Ти вбиваєш мене... вбиваєш щодня, щохвилини... Інколи поглядом, дотиком, посмішкою, а інколи - холодом і байдужістю... Це так нестерпно бачити тебе щодня, але не бачити ще важче. Часом сумую, коли ти йдеш, часом не хочу відпускати, часом мрію про те, щоб ти зник з мого життя... Не знаю, не розумію нічого... Все так складно. Хто ти для мене? Невже я закохалася? Чи може я просто звикла до тебе, до твоїх рук, твого голосу, твоїх обіймів?
Я переконую себе, що для мене ти лише друг, але сама собі не вірю. Я не хочу визнавати правди... Я боюся болю, страждань, зради... Я боюся тебе і себе, коли ти поруч...
Ти руйнуєш мене... Я перестала бути сильною... Раніше я не плакала, а зараз сльози самі стікають з очей... такі гіркі, вони обпікають мене... Я відчуваю, що скоро зламаюся, втрачу саму себе. І хто ж буде винний?
Не дражни мене... не знущайся наді мною. Якщо я тобі непотрібна, залиш мене... Я переживу це... я спробую пережити... хоча... Іноді в мене з’являється бажання взяти ніж і припинити все це. Так було б легше, так не боліла б душа...
Все, досить... прийшов час розібратися у цьому, але як... Що робити, якщо я не можу зрозуміти твоїх дій, вчинків? Як позбавити себе від мук? Чому я не можу забути про тебе? Чому сумую, коли ти йдеш, відчуваю себе самотньою, покинутою?
Невже це кохання? Те світле почуття, про яке написано безліч романів, знято мільйони кінофільмів? Якщо так, то я не хочу, не хочу кохати, не хочу відчувати те, що з’їдає мене зсередини... Як затупити почуття? Допоможи мені... дай зрозуміти, що я значу для тебе, або відштовхни... Буде важко... буде несамовитий біль... Але хіба зараз не так? Невизначеність ще гірша... Мені треба просто знати... щоб не було марних надій, розбитих мрій...
