1.
Досвідчена вчителька
Лорка – Лора В’ячеславівна - вважала себе досвідченою вчителькою. І не те, щоб зовсім без підстав.
Якось так склалося, що вже у школі їй доводилося приглядати за молодшими школярами. Вона ще у восьмому класі вчилася, а її перша вчителька Мира Давидівна постійно зверталася до неї:
- Лорочка, а чи не могла б ти посидіти із малими єдиний урочок? Ти ж з ними так гарно вправляєшся. Я із вчителем твоїм домовилася.
Катька – її сусідка по парті – щиро заздрила. Не кожному випадає така лафа: і самостійну з алгебри прогуляти, і без наслідків!
Однак, як сама Катька раз спробувала таку лафу на власніїй шкірі, так швиденько прибігла за допомогою. Розчервоніла, скуйовджена, увірвалася просто посеред уроку і заявила, що хоче відповідати домашнє завдання, от просто зараз, усі питання до одного, тільки б не заспокоювати цих скажених мавпенят із 2-«Б»!
Добре, що історичка в них у школі була молодою, тільки з інституту. Тож тільки хмикнула: що, не сподобався вчительський хліб? А Лорку тоді відпустили з уроку, тільки наказали вивчити самій параграф удома. Малих вона тоді заспокоїла швиденько: як не схотіли розв’язувати задачку про пасажирів в автобусі, то швиденько порахували космонавтів у ракеті. І якось повелося з того випадку, що усі, навіть батьки остаточно переконалися: бути Лорі вчителькою.
Не те, щоб вона сама була у захваті від такої перспективи. Але з цифрами у неї якось не складалося, тож, певно, економіста чи навіть менеджера путнього не вийшло б. Іноземну мову в останньому класі знала, але «не дуже», як сама чесно зізнавалася. Мама стверджувала, що диплом юриста зараз – то все одно, що відразу отримати направлення на біржу працевлаштування. Напекли тих юристів аж із надлишком…
Тож ніхто не здивувався, коли Лорка без особливих зусиль опинилася на першому курсі педінституту, що за рік став педуніверситетом. І знову ж без особливого напруження довчилася до першої педагогічної практики. За цей час встигла побувати і вожатою у літніх таборах, і керівником гуртків. Не те, що вона жити не могла без дітлахів, але треба ж мати якийсь підробіток. Альтернатива – виконувати усі побажання батьків, що дають кишенькові гроші, влаштовувала студентку ще менше.
Тож поки одногрупниці ловили дрижаки: кошмар! Кажуть, що сучасні діти –то взагалі!... а якщо дадуть старший клас?! – вона спокійненько завітала до колишньої класної і попрохала дозволу проходити практику у рідній школі. Дві хвилини від дому –добре видно із вікна її кімнати. Це вам не десять тролейбусних зупинок до універу! Можна зранку зайві підвгодинки подрімати.
Доведеться вести уроки у восьмому класі? Тим краще: приємно мати справу із майже свідомими людьми. Для її одногрупниці Інни, яка ледь не здригалася на саму думку, що доведеться сидіти за вчительським столом, завдяки протекції все тієї ж Лори, милостиво виділили п’ятий клас.
2.
Відомий детектив Мишеня
Як уже було сказано, восьмикласники – люди цілком дорослі. Тож сподіватися від них чогось надзвичайного при поясненні спізнень та прогулів не доводиться. Саме із такої тези й виходила Лорка, якій доручили не лише перевіряти зошити з мови, а й стежити за поведінкою «її» класу.
Усі оті: «загубив ключа», «зламався тролейбус», «згадала по ввімкнуту праску на шкільному подвір’ї» (останнє, звісно, то більше для дівчат), - вона чула і раніше. І не дуже прискіплювалася. Врешті, у світі існують і загублені ключі, й поламані тролейбуси, і забуті праски. Хтозна, мо, і не обманюють. Хай перепишуть класну роботу із зошита однокласника, виконають домашку і намагаються бути уважнішими надалі – та й по всьому.
А от коли Інка покликала її на допомогу у схожій ситуації, отримала справжнє задоволення. Мишко (підпільне прізвисько – «Мишеня», бо найнижчій у класі, підпільне, бо, як почує, б’ється. І боляче б’ється, яку на такого малого) дивився на практиканток чесними-чесними світло-карими очима. Здається, він так і не міг зрозуміти, чому від нього вимагають повторення розповіді про ранкові події.
- У моєму дворі міліція затримувала бандитів. Вони були страшні-страшні і з великими пістолетами, як у кіно…
«Вони» - то бандити чи міліціонери?» - ледь не спитала Інна, та вчасно згадала про засади педагогіки. «Ага, як у кіно, автоматами калашникова називаються», - підсумувала подумки Лорка. Але лише мовчки кивнула, заохочуючи Мишка продовжувати.
- Ну, міліція не розгубилася, скрутила їх, там ще такий майор був класний…
Лорка зиркнула на годинник, переконалася, що от-от спізниться на додаткове заняття, призначене нею ж самою, і таки трохи прискорила розповідь:
- А ти там що забув? Невже міліції допомагав?
Мишко щиро обурився:
- Звісно, ні, хто б мені дозволив?! Але коли ще таке побачиш? Я у під’їзді був на сходах. Там із другого поверху гарно увесь двір видно…
Лорка встигла ухвалити рішення:
- Значить, так. Усе це з подробицями запишеш на окремому листку. Якщо там можна буде за грамотність хоч шість балів натягти – вважай, пощастило. Як помилок буде більше, вибачай, зауваження у щоденник отримаєш.
Інна, здається, оніміла від такого «блискучого» рішення. Так що за мить Михайло старанно засопів над зошитом, цілком задоволений таким поворотом справи.
- А як вчителька дізнається? Чи керівник практики від вишу?!
- Те, що хлопчину носило хтозна-де, тебе не обходить? – уточнила Лорка, похапцем поправляючи зачіску перед дзеркалом: вчителька, хай і майбутня, не може з’являтися перед двієчниками такою розтелепою. Не чіпляти ж на шию табличку, що от, мовляв, волосся кучерявиться від природи і ніякі гелі не допомагають із ним впоратися? – Не хвилюйся, ти мені його зошит показувала, пам’ятаєш? Не дуже жахливо. На «сімку» впорається. Хтозна, може, ти ще пишатимешся, що колись практикувалася в класі, де вчився майбутній відомий детективщик?
Інна вкотре спробувала вгадати, наскільки серйозна подруга в цю мить. І знову це їй це не пощастило. Тож вона зітхнула і зайшла до класу, де «майбутній відомий детективщик» старанно строчив щось на листку в клітинку, ледь не лягаючи на парту.
Далі буде
