1
В нашому житті є речі, на які ми часто не звертаємо уваги. Не бачимо, забуваємо, плутаємося, помиляємося. З цього складається наше життя, наша мозаїка, яка порухом небесної волі чи власних зусиль змінюється, граючи різнокольоровими фарбами. Інколи візерунки на килимі життєвої дороги стають такими складними, що шлях перетворюється на лабіринт, виходу з якого немає, або ж знайти його досить складно. Тоді думаєш лише про себе. Про свій шлях.
До речі, це природно. Спрацьовує якась штука в нашому мозку, і ось - немає нічого поза мого власного існування, всесвіт зменшується з тим, щоб в певний момент вибухнути новою зіркою. І тоді – життя знову починається (чи продовжується?). Тільки, як запалити цю зірку?
Андрій останній часом досить частенько ловив себе на таких думках. Маячня - такою була його перша реакція. І він відганяв їх від себе, намагаючись більше думати про справи та майбутнє фірми. Однак маячня знову поверталася, тим більше, що світло в тунелі ніяк з’являлося – країна все більше поглиналася світовою кризою, панікою та зеленим богом.
Щодня він йшов на роботу, сподіваючись, що те світло з’явиться. Про його готовність працювати красномовно свідчили впевнена хода, зачіска і кричала краватка. Та коли приходив до контори, вся його красномовність щезала, залишаючи після себе солодкий запах одеколону. Візерунки починали нагадувати картини “одного генія”. І, здавалося, виходу немає…
Протягом місяця Андрій по дорозі на роботу зустрічав старенького, похиленого від впливом незворотності часу, дідуся. «Вельми цікавий дядько», - спочатку всміхалося Андрієві. Невеличкий, у кумедному капелюсі (якому напевно стільки ж років, що і господарю!), з густими вусами, що привітно рухалися, весело відгукуючись на маленькі кроки ранкового перехожого. Незнайомець був одягнутий у сіру куртку, що під сонцем майже втратила свій природній колір, чудернацькі гумові чоботи і штани-галіфе. За собою дідусь тягнув залізну кравчучку із невеличким ящиком. Він нагадував велетенського жука, що ніс до свого дому знайдену здобич. Та сказати точно, куди вранці прямував cтарий, було важко.
Потім Андрію стало вже невесело, адже нічого у дідуся не змінювалося. Незмінні гумові чоботи та кравчучка і дорога, якою він щодня прямував назустріч своєму незвіданому. Андрій декілька разів зустрічався поглядом із дідусем і, здавалося, що між ними на мить зав’язуються невидимі вузлики, ні, не дружби, а чогось… чогось незрозумілого. Ось і сьогодні вони пройшли повз один одного, ледь торкнувшись поглядами, як раптом Андрій почув хриплий голос старого:
- Юначе, можна вас на хвилиночку?
2
Кожного дня Платон Вікторович піднімався рано-вранці (сон його був неспокійний та полохливий), повільно вдягався, оглядав кравчучку, чи бува не зламалася, і вирушав у ранкову подорож. Так продовжувалося вже добрячих років з п’ять, з того часу, як він залишився зовсім один на цьому світі. Ранкова подорож була вагомою частинкою його життя і важко було навіть уявити те, що день може починатись із чогось іншого. Іноді Платон Вікторович тяжко хворів, тоді він лежав у ліжку, повернувшись набік, поклавши долоню під скроню. Лежав і дивився на протилежну сторону кімнати, на стіні якої висіли старі фотографії, а у кутку стояла кравчучка. Коли хвороба відступала, старий знову піднімався, і вирушав на подвір’я, на якому в безладі росли квіти. Він втягував свіже повітря кирпатим носом, а його вуса весело ворушились від подиху вітру.
Щодня Платон Вікторович вирушав у ранкову подорож містом. Його маршрут був незмінним, однак це старого не хвилювало. Так було навіть краще, адже змінювати свої звички з кожним роком ставало все складніше. Ця ранкова подорож давала йому можливість відчути себе справжнім мандрівником, що прямує у незвідані країни. Мандрівником, для якого кожний день стає випробуванням. Платон Вікторович зустрічав у цій країні різних людей, вони мали дивний одяг, який дуже відрізнявся від його сірої куртки, капелюха та гумових чобіт. Ці люди дуже швидко рухались, користувались маленькими телефонами та кидали недоброзичливі погляди на його кравчучку. «Заздрять» - іноді всміхалося дідусеві. І дійсно, її зробив коваль-сусід, Андрійович, тому вона була дуже міцна і надійна. «Помічниця», - подумки звертався до неї Платон Вікторович.
Високого юнака із портфелем у руці він теж зустрічав майже кожного дня. Спочатку Платон Вікторович майже не звертав на нього уваги, бо таких молодиків можна було побачити на вулицях міста багацько, однак якось їх погляди зустрілися і йому здалося, що в очах незнайомця він зміг щось розгледіти. Те, що старий побачив, було спочатку незрозумілим, власне, то було просто поєднання химерних образів, розібрати серед яких що-небудь було вельми важко. Одного такого разу ці образи зарухались і Платон Вікторович побачив хвацького юнака, невеличкого із рудим скуйовдженим волоссям. Йому було років сімнадцять, він був дуже запальним і понад усе любив життя, вважав, що у його ніг лежить увесь світ. Він мріяв бути мандрівником. «Платон – мрійник»- так називали його багаточисельні друзі. Раптом Платон Вікторович згадав, як колись, коли він був студентом (а це було так давно, що сьогодні здавалося неправдою), до інституту добирався пішки, напевно хвилин тридцять крокував зеленими вулицями маленького міста. В цій подорожі він зустрічав різних людей, але йому запам’ятався сивий згорблений старий із паличкою в руках та сумкою через плече. Платон Вікторович згадав, що йому дуже хотілося запитати у нього, куди ж може кожного ранку прямувати людина в такому поважному віці. Це питання тривалий час хвилювало Платона, але спочатку він навіть не міг цього вловити, а коли зрозумів, що йому понад усе хочеться поговорити із людиною із паличкою, незнайомець зник. Даремно Платон блукав вулицями міста у його пошуках, кожного дня виходив з будинку в один і той же час, прагнучи дотримуватися встановленого щоденного розпорядку, однак навіть такі заходи не допомагали – старий й не з’являвся. Потім Платон вирішив його шукати на інших вулицях міста, які не були пов’язані із вже відомим маршрутом подорожі старого. Проте не допомогло і це. Більше Платон його не бачив і чомусь згадав саме зараз, коли побачив перед собою молодого чоловіка із портфелем.
Цього ранку Платон знову згадав своє минуле життя, і раптом, неочікувано навіть для самого себе, звернувся до юнака:
- Юначе, можна вас на хвилиночку?
3
Андрій повільно розвернувся. Очі його втупилися у старого. Потім на його вустах зажевріла усмішка, за мить – запалала і щедро розлилася обличчям. Всміхався і старий.
- Я вас не затримаю… не маю права такого.
- Ні- чого. Я встигну.
- Егеж. Це мені треба поспішати. Багацько ще справ в мене. А я оце частенько зустрічаю вас … коли йду… зранку. Давненько.
Андрій кивнув у відповідь. Його увагу постійно відволікав старий капелюх.
- Я теж… давненько.
-А це моя… помічниця. – похвалився старий і тицьнув ральцем на кравчучку.
- Бачу. Хороша. – із виглядом знавця промовив Андрій.
- Егеж. Звуть мене Платон Вікторович, а вас, юначе…
- Андрій.
- Дуже приємно, юначе. Я от що сказати хочу. Ви ж, юначе, бажаєте, напевно, поцікавитися - куди кожного дня я прямую?
Андрій пильно глянув на старого. Раптом йому забракло слів, це виявилося зовсім неочікуваним, і всміхатися вже зовсім не хотілося. Дивний старий!
- Так от, запитувати мене треба - звідки я йду! Така от цікава історія! Цікава ж?
- Цікава! - розсміявся Андрій. – І звідки?
- Шлях мій не вельми… пригодницький. Спочатку прямую.. ну.. до Троїцького… там спочивають всі мої.. рідні… багацько їх….так… Потім… потім.. я йду до міського парку. Колись років… сорок назад я посадив там із Петром (то друг мій) дерево. Знаєте, юначе, такий розкішний дуб, що біля фонтану. Не знаєте? Ну, побачите ще. Шикарний дуб. Наступна зупинка моєї подорожі – сміттєзвалище біля механічного заводу. Хоча ні, звісно мене цікавить завод. Працював я там. Довго. А сміттєзвалище.. то так… завод вже сам, як звалище всякого непотребу. Ото наволоч! Це я не вам, а юродам тим.. що штани протирають…неуки…Буває, що я ще заходжу до Петра Стовбуна… він у будинку для отих … для старців…
Останне слово Платон Вікторович процідив крізь зуби, від чого воно вийшло якимсь пожмаканим, куцим.
- А Петру подобається.. бо там є з ким у шахи грати. А я не вмію…І кравчучки в нього немає… так от… Ну добре, піду я. Бо справ в мене багацько ще.
Вони попрощались і кожен пішов у свою сторону. Від цієї розмови в Андрія залишився ледь відчутний слід чогось несказанного. Він даремно намагався спіймати ці майже невловимі образи, цю мозаїку, що грала різнокольоровими фарбами. Щодня вони знову зустрічались на дорозі життя, але вже не говорили, натомість обмінювались усмішками, а коли одного дня Андрій не побачив Платона Вікторовича, він щиро затурбувався. Для нього це було досить нове почуття. Дивно, але він думав не про світову кризу, паніку та зеленого бога; не про власні кар’єрні справи, Лідку, відпочинок на вихідних, чи про новий телефон (знову згадалась Лідка); не про світло у тунелі…
Старий не з’являвся. Одного ранку Андрій не витримав, і прямуючи на роботу, завернув до міського парку. Ось і дерево. Красень дуб…Могутнє дерево! Подих вітру…музика зелених дерев… музика, що колисає…Андрій простягнув руку і спіймав жовтий листочок, який прямував до землі. Початок літа… Так, дерево вмирало…
Телефон розривався. Андрій сидів на лаві біля фонтану і розглядав листок, аж раптом шепіт дерев був скалічений звуком від старої кравчучки. Платон Вікторович, як і раніше, вдягнутий у сіру куртку, капелюх та гумові чоботи, повільно сів на лаву поряд із хлопцем. Деяку мить мовчав потім промовив.
- Немає вже Петра…І «помічниця» зламалася… Біда та й годі.
-Біда. А хочете – я відремонтую?
- Гм. А не зіпсуєте?
Андрій усміхнувся. Візерунки на килимі життєвої дороги стали доволі легкими та зрозумілими, і найголовніше – немає жодного лабіринту. Була тільки ранкова подорож.
Ранкова подорож містом.
