Відчуваєте? Ну, відчуйте ж його… Ну цей запах. Так пахне море у період між четвертою та шостою годиною ранку, коли чайки ще не вилетіли на полювання, але на березі вже прибрали сміття. Не впевнений точно, що такий час існує, але я його відчував. Ну цей запах, такий аромат свіжості моря, ви хочете побачити цей запах, хоча знаєте – запах побачити неможливо. Неможливо інші, але не цей. Цей запах можна побачити. Він свіжий.
На дворі темно, тобто не вже темно, а ще темно, а цей запах свіжості. Дуже свіжий, запах, що дарує надію і натхнення. Ви вдивляєтеся вдалечінь, щоб краще його розгледіти. Волосся роздуває ранковий бриз, а тут ще й ще й маленький дощик. Чи не вперше він спустився вчасно, він краще допомагає відчути цей запах, який ви хочете побачити. І ви вдивляєтеся.
А перші чайки вже вилетіли, чути їхні крики, відчувається дотик кожної краплини ранкового дощику, смакується кожне повіювання ранкового бризу і ви вдивляєтеся в море, щоб побачити цей запах, щоб відчути цю красу. І раптом виявляється, що цю свіжість, цю надію, і сподівання, і натхнення… дарує не море… це її очі. І вони в сотні разів глибші за самі глибокі океани і в тисячі разів свіжіші за бризи і в мільйон разів більше дарують радості, ніж дощик, що пішов вчасно.
Відчуваєте? Ну, відчуйте ж його… Ну як, ну в дитинстві таке часто бувало. От бігаєш, бігаєш надворі, а головне – багато і швидко бігати, бо скоро буде обід і бабуся покличе до хати, їсти борщ. А після обіду година сну, але це не дитячий садок і тут – у селі, сон за бажаннях. Я бажаючим не був, тому не спав. Але після обіду побігати не вийде – бо дід з самого ранку косив пахущі зелені трави. І вчора косив. І позавчора. Взимку їх їстиме теличка, вона балувана – борщ, як я, не їсть, але їсть сіно, і це створює для мене зайві клопоти. Наприклад – після обіду я не зможу бігати з хлопцями, бо їду з дідом збирати позавчорашню скошену траву, яка травою була позавчора – а сьогодні стала сіном. І ти такий засмучений, але радий, бо ж набігався досхочу і йдеш їсти борщ, повільно крокуєш у двір. З гульками можна попрощатися до вечора, бо після поїздки за сіном треба зробити кілька вправ з математики. Вчителі – вони ж звірі, тут літо, а математики задали так багато, на цілий рік вистачить.
Але зараз думки не про це, зараз – ти важливий, бо ти насправді дорослий, від тебе залежить доля світу в даний момент. Якщо ти не допоможеш зібрати сіно – воно намокне (бо саме хмарки находять з боку балки), відповідно теличка взимку голодуватиме, молока не буде, сметани теж, а борщ без сметани ніхто не їстиме… весь світ під загрозою, але ти врятуєш людство.
І от ви приїхали в посадку. Позавчорашня трава вже посохла, ви з дідом швиденько накидаєте її у причеп, але тут раптом… цей запах. Відчуваєте? Він такий зелений і дуже-дуже соковитий. Це сьогоднішня ранкова трава. Тільки тут – у дитинстві, вона так смачно пахне. Ніщо так не пахне. Ти розганяєшся і стрибаєш прямо на неї – на цей зелений матрац. Штани вже зелені, але це не важливо, бо запах… він чарує. Дід дивиться на тебе, посміхаючись. Він дозволяє валятися на цій травичці. Ти лежиш на спині. Руки розпростані. Стискаєш у них пасма. І відчуваєш цей запах. Він – найкращий у світі. І навіть добре, що нема таких духів, як цей запах, бо тоді б зникла його унікальність. Пахне теплом, невинністю, ніжністю, важливістю і Нескінченністю.
Ти відкриваєш очі – це теплом, невинністю і Нескінченністю пахнуть не степові трави з дитинства – це Її волосся, яким ти граєшся обійнявши її, яке заплуталося між твоїми пальцями рук.
Відчуваєте? Ну, відчуйте ж його… Ой, ну таке бувало не раз. Випадків була купа. Були цікаві, були й банальні. Ну колись, пам’ятаєш, як у батька машина зламалася, а ви саме в гості їхали у інше місто. Що зламалося не знаю, я в машинах якось не дуже.
І ось це місце, де ви зараз стоїте, а батько, закатавши рукава, якось реанімує авто, риючись під капотом, ви ж тут проїжджали сто разів. Звичайне місце – обабіч ростуть дерева, за деревами – фермери щось посіяли, ще далі – Каховське водосховище видніється. Але зараз… відчуваєте? Боже, як це красиво!
Ця дорога. Вона пахтить розпеченим асфальтом і бензином, калюжами смоли і викидами, але яка ж вона гарна і красива! А ти не бачив. А зараз бачиш. Виходиш на центр дороги – машини ще майже не їздять, бо ж рано. І от ти стоїш і милуєшся нею – дорогою, вона сотні разів тебе водила у різні пригоди, але ти не помічав на скільки вона витончена і тендітна. Ти хочеш її обійняти, стаєш на коліна. Обіймаєш.
Раптом відкриваєш очі, а це не дорога – це Її рука, така ж тендітна і прекрасна. І ти її цілуєш.
Відчуваєте? О, зараз я б багато заплатив за це! Хоча, нічого особливого у цьому нема, але відчуття… ну і що, що таке з кожним бувало.
Осінь завітала не так давно, але вже встигла завербувати листя у добровольці до лав піхотинців своєї армії, тобто листя вже отримало уніформу і навіть встигло її одягти. Тому хтось шифрується під жовтим кольором, хтось під червоним, хтось з останніх сил ще зеленіє, але всі вони падають у прірву свободи, і падаючи співають свого визвольного маршу, а ми його чуємо у шелестінні.
Дощ нещодавно пройшов, тому рідини навколо вистачає, природа здається щасливою, як ти сам у п’ятницю, в очікуванні завтра по довше поспати, так і вона - природа, готова до зимової сплячки, готова передати пост сестрі-зимі. І раптом тобі хочеться пити. І хочеться тобі пити не якоїсь дешевої мінералки, яку можна купити у кожному кіоску, тобі хочеться домашньої справжньої кави із справжнім домашнім молоком, привезеним з села. На прогулянці можна ставити хрест: кругом пахне такою кавою, таке відчуття, що всі навколо пють таку каву, лише один ти - лузер, йдеш без горнятка.
Приїхавши додому, навіть не скинувши брудні від калюж і грязюки туфлі ти біжиш і ставиш чайник. Тепер роззуваєшся, чекаєш.
І от, твоя кава готова. Ти береш чашку в руки, обов’язково заплющуєш очі, і з насолодою прикладаєшся до чашки.
Раптом відкриваєш очі і розумієш - це не кава така смачна - це вуста Її, це її поцілунки, їх жага, здатні звести нанівець будь-яку прогулянку, адже вони такі приємні… значно приємніші за найсмачнішу каву у найжахливішу осінь.
Відчуваєш? Ну звичайно, дурне питання, звичайно відчуваєш. Або відчував. Або відчуватимеш, хоча, краще не треба.
Вісі найцікавіші книжки прочитані, кіно переглянуте, друзі працюють. А ти хворієш. В тебе болить горло, причому коли воно вже сильно болить – це краще, ніж було вчора – коли воно боліло трошки, але ти відчував кожен біль, кожну бацилу, яка невтомно робила свою справу. І от ти лежиш вдома. Настрій депресивний, адже горло хворе і навіть на концерт не вдасться піти – адже ти чесно хворієш, навіть на роботу не ходиш, тому і на концерт не підеш, адже може хтось побачити, і тобі буде соромно. Завтра горло вже болить не так, а післязавтра вже не болить і ти йдеш на роботу.
З роботи їдеш втомлений, але радий. І раптом чуєш цей звук. Сидіння за три від тебе дівина… ні, не кашляє, але це схоже на спробу кашлю. Вона робить характерне гр-р-р-р-р… горлом і прикривається хустинкою. Ти дмаєш: все, вон попаалася. Сама винна – треба було берегти себе. А за вікном листя так красиво падає з дерев, а дощик так красиво паадає на листя, а ледь видний вечірній тман такий краивий на тлі вуличного ліхтаря… швидко вибігаєш з машини і з розгону стрибаєш у купу зібраного прибиральниом, але вже намоеного дощем листя. І вдихаєш на повні груди і ще вчора хворе горло… і розумієш – Я люблю життя. Кохаю ожну хвилину. Розводиш рукиі посміхаєшся. Берегти своє горло і здоровя будеш вже завтра, адже сьогодні так хочеться ще помилуватися життям…
Раптом відкриваєш очі…
