Жила собі на промоклих, але теплих вулицях далекого міста моя пам'ять. Дивно, чому вона там жила, бо я ж ніколи не був у твоєму місті. А вона пам’ятає, як я не приїздив туди літаком… чи не прилітав потягом… Це зараз не принципово. Головне, що вона у дрібних деталях пам’ятає як мене там не було. І це дивно. Вона пам’ятає, як моїм обличчям не текло сіре і дощове північне небо… Пам’ятає, як я не стояв хлющем на центральній площі зі складеною парасолькою в руці, усміхаючись як останній дурень… як я не блукав там провулками зазираючи в чужі очі, що їх від мене чомусь старанно ховали перехожі... Вона все це пам’ятає. Вона це не Україна, вона це моя пам’ять. Україна тут взагалі ні до чого, я ж говорю про далеке місто, в якому мене ніколи не було. І ти мене у ньому ніколи не бачила. Ні ні, ти не могла мене там бачити. А якщо спитати в моєї пам’яті чому я тебе там не знайшов, то вона не відповість. Їй буде соромно за мене. За те, що я так наполегливо не вештався вулицями твого міста, так довго не вдивлявся в очі перехожих… і в підсумку так і не розпізнав серед них твої. А вони ж десь там були! Серед всіх тих очей, з якими я не зустрівся, були і ті, за якими я не приїхав. Чи не прилетів… Яка тепер різниця, я ж там уже не був. Причому вже стільки разів не був... і останній раз вже досить давно. Треба б якось знову туди не полетіти… чи не поїхати. Але обов’язково треба. Бо той сором не дає мені спокійно ходити промоклими, але холодними вулицями мого міста. У його дощах моєї пам’яті нема. Напевно тому, що тутешні мешканці не ховають від мене своїх очей. Напевно тому, що моя пам’ять живе не в них, а в очах далеких вуличок твого міста, і все там пам’ятає. Все, крім твоїх очей. Їх вона пам’ятає тут, у моєму місті... коли не було дощу і вони усміхалися. Усміхалися і набували кольору моєї пам’яті…
