Липа.
Так гаряче пахне липою. Мої ключиці витинаються. Липові опіки спалахують. Я не тямлю як, … як нудотний, солодкий, суцільно медвяний запах зчиняється в моєму тілі, розчиняється ззовні, я пахну тілом, пилом, липою. Вагітність липою робить мене невагомою. Я вигинаю спину аж витинаються ключиці, ненароком стаю горбанем, тіло у формі мушлі. Прюнелевая напруженая шкіра спяніла, спітніла, зволожена, аж липка.
Липкий липовий плин застигає, густа зліплена з липи куля утворена навколо мене, вона прозора, плеската, на зразок скла. Я не волію своїми кінцівками, лиш зціплені пальці. Насичений, насуплений, наснажений насип машин на дорозі, на асфальті, на спеці, на сонці, на світлі, навколо, навпроти, навмисно нині зчиняє гомін. А над ним,
понад ним, ним, що попід мною, я, у кулі, зчиненій, зміненій, зітканій, зітненій липою, простую шляхом створенім, засланім, засипленим, заслиненім, засипаним, заліпленим, засиченім машинами над засиплим від застуди голосом гомоном міста, який зчиняє зібране з машин намисто.
Попіл.
Запорошена, засніжена попелом. Згнічена, засмучена проваллям у згаданому сні.Понура похмура безсонням. Розкладена, розладнана, розібрана, розфрагментована візерунками з попелу на червоній, черній аж чорній сукні. Отруєна за сильною,
завелилою дозою диму без цукру.
Потім.
Потім не буде гаряче. Потім я охолону. Потім…Потім не буде попелу. Потім не дубе подиву. Потім не буде соромно, не буде гірко. Потім не буде щастя, ні… не буде, буде просто не боляче. Може не буде й страшно. Але я занадто боюся, що ПОТІМ не буде.
