- О, Господи!!! Тобі вже вісім років, а ти ще у всяку нісенітницю віриш!!! – Віка важко зітхнула і впала на канапу. – Ну, як ти не розумієш, чудес не буває!!!
- Буває!!! – на очах дівчинки бриніли сльози. Вона будь-що вирішила відстояти своє право на казку…- І святий Миколайчик…
- І святого Миколайчика немає!!! Це я тобі кожного року подарунок під подушку кладу!!!
- А от і є!!! Він мої листи читає! А подарунок тобі віддає, тому що він вже старенький і не встигає за одну ніч роздати всі подарунки особисто…
- Ух… Ну яка ж ти вперта! Зрозумій, не існує його! Це казка – солодка брехня, діюча згідно людській психології отримання винагороди. Тобто дитина веде себе цілий рік слухняно, щоб отримати один раз на рік подарунок… Мабуть просто батькам так вигідно…Механізм мотивування винагороди…
Іринка ненавиділа коли її сестра переходила до вживання розумних слів і висловів, яких сама Іра ніколи не розуміла:
- Припини! – закричала вона. – От почує Святий Миколайчик твої слова і принесе тобі замість подарунку вуглинку!!! Будеш знати!!!
- Ой…як страшно!!! – засміялася Віка.
- І Дід Мороз тебе без подарунка залишить!
- Добре!
- І зубна фея до тебе не прилетить!!!
- Ага… І підуть на мене війною леприкони з ельфами, феї з гномами, ліліпути і велетні…
- Смійся-смійся, от побачиш!!! – стиснувши кулачки, серйозно заявила дівчинка.
- Іра, ну годі вже! Чудес не буває! Змирися з цим.
- Ні! – крикнуло дитя і побігло до себе в кімнату.
Віка важко зітхнула…
«Бач, яка вперта! Чудеса-чудеса… Забила собі голову всякими нісенітницями і живе в цьому уявному світі. Дурненька…»
Вікукуся, як називала її молодша сестра, Ірочку дуже любила. Вона була для неї ріднішою за всіх, найціннішим скарбом. Вікторія всіма силами намагалася вберегти маленьку від болю та страждань, підготувати до життя в цьому світі.
« І навіщо вона відстоює цю безглузду віру в дива?» - старша сестра була твердо переконана, що наївність та віра в те, чого на її думку не існувало, нічого хорошого в житті не принесе… Навіть навпаки: надто велика довірливість може обернутися катастрофою. Віка була реалісткою, і вважала, що коли прийде біда, набагато краще подолати її своїми силами, а не чекати допомоги Чіпа і Дейла… Колись давно вона теж вірила у щось прекрасне. У що саме – вже не пам’ятає. Пам’ятає лише як розбиті рожеві окуляри своїми уламками боляче розрізали душу… Як помирала надія на краще…Як мрії так і не здійснились… Будь-що вона прагнула захистити сестру від цих страждань. Не хотіла, щоб та звикала вірити в речі, яких не існує. Не хотіла, щоб їй боліло від розтоптаних ілюзій.
«Нехай краще вона буде реалісткою, нехай знає, що світ не такий вже й чудовий. Буде готовою до всього… І хто придумав цю дурнувату віру в чудо??? Хай Іринка ще маленька, але ж інші люди… Як тільки починається зима, вони ніби божеволіють…Чекають Нового року, радіють невідомо чому, на щось надіються і готуються до однієї святкової ночі півмісяця… Абсурд!!! Кожного року вони переконуються в тому, що нічого особливого і казкового не відбувається…І попри це таки продовжують вірити…Може це епідемія якась? Дивно все це…»
В іншій кімнаті Іринка заливалась гіркими дитячими сльозами. Їй було образливо за Дідуся Мороза, тому що він вже мабуть підготував Віці подарунок, а їй до нього зовсім байдуже. Було шкода святого Миколайчика, якого назвали несправжнім. І так гірко від того, що її сестра не хоче повірити, що маленькі подруги-феї дійсно існують.
Але найбільше боліло за Вікторію. Маленька дівчинка ще пам’ятала як її сестра весело співала новорічні пісні, писала з Ірою листи Діду Морозу, вірила в дива та раділа першому снігу так, ніби в ньому було приховане щастя всього людства. Поступово віра в її серці почала згасати…Подібно вогнищу, в яке більше не підживлювали дровами, полум’я надії ставало все меншим і згасло. А разом з ним і віра сестри в чудеса.
Віка стала аж надто цинічною. Прості речі здавалися їй безглуздими, прості радості – недосяжними. Іруня дуже сумувала за своєю колишньою сестрою і, попри всі логічні закони, вірила, що вона знову повернеться.
- Вікукуся! – стоячи на порозі кімнати сестри, тихо позвала Іра. – Вікукуся, давай миритися!
- А ми й не сварилися! – весело заявила Віка, обнімаючи сестру.
- Ну й добре… А чому… Чому ти більше не віриш в чудо? Ти ж раніше іншою була…Це через сніг, так? Ти ж так його любила…
На дворі була зима. Та ні одна сніжинка не захотіла впасти на чорну голу землю. Дерева та кущі, не вкриті пухнастою ковдрою, виглядали спотворено та страшнувато… Калюжі та сіре небо доповнювали сумну картину. Люди чекали чуда. Земля - снігу.
Ось уже два роки сніг існував лише в пам’яті людей та на екранах телевізору. Глобальне потепління давало про себе знати. Воно забрало нормальну зиму. Обміняло її на три місяці сірості та убогої оголеності природи.
- Ні, сонечко, це не через сніг. Це дорослі проблеми. Тобі про них знати ще рано. – Віка не хотіла розповідати про свій біль.
- А якщо завтра випаде сніг, ти повіриш в диво знову?
- Ірочко, снігу не буде… Завтра обіцяють десять градусів тепла… Який сніг? Це неможливо…
- А я попрошу у фей, і вони виконають моє бажання!
- Ти знову за своє?
- Не відволікайся. – стояла на своєму дівчина. – Так ти повіриш в чудо якщо завтра піде сніг?
- Повірю. – здалась сестра.
… Будильник писклявим голосом повертав із світу Морфея до реальності. Думка про те, що потрібно буде вилізати з теплої ковдри до непривітної холодної кімнати неприємно холодила душу.
Ступаючи босими ногами по холодній підлозі, Віка сонно потягнулась, відсунула штори і … завмерла від несподіванки. З того боку вікна лежав білий пухнастих сніг. Дерева і будинки, вкриті сніжною шубкою, виблискували на сонці. Вітер радісно літав поміж кучугурами… А з неба, танцюючи кожна свій танок, безшумно спускались сніжинки…
Можна було б сказати, що даний випадок просто збіг обставин, та Віка розуміла: це – справжнісіньке чудо.
В самій нічній сорочці вона вибігла на вулицю. Босі ноги відразу по щиколотку зарились в сніг, та ні про холод, ні про неадекватність своїх дій Віка не думала… Натомість, весело кружляючи разом з маленькими морозними зірочками, дівчина відчувала, як десь там, глибоко-глибоко в серці, повільно воскресала давно забута віра в щастя.
На самому краєчку багатоповерхового будинку дві маленьких феї пили чай.
- Ти тільки поглянь на неї! Ну прямо як дитина! – сміялась феєчка з крильцями як у метелика, спостерігаючи за діями Віки.
- І все ж таки я хвилююся. – прокиртавила інша. – Ми ж порушили правила… Не треба було викликати сніг…
- Ну не могли ж ми Ірочці в допомозі відмовити!
- Ох і влетить нам за це від начальства!!!
- Не влетить. Нам ще й преміальні дадуть, за відновлення віри в чудо…
І вони полетіли, ще довго сперечаючись, про власні наслідки від допомоги людям.
