішнього, Минулого і Майбутнього. Амінь."
