– З кожної людини виходить сім шматків мила, – повідомив Юрко, коли ми сіли до тролейбуса.
– Куди виходить?
– Нікуди, довбень, – Юрко покрутив брудним пальцем біля скроні. – Якщо зварити з людини мило, вийде рівно сім шматків.
Я озирнувся навкруги. Тролейбус заповнювали люди – старі, молоді, високі, низькі, огрядні та не дуже. І з кожного сім шматків?
Юрко, мабуть, відчув мій сумнів, тому що озирнувся слідом за мною.
– Ні, ну це, мабуть, різні шматки. З когось великі, а з когось маленькі.
Певно, так воно і є. Я відчув себе, немов у супермаркеті. Навкруги полиці з милом – економна упаковка по сім шматків. На будь-який смак.
– Дивися, оно молодиця попід вікном – з неї вийде мило “Дав” з кремом для догляду за шкірою. Невеличкі такі шматочки.
– Ага, а ота біля дверей?
– Звичайне, з ромашкою, зеленкуваті.
З водія ми вирішили зварити господарче мило для прання. Сім брусків господарчого мила. Це багато. Бомжуватий дядько біля дверей викликав цілу дискусію – чи буває мило із запахом тютюну та перегару.
– З дустом буває, – переконував Юрко. – А чому б не бути з тютюном?
До речі, мило з дустом ми побачили на зупинці, воно тримало на шворці бульдога.
– З бульдога теж можна зварити мило.
– Тільки, мабуть, не сім шматків, а три.
– А он, диви! – Юрко показував на хвіст тролейбуса.
Я від захвату звів очі. Там лежало, тобто сиділо мило зі свіжими шматками персика, я таке бачив у магазині, його продають на вагу, як халву.
– А з тебе яке мило вийде? – штурхонув мене у плече Юрко.
– Яєчне! – зареготав я і посунув до виходу.
Місто за вікном перетворювалося на склад мила. Різнокольорові авто везли одразу по чотирнадцять, а то і по двадцять одному шматку. Штабелі мила височіли на зупинках.
Ми вискочили на тротуар, ослизнувшись на мокрому асфальті. І протискаючись поміж яскравих упаковок я раптом подумав:
Якщо з усіх людей зварити мило, то хто ж буде ним митися?
І глянув на небо.
