– Батарея, агонь!
Грюкіт. Брязкіт розбитого скла. Скавуління випадкової дворняжки, в яку поцілили чимось на кшталт грабового поліна, наприклад.
– Я генерал-майор Юрко Банах! Руки ввєрх, фашисти! Буду стрєлять!
Тріск. Падіння чогось важкого.
– Служу Совєцкому Союзу, мать вашу!
Знову грюкіт.
Ну от. Сусід вкотре розбушувався. З досвітку білочка завітала в гості. Зітхаю і встаю, робити нічого. Заснути все одно вже не вдасться. І потрафило ж мене обрати саме цю кімнату, вікна якої виходять на сусідське подвір’я. Весь пейзаж вуйкового дебошу, – як на долоні. До речі, він таки справді колишній військовий, щоправда, не генерал-майор, а лише капітан, здається, звільнений у запас у зв’язку з проблемами психічного характеру.
– Що падло, жерти хочеш? – до кого це він?
Визираю у вікно. Вуйко Юра на порозі хлівчика, перехилився через хвіртку і мило базікає з кимось невидимим всередині.
А-я, ясно… Порося дресирувати узявся. Загалом, для мене залишається таємницею, навіщо воно йому знадобилося. Все одно ж не виживе, від голоду сконає, бідненьке, як не сьогодні, то завтра.
Мені шкода вуйка, направду. Бабуня каже, що він хороша людина, просто життя в нього таке. Не знаю... Як на мене, це погане виправдання. Пам’ятаю, малим я часто забігав до них з тіткою Любою, вже тоді вуйко пив добряче, але його нетверезі витівки були якимись добродушними, кумедними либонь… А може, просто мені так здавалося. Тітка часто плакала перед бабунею, а я не розумів, чого. Врешті роки чотири назад вона не витримала, подала на розлучення і виїхала в Італію. Там і зосталася, заміж вийшла вдруге, – за італійця, – дитину народила, дарма, що не першої молодості, не побоялась. А вуйко Юрій помалу спивався, перетворюючись на хронічного алкоголіка.
– Вуйку, що це вам не спиться зрання? – гукаю через вікно.
Помітивши мене, він човгає до паркану, що розділяє наші садиби, – нестарий фактично чоловік, але зараз він має вигляд сімдесятилітнього діда.
– Це ти, Альошка? На вакації приїхав?
– Ага.
– Слухай, малий, ти… тойво… десятки не накинеш? До пенсії.
Взагалі-то я знаю, що не варто давати йому гроші. Я знаю, що цим самим допомагаю йому вбивати себе.
Проте вираз його обличчя і очі…Ці очі лякають мене. Вони такі порожні і в той же час пронизливо безпомічні. Побляклі, з червоними прожилками запалених судин. Я заходжуся нишпорити по кишенях, зазираю в шухляди старого комоду. Грошей нема, та й звідки їм там узятися? Перераховую той дріб’язок, що вдалося нашкребти.
– В мене тільки шість гривень.
– Давай, що є. Потім поверну, ти ж мене знаєш… Хріново мені, малий, дуже хріново.
Я мить вагаюся, потім відчиняю вікно і вилажу надвір. Простягаю вуйкові через паркан тих кілька пожмаканих папірців.
– Гарний ти хлопчина, Альошка. Дай тобі Боже здоров’я.
Його руки трусяться, коли він бере в мене гроші.
– Ви б, вуйку, спробували лікуватися.
– Думаєш, не пробував? І не раз. Нє-є… Доконає вона мене, сам знаю, та вже б скоріше. На чорта мені таке життя? А вип’ю – то зразу і світ миліший, і люди добріші.
Я мовчу. Не знаю, що йому сказати.
– Піду вже за тим лікарством. Ганька Сібрачка рано встає, клієнтуру пильнує. А ти шануйся, добре? Життя, знаєш, то страшна штука. Воно й до тебе спробує дістатись, рано чи пізно…
Подибав. Сутулий, цибатий, висохлий на тараньку. Не людина, – ходячий мрець. Що він хотів мені сказати тими дивними словами? Та чи й хотів? Пусте. Марення хворого мозку, та й тільки того.
Колись я бачив їхні з тіткою Любою весільні фотки, – куди подівся той підтягнутий красень-офіцер, сильний і впевнений у собі, готовий кинути молодій дружині під ноги цілий світ?
В кімнату зазирнула бабуня. От попав я… Зараз сердитись буде.
– Лесю, не спиш? Ти що там на росі босий вистоюєш? Як теля на оболонь вигнати, то не добудишся… Ану до хати бігом.
– Йду, бабцю, йду вже.
– Ти не куриш там, не приведи Господи? От горе моє…
– Бабцю, не кричіть. Я зарядку роблю.
– Ага, знаю я ваші зарядки. Один вже заряджений з самого зранку онде поліз.
Мила старенька бабуня… Вона лається, але я знаю, що то тільки напоказ.
– Леську, візьмеш зараз на кухні виварку з бараболями, вимнеш і занесеш тому пацятку Юриному. Не знаю, як воно ще не здохло. Що то свиня, а й вона жити хоче…
На знак цілковитої солідарності з бабцею згадана істота шалено вищить, кувікає і загалом висловлює своє невдоволення всіма можливими способами.
Порося заріжуть через кілька місяців, на Різдвяні свята. Втім, користі з цього буде обмаль, – самі шкіра та кості, та й що там могло прирости, на бабиній бараболі, врешті-решт.
А за два тижні потому вуйко Юрій замерзне у сніговому заметі. Звісно, що ні я, ні Ганька Сібрачка жодним чином не будемо причетні до його передчасного сконання. На похороні панотець відверто схалтурить і пропустить добру половину відправи.
Ще через два місяці піде зі світу моя добросерда бабуня. Згорить від раку шлунку в один момент, наче благенька парафінова свічка. Після її смерті я почну смалити як швець, через років двадцять з’явиться надсадний кашель, виїдатиме мої легені чорною губкою, і рано чи пізно таки зведе в могилу. Рано чи пізно воно дістанеться й до мене.
Та зараз я про це нічого не знаю. Хутко вдягаюся і йду годувати порося.
