Неправильні шрифти, оповідання прочитані навпаки з кінця, тисячі розкиданих шматків юності на білому простирадлі. Уява давала час для роздумів, роздумів про нас. Ти думав , що я належу лише тобі. Сонячна і красива я усміхатимуся тобі у відповідь, ще кілька років, а потім вибухну тисячею метеоритів у космосі. Ти називатимеш мене чорною дірою, а я себе зіркою, що не розкрилася до кінця…..
Оповідання задом на перед, шрифти у стилі бароко, музика під яку так кортить плакати і я . Ми обоє випадкових знайомих знайшлися у переході в метро. Ти дивився на квіти для дружини, я на шкарпетки для чоловіка. Вкотре бачила його з дірками на пальцях, вирішила порадувати. У гаманці гривня 50, на проїзд міським автобусом. Час ділить нас з тобою, на до і після підземки, куди ми наче навіжені спускаємось, щоб зістарітись. І як питається у такому великому місті можуть постійно бачитися одні і ті ж обличчя. Бабуся з квітами, хлопчики з гітарами і ти на обочині власного щастя. Мені хотілося розповісти тобі дивні сни, що супроводжують мене до тебе у метро, де ми ніби ковзаємо по рельсах на ковзанах, на яких замість леза, хутро, аби нікого не розбудили свистом. А ти тепер оглядаючись на мене вкотре повторюєшся іди до мене. Тоді я тікаю у невагомість і прокидаюся, вкотре на найцікавішому моменті. Моя уява знаходить щораз відповіді на твої ковзкі погляди, які цілують мої старенькі руки, що колись були такими витонченими і молодими.
Новий день, нові перспективи, нова робота. Чоловік у нових шкарпетках, нарешті зміни на краще. Він не картатиме мене, що я спізнююсь, а я мірятиму про переходи, глибокі шахти пошуків власного я. Мене дивує як тобі вистачає грошей купувати щоразу нові квіти для коханої, нові цукерки для подиву у її зіницях, нові почуття у кишенях. У моїх лише дві гривні на проїзд і решта від життя за роки без тебе. … і хто б знав як мені хочеться кинути усе і віддати останні гроші на твоє сховище для мого серця. Я б позичила усе, аби лишень мати намір бути з тобою у великому місті.
Зараз мені 22, але я так люблю листати журнали навпаки, читати газети з кінця і цілуватися з протилежного боку. Я й пишу у се це навпаки, аби позичивши часу у майбутньому, можна написати про нього вже сьогодні. Я була у метро всього тирчі, тричі бачила симпатичних людей, і весь час хотіла, аби хтось зі станції прибуття потяга, оглянувся на мене і сказав поглядом – ти нам потрібна. Я мрію про Київ і щораз дужче і дужче і вірю, колись таки мрія стане реальністю, а не життям навпаки.
