- Сам Всевишній дарує нам зустрічі! – вигукнув Агав, вгледівши, на плацу казарми Філона.
- Це, з певністю тому, що ходимо одними й тими ж дорогами, - відповів Філон, обіймаючи свого колишнього учня. Агав тут же запросив філософа у свою скромну комірчину. Розповів Філону про останню, сумну зустріч із Хрестителем, про те, що той дав себе ув'язнити, і зараз сумирно, мов ягня, чекає неправого суду.
- Напевно, Ха Матбіл поступився Месії, - Філон на такий висновок свого учня лише всміхнувся.
- Не думаю, що це слушна думка.
- Але так виходило з того, що сказав сам Ха Матбіл! Обурений в серці своєму Агав навіть підвищив голос.
- Звичайно, любий друже, та не все що ми бачимо й чуємо є правдою, відповідає істині. Коли, для прикладу, після спалаху блискавки чуємо громовицю, це ище не означає, що блискавка спричинює грім.
- Хіба? Це щось нове для мене...
- Так "ми бачимо", і те, що ми бачимо, є для нас абсолютною істиною. Насправді – гримить і блискає – одночасно. І цілком не блискавка є причиною грому, бо, і грім, і блискавку викликає електричний розряд. Є третій, невидимий нам чинник, та ми, нажаль, робимо висновки на основі в и д и м о г о. Не надто довіряй своїм очам, Агаве.
Для прикладу, вівця знає: коли господар заходить у кошару у фартуху, і хапає її, для вівці це, безумовно, означає, що вона позбудеться вовни, бо господар завжди у фартуху приходить стригти овець, але того разу вона позбудеться не вовни, а життя, бо він вдягнув фартуха, аби не забризкатись кров'ю...
Послідовність певних дій у часі не завше засвідчує існування причинного зв'язку між ними.
- Дякую тобі, любий учителю, я, як завжди, зустрівши тебе збагатився знаннями. Та Месія, справді, з'явився. Це доконаний факт. Сам Ха Матбіл засвідчив це. Він посилав до Нього своїх учнів, та й нас також. Месія розпочав свою ходу по землі. Я не маю в тому немає жодного сумніву!
- Ти, що ж, сам бачив Месію, розмовляв із ним?
- Ні, сам я, поки що Його не бачив.
- Можливо, тобі про Нього розповідали Іванові учні?
- Ні, ті двоє, що були з нами, не бажали нічого розповідати про Нього, вони уперто не хочуть визнавати Ісуса Месією, за що отримали від Учителя добрячого прочухана.
- Ось бачиш, коли самі учні Івана не визнають Ісуса Месією, на якій підставі ти про це так переконливо заявляєш?
- Іван назвав Його Месією, Іван посилав до Нього. Не розумію, Філоне, ти, що, сумніваєшся в словах Ха Матбіла?
- Ця особа, без сумніву, заслуговує найвищої поваги, та, казав я тобі, любий Агаве, Івана я не знаю. Наші шляхи не пересікались.
- Ти займаєш досить дивну й незрозумілу позицію – здається мені, хочеш відсторонитись від найважливішої події яку нам милостиво дарує історія.
- Чи не надто високу ноту береш, Агаве? – скептично посміхнувся філософ.
- Але, Філоне, вчителю дорогий, ти не можеш не прийняти Месію, адже про нього писали пророки.
- Не все відбувається за словами Пророків: царів благословляв на трон народ. Вони одержували титул "месії", що означало помазаник, і їх трактували як посередників між Богом та народом. Тому царя називали "сином Божим", а країну, якою правив, "царством Божим". Щось не бачу, аби подібне відбувалося зараз. Ти теж читав Священне Писання, пам'ятаєш, символ віри починається словами: "Слухай, Ізраїлю!" Я особисто не почув голосу Божого. Не почули Його також садукеї й фарисеї – духовна верхівка Ізраїлю, та й ті, хто віками готувався до приходу Месії – есени – теж не збираються визнавати Ісуса своїм царем і Богом.
- Особисто почути голос Божий!.. Чи не надто ти, друже, загордився? Звідки така певність, що саме ти, той вибраний, якому Ягве сповіщатиме свою волю? Чи не боїшся, Філоне, пропустити щось дуже важливе у своєму житті? Можливо, найважливіше?!
- Ні, не боюсь, мій юний друже, бо завше жив й живу з Богом, як і тисячі моїх одноплемінників.
- Ні мовою, ні поведінкою ані культурою ти зовсім не схожий на них, - зауважив Агав.
- Про одноплемінників це я так. Насправді ж усі люди, що населяють землю – одноплемінники, і, у природі кожної людини закладене релігійне почуття. Завдяки цьому почуттю кожна людина самовиражається. Коли задає "світові" глобальні запитання, намагаючись пізнати причину існування у всіх проявах і протиріччях цього життя. Бог – повністю задовольняє її голод і спрагу, потребу свідомости, і розуму. Він постійно присутній на людському горизонті, у той же час знаходиться за її межами. Й чим далі заходить людина у своєму пошуку, тим більше горизонт цей віддаляється. Якщо через мільйон років на землі ище існуватиме людина, перед нею стоятиме та ж проблема, не зважаючи на зміни умов її життя.
Це не якась там моя гіпотеза. Вона не потребує доведення. Ось я прочитаю тобі єгипетський гімн Ехнатону.
Ти даруєш плід жіночому лону,
Вкладаєш сім'я в чоловіка,
кормиш дитя в материнському лоні,
Ти годувальник у материнському лоні!
Курятко пищить, ище не вилупившись зі шкаралупи,
і там ти даруєш йому дихання, аби він жив,
а коли ти даси йому силу розбити шкаралупу,
воно вийде й вільно побіжить.
Які великі й різноманітні діла твої!
Ти один бог і немає поряд із тобою нікого иншого!
Лиш забажавши, ти створив землю,
Ти один – землю з людьми й тваринами.
Ти – в серці моєму,
І ніхто не знає тебе, окрім царя, сина твого.
Як бачиш, людство ніколи не сумнівалось в існуванні Всевишнього.
- Чому ж такий великий розумник як ти, Філоне, якому не лише серце, а й розум, уся світова мудрість свідчить про Бога, не йдеш до втіленого Божества?
- Чому не поклонишся істинному Богові? Ти – авторитет. Тебе послухали б инші, за тобою пішли б!
- Ти хочеш, аби я допоміг прославитися Шекінаг?!
- Чи не надто ти мене переоцінюєш, мій добрий друже? Хто я такий, аби судити: має особа Господні повноваження – чи ні? Не забувай, я всього лише учень своїх вчителів. Гомер прирівнює людину до листя, яке вітер пожбурює на землю. Я почуваю себе тим листям, і не більше. Стоїк Епіктет радить: "Вознесу шану богам за те, що поставили тебе над усім тим, чим ти ніколи не володів, і за те, що вони поклали на тебе відповідальність лиш за те, що залежить від тебе..." Ти розумієш: "лиш те, що залежить від тебе!" Хіба я розумніший за них? Хіба маю більше повноважень за цих велетів?
- Питаєш, чому не йду до Месії?.. – Філон замислився. Загадкова всезнаюча, зарозуміла посмішка, яку добре пам'ятав й не любив Агав, ище із часів, коли філософ був його вчителем, заграла на устах Філона.
- Відкинь відразу цю спокусливу гадку, ніби я такий мудрагель, що не здатен повірити у втіленого Бога.
- Тоді що ж? – вигукнув зухвало Агав, який в ту мить ненавидів філософа, вважав пихатим і зарозумілим. Не міг витлумачити собі самому цього двоякого відношення до вчителя: благоговійної шаноби й жагучої ненависти водночас. Глибинно, на рівні підсвідомости, він звинувачував учителя у своїх життєвих вадах, помилках й невдачах. "Недосконалий я, бо недосконалий мій учитель!" – приблизно так можна було витлумачити такий полярний перепад почуттів.
- Ми довго могли б сперечатись, що значиміше - відсутність чи присутність? – виголошував філософ, все ще посміхаючись.
Для себе я це вирішив ище в молодости. Був закоханий в одну юдейку. На той час вона відправилась зі своїм батьком у довгу подорож. Я снив нею, радісно тьохкало серце, коли здавалось, що впізнав її обриси в якійсь дівчині, на людних вулицях, здавалось, чую її голосочок. В усьому тому знаходив величезну насолоду. Так продовжувалось більше року. Яке ж розчарування чекало мене, коли зустрів її насправді! Ні, вона не змінилась – та ж постава, той же колір обличчя, її ставлення до мене те ж не змінилось. Це було справжнім потрясінням, воно збентежило мене. У мене навіть не було бажання володіти тією, про яку снив ночами й марив наяву! Світ втратив для мене свій чар, - я перестав шукати, дослухатись знайомих звуків у людському гомоні. Не було жодного змісту в тому, аби підтримувати подальші стосунки. Я навіть не зумів своїй колишній коханій пояснити причину нашого раптового розриву...
- Можливо, у мене зараз надто збуджений розум, та не можу добрати, до чого тут ця історія.
- Усе просто, мій друже. Запаморочливий парадокс у тому, що я готовий був підкоритися тому, чого не бачу, чию присутність лиш вгадую. Можливо, пам'ятаєш що говорив Платон в Тимеї про Творця всесвіту: "Знайти Творця й Батька цього всесвіту дуже важко, і не можливо усім говорити про Нього". Я, як і мій учитель, надто сильно усвідомлюю диспропорцію між людиною й Богом. Бога можу лиш вгадувати, упізнавати. Боюсь, що коли наближусь до Нього, Він втратить для мене свій чар. Коли навіть, назарянин - справжній Месія, боюсь, що розчаруюся в Ньому...
На мить уяви собі світ у вигляді величезної будови, на кшталт тієї, яка була в Єгипті в час зведення пірамід. Замисел людей грандіозний – під керівництвом зодчих вони намагаються звести башти, які б з'єднали їх із небом: одні будують височезні башти, вершини яких губляться в хмарах, инші зводять карколомні мости між землею й небом із тисячами прольотів. Усюди – куди лиш сягає око, кипить робота. І ось, в певну мить з'являється молода людина, яка окидає оком усю ту грандіозну будову і вигукує: "Зупиніться!" Припинивши працю, усі якусь мить з цікавістю споглядають дивака. Той же продовжує: "Ви, відважились на ці грандіозні проекти, та, нажаль, вони приречені, бо, ви ніколи не зумієте побудувати споруду, яка б з'єднала вашу землю із прикінцевою таємницею. Відмовтесь від своєї затії, порвіть свої недолугі проекти, відкладіть знаряддя праці. Доля виявилась милостивою для вас. Слухайте мене й прямуйте за мною! Я збудую міст, бо я – ваша доля!"
Уяви собі реакцію всіх цих людей на таке твердження. Звичайно, дехто з рабів чи найманих робітників дослухався б заклику. Навіщо надриватись, коли запевняють, що зроблять за тебе усю роботу? На обличчях архітекторів і будівничих – спантеличення, вони розгублені й здивовані, та коли бачать, що люди, справді, залишають роботу, закипають люттю: "Схаменіться! Поверніться до своєї праці. Хіба не бачите, що цей ремісник несповна розуму?!" За мить на його голову уже сиплються злі прокляття, хтось уїдливо сміється. Послушна більшість продовжує працювати. Лише декілька чоловік, вражених сміливістю зухвальця, не зводять із нього очей і більше не слухають своїх начальників...
- Я так розумію, ти не хочеш бути в числі тих довірливих диваків?
- Моє становище, мій статус філософа цього мені не дозволяють... Та й чи може бути правдою, те, що сам Господь втрутився в історію? Зійшов на землю й відкриває людям шлях у Небеса?
- Ти як завше доладно говорив, Філоне, та, боюсь, цього разу не переконав мене. Про мене, це звичайна, хоч й хитромудра відмовка. Боїшся визнати Бога, бо надто шануєш себе! Визнати Ісуса Богом – означає підкоритись Йому. Якраз до цього, твоє єство не готове!
- Мій добрий друже! Можливо, мав би ти право робити мені подібні закиди, коли б принаймні сам прийняв того, кого називаєш "месією". Инакше, слова твої не можу сприймати серйозно...
- Мене стримує лише одне: Я не гідний предстати перед очі Царя й Бога. Філон щиро розсміявся.
- Дурня, друже! Той, кого називаєш царем, навіть і гадки немає спілкуватись з людом святим, поважним. Час свій проводить серед грішників, жінок, митарів. Не маю жодного свідчення, аби він зустрівся бодай з однією гідною поваги людиною.
І звідкіля ти узяв, що такий уже "негідний"? Ти все ще не можеш собі вибачити історії з тією дівчиною. До речі, як ви поладили з Корнилієм?
- На диво, спокійно. Він навіть дав мені шанс продовжити стосунки з Міріям.
- Як бачиш, я мав рацію – ти надто екзальтовано сприймаєш дійсність. А що із дівчиною?
Ми побували в Римі, у моїх батьків. На жаль, ті категорично проти нашого шлюбу.
- Хіба міг сподіватись иншого? Та, гадаю, трохи покумекавши, можна знайти спосіб залагодити і цю справу.
- Можливо, лиш це нічогіськи не дасть. У мене немає миру із самим собою. Внутрішнього миру немає. Мені водночас хочеться і насолоджуватись, і відмовитись від насолод. Що відкинути? Що зберегти? Я так і не зміг вирішити... Дух мій кульгає, і я не знаю жодного ліку, окрім одного – назавжди скласти до ніг Господа своє життя. От тільки чи захочуть кумранці прийняти мене в свою общину? Філон осміхнувся.
- Усе це не серйозно, друже. Чи сам ти готовий до життя в такій общині? Бодай пережити їхній священний день – суботу, коли гріхом вважається зайвий раз поворухнутись чи навіть відправити природну нужду? Твоє єство там бунтуватиме й не знаходитиме спокою, як і зараз.
Йди до своєї Міріям й щиро кайся. Дівоче серце – не камінь. Простить.
- Міріям, коли я щиро перед нею покаявся, відвернулась від мене.
- Було б, дивно й нелогічно, якби вона одразу ж впала у твої обійми, і щиро подякувала за твій, справді, паскудний вчинок. Добре, що визнав дівчині свою вину, а ище краще, що розкаявся у серці своєму. Без щирого каяття тебе зневажив би Бог.
- Тепер Міріям не бажає розмовляти з нечестивим грішником...
- Твоя біда, що усе ще залишаєшся гордим римлянином. Не тіш себе гадкою, що покаявся, і тепер увесь світ має тебе славити. Міріям повинна повірити у щирість твого каяття. Маєш час, і можливість змінити ситуацію. Коли ти востаннє бачив свою дівчину?
- Уже з місяць минув.
- Ти збожеволів, хлопче! Хіба ж можна дівчину залишати на такий довгий час?
- Вона сказала, що не бажає мене бачити!
- Я тобі краще усіх чарівниць з їх приворотним зіллям, й астрологів з їхніми гороскопами скажу, як привернути до себе жінку – хочеш, аби тебе любили – люби сам!
- Але ж місяць тому...
- Нічого й слухати не бажаю! Йди, іди до неї, Агаве! З того часу як ви не бачились, ти став иншим, вона теж, з певністю, стала иншою, і й світ цей, незабаром буде иншим!
