Олексій ніколи не вірив в диво…
Ще в дитинстві, коли йому читали казки на ніч, він давав всьому аж надто багато раціональних пояснень: Баба Яга, на його думку, була просто скаженою пенсіонеркою-самітницею, яка пішла жити в ліс, щоб її ніхто не чіпав, і там через відсутність спілкування з людьми втратила здоровий глузд… Кощій Безсмертний ( він же Чахлик Невмирущий) видався хлопчику просто розумним авантюристом. Він, поширивши чутки про власне безсмертя, спокійно жив в своєму замку, поки стадо Іванів-дурників лазило по болотам шукаючи голку в яйці, яке в качці, яка в зайці і т.д. Василину Прекрасну Олексій вважав банальною дівчинкою-мутантом, яка від реакції на дотик чиїхось вуст перетворювалася на жабу і навпаки… Колобка він теж поясним звичайним розміщенням біля дому бабки і діда конопляного поля… А Спляча красуня – типовий випадок літургічного сну…
З роками раціональність хлопця розвивалася…
Ось і зараз він стояв біля столу, зовсім не розуміючи, навіщо ректорат влаштував для студентів цей обов’язковий маскарад. Зграя людей в саморобних костюмах весело співала новорічні пісні і танцювала навколо ялинки. Повний абсурд!
Раптом до зали зайшла вона… Дівчина аж надто вирізнялася з поміж веселих студентів… Довга рожева сукня…Біле волосся аж до колін…На обличчі – елегантна маска. За плечима на оголеній спині затишно розмістились два крила, як у метелика. Вона аж сяяла… Здавалася аж надто нереальною…
Її прихід викликав цікавість абсолютно всіх.
- Хто це? Хто? – перешіптувалися між собою гості маскараду.
- Людка з четвертого курсу?
- Ні, вона он де, в костюмі зайчика.
- Таня Рябик?
- Ні, та п’ять хвилин тому пішла разом з Яриком.
- Тоді хто?!
Тим часом чарівне створіння, пройшовши через всю кімнату, чомусь зупинилось саме біля Олексія.
- А чому ти без святкового костюму? – голос у неї був лагідним. Схожим на музику.
- А я що на ідіота схожий? – без грубості відповів Олексій.
- А по твоєму тільки ідіоти вірять в дива?
Вона йому когось нагадувала… Дівчину, яку він колись кохав. Але то було так давно… Та й новоприбула була за неї вищою, з гарною осанкою та набагато тоншою талією. Крім того, очі в його коханої були блакитними, а в цієї – жовті.
- А що, хіба ні? Нормальні люди такими речами не переймаються!
- То в мене ти теж не віриш?
- В тебе? Чому, вірю! Ти ж реальна!
- Але ж я – фея!
- Але ж це лише костюм.
- А якщо ні?
- Тоді ти божевільна.
Чомусь поруч з нею він відчував себе так спокійно та затишно… Так, як буває тільки від присутності коханої людини.
- Добре. Закриємо поки що цю тему. Ходімо танцювати!
І вони закружляли у танці… Вона мило посміхалася, він щось говорив про свою нову наукову роботу, активно роздумуючи, як цій незнайомці вдалося прикріпити на спину крила.
- Давай вийдемо? Тут занадто багато цікавих…
- Давай.
І вони вийшли на засніжену зимову вулицю. Ніч була тихою, по-своєму чарівною.
- Тобі не холодно? – оглянув він її легеньку сукню.
- Феї не відчувають холоду…
- Але ж ти не фея!
- Я якраз саме фея! Це просто ти не хочеш прийняти цей факт!
- Тому що чудес не буває!
- Слухай, який ти впертий! Тільки тому що дива не відбувалися саме з тобою, ти заперечуєш їх існування. Темного боку місяця теж ніхто не бачить, але ж ти не будеш стверджувати, що його не існує!
- Коли зі мною станеться диво, тоді повірю.
- Вже сталося. Я твоє диво. Я тут щоб переконати тебе!
Хлопець розсміявся:
- Ти мені нагадуєш одну знайому. Вона теж вірить у всякі витребеньки. До речі, ти на неї трошки схожа.
- Я завжди трошки схожа на когось…
- Так, але ти – точно не Аня! – він закурив. – Сигарету будеш?
- Ти що? Феї не курять!!!
- Тоді ти точно не вона! А шкода…
- Давай краще про тебе поговоримо. Чому ти не хочеш прийняти елементарні речі? Боїшся, що світ діє не по тим законам, які ти вже досконало вивчив?
- Просто не вірю і все! А скажи, як ти крила на спину причепила?
- Що значить причепила? Це мої власні! А якби все ж таки ти вірив в чудо і я могла виконати будь-яке твоє бажання, чого б ти хотів?
- Я б хотів… - на мить обличчя хлопця стало серйозним. Ніби він і справді повірив в казку. – Я б хотів бути щасливим. Розуміти що до чого. Вміти бути тим, ким хочу бути.
- Твоє бажання здійсниться! Обіцяю.
Вона посміхнулась:
- А тепер пішли танцювати! А то у нас залишилось так мало часу до дванадцятої години!
- І чому ви всі зникаєте саме в дванадцять?
- Такі правила! Ходімо!
Весь наступний час маскараду Олексій веселився як дитина. Водив з усіма хороводи. Співав пісень. Це, як виявляється, дуже весело, коли сам береш у цьому участь.
- Так, ти таки чарівниця! – кричав Льоша незнайомці, намагаючись бути голоснішим за музику. – Я майже повірив в казку!
- От і молодець! Я дуже щаслива за тебе.
Тут хтось випадково штовхнув Олексу в плече, і поки він шукав поглядом того, хто це зробив, загадкова гостя кудись зникла. Ніхто не знав куди вона поділася…
« Невже зараз дванадцята година?» - рився у кишені хлопець в пошуках мобільного телефону. Раптово пальці нащупали невідомий предмет. З кишені випав маленький фарфоровий метелик і записка: « Просто повір у диво. Повір так…як у тебе вірить воно!»
Збентежений знайденим подарунком, Олексій тихо, самими вустами, прошепотів: «Я вірю!»………
Таксі, розганяючи увімкненими фарами темряву, зупинилось біля під’їзду одної з багатоповерхівок.
З машини вийшла фея в чарівній рожевій сукні.
- Трясця! – видало казкове створіння, перечепившись і мало не впавши.
Перечіпаючись і матюкаючись на весь білий світ, і заодно на поломаний ліфт, фея таки добрела до третього поверху і відчинила двері.
- Ну як все минуло? – запитала подруга Оля.
- Уфф… Зачекай. Дай я зніму ці кляті туфлі… - на підлогу полетіли туфлі з дванадцятисантиметровою шпилькою. – Боже мій, Олю, я зараз гигнуся!
- Давай я з тебе хоч корсет зніму, а то ти точно задихнешся.
- Ще треба лінзи вийняти, а то очі болять… І перуку зняти…Я таки знепритомнію…
Через дві хвилини псевдофея і її подруга курили на кухні.
- Аню, я все розумію… Але як ти крила знімеш? Ти щоб їх приліпити стільки суперклею використала!
- Та якось-то буде… Але воно того варте! Бачила б ти вираз його обличчя!
- Ти збираєшся сказати йому правду?
- Звісно ні!
- Тоді я тебе зовсім не розумію: навіщо тобі це взагалі було потрібно? Ти вчилась гарно ходити, носити високі підбори, замовила лінзи, затягнулась у корсет, з’їла цілу тонну горіхів, щоб викликати повну деформацію голосу… Перемерзла і тепер точно захворієш! Навіщо???
Аня підійшла до вікна.
- Колись давно, - її погляд проникав далі нічної вулиці, кудись у минуле. – я пообіцяла йому казку. Це мій подарунок на Новий Рік. Я хочу щоб в нього була власна казка. Щоб замість ялинки, снігу та інших банальних новорічних речей він бачив диво. І щоб вірив у нього так само, як це роблю я.
Присвята:
Ця історія не про нас. Вона – плід моєї багатої уяви, і нічого більше… Просто я хочу щоб в твоєму житті завжди було місце для дива. Щоб ти зрозумів – неможливого немає. Я хочу бути твоїм чудом. Хочу, щоб ти вірив в мене так само, як колись в тебе повірила я…
