10.
- Я знаю, то все через мій гріх, - вона якось сором’язливо, докірливо глянула на мене і той погляд проколов мене навиліт - я знову був її…
- Ти все питав, чого мене люди кличуть Вовчицею? Можливо, я дурна і дика Вовчиця, бо про себе не думаю, коли треба когось врятувати, а особливо рідних. І тоді я ні перед чим не зупинюся. Навіть на болоті я використала тебе. А коли побачила, що справи зайшли надто далеко…
- А якби сталось по-іншому?
- По-іншому б не сталося, бо я цього не хотіла, - посміхнулась, дивлячись просто мені в очі.
- Брата, хоча викупили?
- Так, він зараз працює, в Москві.
- А ті, на болоті? Я нікому не сказав, боявся, що помстяться тобі.
- Пішли, може злякались, що викажеш? А може?... В ту суху осінь на болоті були часті пожежі, торф займався. Кілька острівців вигоріло. – Вона лукаво на мене зиркнула.
- То ти можеш усе?, - я спробував поглузувати з Мальви. Але вона не помітила моєї насмішки, чи може не схотіла.
- Так. Але я не така сильна, як колись, ти скаламутив мою душу…, - опустила очі і довго мовчала. Я стиснув її тонкі пальці у своїй долоні. Вона глянула на мене ніжно і розпочала свою розповідь:
- Я давно, ще малою, втратила батьків, майже, не пам’ятаю їх. В той рік була сильна повінь на Случі. Батько визвався допомогти односельцям. Його перевантажений човен перевернувся посеред річки, на очах у матері. Вона кинулась рятувати, просто, в холодну воду. Та Случ тоді нікого не віддав. Я досі пам’ятаю, як їх посинілих витягували з води. Після того рік не розмовляла. Бабуся мене виходила, відшептала, відпоїла зіллями. Навчила розуміти ліс, чути його мову, навчила бачити те, про що ніхто і не здогадувався, відчувати, що навіть звичайна травинка жива і та має відчуття. Я тоді навіть ходити взутою боялась по траві, щоб не заподіяти їй болі. Так ми і жили: я бабуся і старший братик, поки не приїхали тітки із Райвно. Бабуся була старенька, а до школи ходити далеко, от і забрали нас в інтернат. А там, знаєш яка школа виживання - стала вовченям, мусила кусатись. Закінчила і спробувала до столиці. Пройшла конкурс, можливо, і зглянулись наді мною – сирота із забитого Полісся.
Два курси в Києво-Могилянці …А тоді повірила в революцію: промерзала до кісток на майдані, як дурепа. Звичайно ж, завалила іспити, прийшла перездавати, а вони, як ласі коти, очима пожирають. Або гроші, або…
Один просто у вічі сказав, я і заїхала в морду. Відрахували. Спробувала влаштуватись на роботу. Все те ж саме, всі лізуть з руками…
Хочеш добру роботу – в ліжко… Плюнула, повернулась в село до бабці. Виживали як могли. А тут роки підходять, бачу сама з бабусею пропаду. Ніби добрий хлопець трапився - розписались. А далі народився Данилко. Роботи і перспективи ніякої. Міша на заробітки. Повернувся якимось не таким, озлобленим, навіть руку пробував підняти, та не на ту натрапив…
Потім, ти… - вона замовкла, глянула десь за вікно повз мене. - Я поки не знала тебе - могла все: могла розмовляти зі звірами, могла відвертати хмари, навіть сама дивувалась тій силі. Та через гріх втратила все. Мало Данилка не втратила, - вона тяжко зітхнула.
- То сталось зимою, в той рік як ти поїхав. Мучило мене напередодні, щось гнітило, рвало душу. Певно, Мара готувала собі пожертву. Кілька днів снилися батьки. Бачу відганяють вони від мене чорних круків, що клювали мені в очі. В холодному поті прокидалася. Знала знак посилають. Я чекала готувалась, та не знала, що не маю вже тої сили, щоб просто відвернути біду.
Того дня я приїхала з базару, вимерзла так, що зуб на зуб не попадає. Лізу як кицька до печі, навіть говорити не хочеться. А Данилко бігає біля мене, хоче на двір. Там дітлахи галасують, в сніжки грають, бабу снігову ліплять. Я йому тоді дублянку купила і коника іграшкового. Знаєш, як йому хлопцям хочеться похвалитися. Думаю, хай іде, я ж тільки в обносках ходила.
- Іди, - кажу. - Тільки ж не барись! – А серце вже чує тривогу, тільки втямити не можу звідки чекати біди. А тут бабця із своїми розпитуваннями. День у хаті сидить, обізватись їй ні до кого, от і чіпляється, як там, та як там…
- Воно вам, баб треба? – Але мушу щось розказати. Так хвилина за хвилиною, як раптом в серце штик – так і кольнуло…
- Ти куди? - бабця питає. – Одягнися хоч. - Та я вже на порозі. Глянула, ніде нікого, тільки криниця відчинена і відро на ланцюгу гойдається. Страшний здогад пронизав. Підлітаю, а звідти – тільки булькнуло, ніби відро впало. Все зрозуміла. Кого кликати? Поки знайду, рятувати вже нікого буде. Глянула – Гануся Одарчина біля тину. Вона ніби блаженна, несповна трохи розуму. Щось темне в ній жило, я ще раніше це помічала. Дивиться на мене і дурнувато посміхається.
Крикнула: - Ганусю, поклич бабу! - Стала на цямрину і стрибнула в колодязь.
Мій Данилко навіть не плакав, тільки посинів і води наковтався. Добре, що зимою вода відійшла, і в криниці було мені по груди. Вхопила його під руки і підняла над водою, дублянка намокла, тяжка, ніби камінь тримаю. Довго так стояла, може й з годину, чекала допомоги, поки судоми не стали тіло зводити. Підняла очі - Гануся над криницею стоїть, ніби з того світу на мене зверху дивиться, ніби тягне мене туди, в тунель вічності і дурнувато так посміхається. Я зрозуміла, Вона в ній сидить.
- Іди геть Маро! – викрикнула хриплим голосом.
Ні, думаю, так просто не дамся. А Данилко, він же нічого ще в житті не бачив.
І така на мене злість найшла, така жага до життя – де та і сила взялася. Ні, думаю, не віддам я сина проклятій!
Скинула із себе розкислі чоботи і босими ногами по дерев’яних брусах стала дертись. Якби, хоч руки були вільні, а то ж Данилка тримаю, а він намок і каменем тягне донизу.
Кілька разів зривалась. Криниця наша не глибока, метрів п’ять, але з дерев’яних брусів, а вони слизькі, ще й інеєм зверху від морозу вкрилися.
І тоді, ніби кігті в мене відросли, ніби лісова сила в мене увійшла, і я зуміла. Видно поміч підійшла звідти, - вона показала рукою на небо, - від батьків. Вилізла до самого верху, а тоді перекинула сина через верх криниці. Руки стали вільні і сама вибралась.
Дуже змерз він тоді і застудився. Ми з бабцею місяць його від пропасниці рятували. Допомогло зілля, але не така вже я сильна, тому не змогла вилікувати повністю, після того випадку він став мочитися в ліжечко, от я і везу до лікарів. Кажуть, у вас тут світила.. Випадково телефон твій знайшла і згадала про тебе.
Не знаю як тут, а в нас тільки поріг лікарні переступиш, зразу п’ятдесят гривень клади, а то і в сторону твою не глянуть.
11.
Я слухав її розповідь, як слухають чарівну музику. Здається, увесь був там із нею. Переживав і не зводив із неї очей. Я захоплювався її самопожертвою, її жагою до життя. Одне не вкладалось мені в голові, як в такому тендітному, ніжному тілі може бути схована така сила, така неймовірна воля, якась дика, майже, звірина і така приваблива. Тільки справжня вовчиця може так захищати своє дитинча, з такою самопожертвою і відчаєм. Так вона дійсно Вовчиха, моя люба Вовчиха. Я нічого не сказав, а тільки нагнувся і поцілував їй руку.
- Чого це ти? – Зніяковіла Мальва.
- Я пишаюсь і кохаю тебе, - прошепотів їй на вухо.
Її лице покрилось легким рум’янцем.
Ми під’їхали до клініки. Тут, в людському мурашнику, я був як риба у воді. Кілька дзвінків по мобільному і ми, без черги, у самого професора. Він оглянув хлопчика.
- На диво міцний хлопчак, якщо врахувати з якої ви зони. Захворювання трохи запущене, але я думаю, якщо він прийматиме систематично ліки, ми скоро зовсім забудемо про цю неприємність. Головне рухливість і побільше повітря.
- Цього добра у нас, аж задосить, - всміхнулася Мальва.
Я хвилювався і радів разом з нею за її сина. Ми гуляли по місту, зайшли до кафе.
- Хай би до мене заїхала, - запропонував я несміло.
- Ні не можу, хочемо ще до завтра вернутись додому. Бабця там сама, насилу раду собі дає.
Час невблаганно збігав і ми поїхали на вокзал.
- Мальво, залишися, - я тримав її за руку.
- Ти ж знаєш, цього не буде. Нащо кажеш? – Вона повернулась в сторону, звідки з шумом приближалась електричка.
Я підійшов до кіоску і купив іграшкового гвинтівку.
- На тобі, козаче, будеш для мами дичину полювати. – Він уже звик до мене і радо прийняв подарунок.
- А Ярославчику будемо щось купувати? - Данилко благально глянув на маму. Вперше, за весь час як ми познайомились, я почув його голос.
- Звичайно, будемо! – поліз я до кишені по гаманця. – Ярославчик старший за тебе?
- Ні, він от-такенький. – Хлопчик ледь розвів ручки. – Йому ще рочку немає. Скільки то? Став загинати пальчики. А ось стільки, – і показав мені дев’ять пальців.
Я запитально глянув на Мальву. Вона зашарілась, глянула собі під ноги, потім гордо підняла голову.
- Ні, він не твій! – вимовила поволі, немовби для того, щоб кожне слово закарбувалось мені в пам’яті.
- Але ж… ніби все сходиться?...
- І не треба нічого підраховувати! Я ж сказала: - Ні! Ходімо, Данилку!
Вона взяла синочка за руку і увійшла до розчинених дверей вагону.
Я стояв як прибитий гвіздком до перону, з розкритим гаманцем у руках, від отого - «Ні».
Двері зачинилися, вона навіть не поглянула на мене через вікно. Тільки Данилко махав своєю пластиковою гвинтівкою.
Я йшов за потоком пасажирів і кляв себе на чому світ стоїть: Який же я бовдур, який же я дурень, телепень, тюхтій, лантух, розмазня, одоробало, обломов…Отак просто, випустив вкотре своє щастя. Вона ж не тільки хлопчика лікувати, вона ж до мене приїздила. Я це знав напевно, та знову безвільно плив за людською течією, що поволі затягала мене до міста. А щоб спротивитись, щось зламати, винирнути із цієї сіризни, не було волі. Я себе ненавидів.
Та поки повертався на роботу, в мені, в середині щось ніби перевернулося, щось там клацнуло, спрацювало… Я вже не міг її забути. Я все вирішив…
Дорогою до редакції, швиденько, із пам’яті, набрав на ноутбуку розповідь Мальви, зайшов і кинув на стіл редактору.
- Що це? – вирячив він свої випуклі очі.
- Можеш рахувати, це передовицею. І не треба мене цілувати!
- Клас!, - пробігся він очима. – Тепер я тебе впізнаю. Хутко в номер! Де відкопав?
- Яка різниця. Мене не буде кілька днів, а може і років, - кинув я вже з порогу, ошелешеному главреду.
Я не йшов, а біг, я летів на крилах до вокзалу. Хотілось підштовхувати потяга в метро, по ескалатору, перестрибуючи людей і сумки нісся уверх, як навіжений.
- Коли остання електричка на Ковель? - всунув я голову в касове віконечко.
- Взавтра о шостій, - стомлено відповіла касирка.
Завтра… Чекати до завтра? Я стояв опущений. Якщо цього не зроблю сьогодні, то ніколи вже не зроблю. Я то себе добре знав. Зараз і тільки зараз! Я рішуче підійшов до молодого таксиста, що лускав зернята обіпершись на своє авто.
Той, на пропозицію їхати, зміряв мене очима, як ненормального, чи придурка, що зірвав ждек-пот.
- Сто! – вимовив, чекаючи моєї реакції.
- Я згідний!
- Сто баксюків, - виправився таксист.
Очі в мене округлились, але я не міг відступати, я ж теж чоловік.
- Я сказав, згідний! Ми повинні бути в Сарнах раніше за електричку.
- Тоді, ще десять.
- Чорт із тобою, їдемо! Зачекай тільки хвилину! - Я підбіг до жінки, що торгувала квітами, купив найбільшого букета і вернувся до машини.
- Розумію, - подобрішав водій і, весело підморгнувши, завів двигун. – Пристебни ременя, машина – звір.
