От заїжджаю я до братухи моциком надвечір якось. Й не у справі, а так просто. Мацоні парного з свіжеспеченою вертутою навернув... Ну, й моціоном вирішив по цьому торохнути, щоб бульбацію мене в межах норми втримать. Щоб не було, як в отій пісні. Ну, в отій, де про „нє сдержать больше пару”.
Аж тут і сутеніе вже. А в братушки, ну, прямо в двір не зайдеш... Подвір`я саме якраз, щоб цуценят на ньому мордою нашенською бити. Ні пика лиця не промаже, ні бідачці-псяюсі сховатись ніде. Собацюрка на собацюрці, штук аж зодванадцять малих гасають. І дзяв, і дзяв. А стара з буди й носа не каже. Ухайдокали і мамцю, оті сучі голодранці.
Аж тут і братуха виходить. Поздоровкались, кажу:
Ти видко, Яць, собачу ферму завів? Похвально, треба діда з бабою порадувати, що і в нашій сім`ї тепер свій фермер завівся. Собачий, правда. Кінолог оптом аж.
-Що кіно я теперішнє геть не розумію, то, ти, Ваць, правду кажеш. Й навіщо таке знімать, що із дітьми не подивишся?
То правда, не любить він фільмів сучасних і, навіть, телевізор не дивиться. Лишень по радіо зрідка з Верховної Ради зрадіє і все. Йому достатньо. Аж по самі помідори душі вкриває.
А братушка тим часом продовжує:
А в дворі, то все Фаєрчині виплодоки. Ти, їх минулого разу не бачив, бо вони тоді ще в буді всі на кухвайці рябим кодлом промишляли. А тепер он вже й подвір`я під себе, поганці, захопили. Й хоч би одне цуця, хто забрати погодився. Корейців, звичайно, окрім.
Фаєрка чи Файка, то в нього так надвірню кунделицю звать. Тесть Яців, Петро ібн Пержан, постарався, чудило суцільно сиве. Супружницю свою піддражнювати, щоб. Якось влітку перекладав старий ібн Пержан грубу в своїй хаті. А бабця його на подай-тримаї поряд на попідчовговому ходу сновигала. Ну, й дочовгалася, що прийняла на нозю лист чавунний з груби. Ще й з усіма кружалами в обоймі на додачу. Як же заголосить вона тоді та й на весь куток зненацька раптом:
Ой, лишечко! Фаєрка пальнула, п`ята, як цицька!
Аж тут і Петро й собі обізвався:
Я й не знаю, Маріє, як воно тобі краще? Чи коли п`ята, як цицька, чи коли цицька, як п`ята?
Що правда, то правда. Хоч і трьох дівах вигодувала тітка Марія Пержаниця, а от чим же саме, якщо їх і аж геть та й не помітно? Отак потроху й поліруємо в селі макітри язиками.
А кунделиця таки схожа на вогник мастю. Втрапив з іменем собачим ібн Пержан старий. І собацюрі, й собі потрафив.
-Слухай-но, Ваць, - тим часом братушка озвався. А, давай-но одну диверсію з тобою зараз вчинемо.
-Яку саме? - питаю.
-В тебе – моцик з каляскою. В мене – озброєні вже своїми зубами хвостато-вухаті диверсанти в мішках і координати точки висадки десанту.
-Точка далеко?
-Побіля Дуки.
-Тобто, Дуче Миколіні, він же й Дука Миколка?
-Да, таки, це він, а не його батяня дядько Вовка.
-Годиться, -кажу. Бензина в баках у обидва боки вистачить.
А тим часом вже й геть стемніло і за очі взяло. Нас з Яцем, небо зоряне літнє, а його домашніх – мило з теле-ящика новітнє.
А половили ми тих цуциків якнайтихішим способом. Тобто, спокійно й зовсім без всяких нервів. Не схарапудити вояків до місії щоб. Братушка ловив і саджав до мішка. Якого я й тримав. Особисто. За кількістю мішків, то диверсантів вийшло аж три групи. Позав`язували гузирі, щоб дочасно висадки не сталось, завантажилися в десантний корабель і їдемо.
Що значить правильно диверсійне угрупування підготувати. Всю дорогу й наступну висадку цуцики й не дзявкнули. Питаю братушку, що сидить ногами в калясці й бойовий дух в мішках контролює:
Таки, де на самого Дуче наш десант з мішків звалиться?
-Ага. Ти метрів за сто від його ліси в посадці стань. А світло ще від траси вимкни.
Вимкнув. Під`їхали. Став. Мовчки взяли ми мішечки, брат -два, а я -один, та й пішли тихцем до потрібної огорожі. В обраному Яцем місці, де закінчувався дучин город, на високу купу сухого бадилля, що гніздилася зсередини попід лісою, й було здійснено висадку десанту. Й з порожніми від диверсантів мішками, ніким не помічені, повернулися ми до мотоцикла. Завелися й довіз я братушку до його подвір`я.
Ну, що, -кажу, -спокійної ночі. Ліса в Дуче нова, ціленька. Кучно лягли псяюхи, до ранку точно нікуди не розбіжаться.
-Й тобі. А Дуче тепер собак надовго вистачить.
-Да, -кажу, -навішав ти йому та на нього їх, аж щедро. Прокинеться ранком, вийде надвір, а йому тут дюжина собачих ротів і заскандує дзявом про негайну постановку всього особового складу на повне довольствіє...
-Так досі ж ще Свєтка моя іноді вночі за Лискою плаче. Майже рік пройшов.
-Дурне воно таки, Дуче. Фашист. Хто ж корові вим`я вилами штрикає?
-І не доведеш нічого. Прийшла тоді увечері Лиска з дірками і в крові з молоком, а з рота невеличка галузка з кавунячої гудини теліпається. А баштан на шляху череди всього один. Дучин... На ранок і дорізали.
-Далі можеш не продовжувати. Був і я тоді з самого ранку поряд.
-Отак і мстю по-маленькому. По-великому, нагоди ще не було. Але, земля, вона кругла...
-І має форму чемайдана... Забий, ти, на того Дуче. Як доктор на дурика. Але не повертайся до нього спиною. Навіть при двох санітарах.
-Не можу ще я забити. Свєтка слізьми своїми не дає. Та й собачат пристроїли. І не скривдить він їх, бо Оксана його, то і є для них хороші руки. Ну, давай, Вацю, бувай.
- Будь здоров, і ти, Яцю. Правду говориш: Колька у своєї Оксани від серця далі будь-якого цуцика теліпається. А, нічого, живуть люди, -кажу.
Тут, ми ще й поручкалися на прощання і поїхав я додому.
Хоч, навіть і непоганий моціон перед сном мав, але засиналося довгенько. Але зовсім не бульбації від. Думки по голові з вуха до вуха туди-сюди геть розсновигалися. У одне вухо влетіти натямили, а, як з іншого вилітати та й не знайдуть. Аж Марина вже забурчала, що серед ночі спати без всякого пристойного приводу не даю. Так я тут і виправився аж не барячись. І поснули аж бігом потім. Добре, що меча гострого маю на всілякі вузли гордіїві. Чого й вам від серця бажаю.
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2008)
