Дон Жуван
Підходить, ото, до мене вчора моя Марина, а я саме сеанс щовечірньої серіалотерапії проходити тільки-но закінчив і починає чухати мені, мов кабанцю, пальцями руки, попід підборіддям. Та поштиво мовчить. Грішний буду. З самого дитинства люблю, щоб чухали мене так. А вона все мовчить поштиво і чухає ніжно. Аж допоки я, тим радим свинтусом аж у сам смак набувся. Та, з попереднього досвіду подружнього життя я вже цей запідчух давно знаю. Таки їй щось аж конче треба, коли прелюдію оцю на шиї версі виграла мені. Отож, і я не розкриваю рота. Ясла ж до корови не ходять. Як їй треба, то хай сама і виклад свій почне.
От, здається, вона таки зрозуміла, що починати їй самій прийдеться. Отож, і говорить так солоденько:
Васюню, мій милий, пообіцяй-но мені, що виконаєш те, що я тебе попрошу.
Добра штука досвід. Бо з її формулювання свого прохання, я одразу можу сказати, що мова у ньому піде про мою тещу. Навіть на її зуб ядовитий закластися щодо цього і програть завжди готовий. Але Марині відповідаю, що без прочитання я, як завжди ніщо не підпишу. Ну, вона тоді і карти розкриває:
Маму мою завтра ранком до Кунделіні одвези, Васюнь. Вже так її біднесеньку мігреня та замучила. То раніш тільки як на погоду голівонька в неї боліла, а тепер майже кожен день. Таблетки вже пити не може з-за печінки. І травяні теж. І з аптеки трави, щось не допомагають. Несвіжі мо`? Хоч я, як брала, то по даті ще наче годні. Правда, це пустирник, а він від нервів, а не голови. Казала провізориця, що немає в неї такої трави, щоб саме від мігрені. Отож, може наш сільський йог, знахар та віщун щось та й порадить? Бо ходить же поза селом якусь там траву в торбу поскубує. А, Вась, то відвезеш?
Ну, й що мені тепер робить з цим до жони довіском з виском?
-Добре, погоджуюсь і додаю:
Але, попередь її на лобі, щоб увесь час мовчала і відповідала лише на поставлені їй запитання. І, щоб коротко, мов спартанка. А не варнякала, мов спиртанка.
-Звичайно попереджу. Тільки, ти москвичем її відвези. Туди й назад.
-Ну, що ж. Може й домовимось. Щоб москвичем туди й назад. Але, якщо саме в тебе і саме цього вечора зненацька нагло голова не заболить...
Отож, ранком, як попорався, завів москвича та й поїхав за тещею. Вона в нас окремо живе. В своїй хаті на іншому кутку села. Марина вже років зоп`ять, як вговорює її до нас на ПМЖ перебиратися. Та моя друга мама не хоче. Каже, що звідси вона вибереться вже ногами вперед. Гарно викладає бабця і сам зміст мене влаштовує. Краще вже старика доглядати на відстані. Та й город ми її майже весь займаємо. Лишень квіти поперед хатою собі лишила та дві сотки на картопельку та городину різну...
Наче й вчасно під`їхав, а бабця вже перед воротами сичем з сапетом стоїть. Губи, зціплені аж заціплені. Очі, мов клаптики ночі. Й сама, любов до зятя вся. Правда, видко, що в неї голова таки болить. Бо в два пухові платках теща на вихід у вересні вбралась. А погоди для цієї пори стоять звичайні. Тепло саме та лагідно, бо літо стоїть бабине. Ну, а я поздоровкався до неї й кажу:
Сідайте, мамо та й поїдемо.
Теща з сапетом вмостилася на задньому сидінні, грюкнула дверцятами й прошипіла з декором із докору:
Ти, хоч до Кундельні того мені вже якось втрап.
-Не переживайте, мамо. Не промажемо, - терпляче заспокоїв я її.
Ото й розмова за дорогу вся. Видко тримала теща слово, як могла. Теща у мене ще та родзинонька. Сама, наче й маленька на зріст та конституції полегшеної конструкції, а як розійдеться-розходиться лаятись, то аж грім гримить, земля трясеться. Якось ще на початку нашого подружнього життя, у Марини тоді пузо вже аж до носу майже діставало. Отож, прилетіла на мітлі теща мене за щось чехвостити аж на поле, де саме культивував. Дивно, але її голос з „мать-перемать, дорогий зять” я почув з іншого кінця поля. Причому із зачиненої кабіни працюючого трактора. Отака сирена сковорідкоголоса моя мама друга. Але, нічого. Як треба, то й на груші ростуть біруші. Справляємось.
Збігала Марина до неї зрання, як корову здоїла та до череди виганяла. Й Кунделіні попереджений і чекає. Отож, швиденько справимося і додому. В мене трактор зараз і на ремонті хоч, але навідатися до майстерні треба. Може вже сьогодні в механіка руки до нього дійдуть. Щоб взяв мої руки в руки і дав їм робити що з залізним конем моїм у частині слюсарній ремонту його. Та ось і приїхали. Ставлю машину воріт кунделінських побіля. Виходжу сам, випускаю тещу з сапетом і, перевіривши чи всі дверцята в москвичі зачинено, бамкаю долонею по дерев`яній стулці давно не фарбованих воріт.
Аж ось і він. Сам Кунделіні двором назустріч чеше. Сам невеличкий, сухоребрий. Засмаглий. У очочках, мідним дротом посеред носу підв`язаних. Лисий, мов хвотомодельське коліно й не тільки на голові. Бо одягнений лише в старі джинси на босу ногу. І взагалі, чимось наш Кунделіні мені на муравлика з мультфільмів схожий.
Поздоровкалися, придержав Кунделіні за цеп свого незасмаглого кунделя і ми з тещею зайшли до його хати. Хижа в нашого знахаря та віщуна непогана. Шифер на покрівлі ще без моху. Хоч і з саману в штукатурці на сітку-рабицю стіни, але стеля височенько, всередині чистенько. Опалення парове. От тільки вогкувато в хаті трохи. Ну, а що ж ти зробиш? Саман, він і на Кундельштадті саман. Добре, що хоч по кутках гриби не колосяться. Видко, протоплює від вогкості хазяїн і влітку.
Посадив нас Кунделіні за стіл у залі, сам всівся в крісло й говорить:
Ну, мені Марина ваша сьогодні ранком все розповіла. І я, хоч і не відмовив, але думаю, що сам допомогти Вам, Горпино Кирилівно, не зможу.
Це, як ще не знаєте, то так в миру звати мою дорогу тещу. А хазяїн тим часом продовжує:
У мене все здоров`я йде від того, що я йогою займаюся. Як погодитеся займатися, то я навчу. Ну, а там все у Ваших руках. Ну, то що?
-Знаєш, синок. Мабуть буду я таки незаймана баба ягою твоєю. То для вас, молодих, воно. А я вже трохи не нова буду. Пізно вже мені починать. То, мо` трави якої від мігреню сильної дай і всьо, - відповідає теща.
-Не праві, Ви, Горпино Кирилівно. Йогою займатися починати ніколи не пізно. Але, набридати Вам я не буду. А щодо трави, то краще беріть у аптеці. Там вибір більший і якість краща.
-То якого ти оце затяг нас до себе з самого ранку? – тут вже я питаю.
-Та, ви, далі слухайте. І, взагалі, можете вважати, що вам сильно повезло. Бо, в мене в гостях якраз перебуває Горпини Кирилівни зцілення власною персоною.
-Яке-таке моє зцілення копирсоною? - цікавиться теща.
-Брат мій рідний із самого Києва приїхав. Дипломований цілитель за винятковою методикою, -пояснив Кунделіні, вдавши що не дочув про”копирсону”. Потім, поглянув на годинника на руці і додав:
З хвилини на хвилину повернеться. Поїхав машиною до лісу за ранковою порцією енергії природи. Тож, почекайте трохи.
-Це добре. Заряджений насвіж акумулятор завжди сильніш розрядженого буде, - зхвілософствував я і почали ми всі втрьох процес чекання Кунделінячої хвамільної знаменитості.
Невдовзі загавкав собацюра. Аж ось і він мабуть. Кунделіні вийшов з хати. Ну, а ми з тещею сидимо далі й дружно чеканки чеканимо. Точно він. Бо, заїхала в двір легкова машина двигуном літра за два й стала. Загомоніли голоси: Кунделінячий та ще чийсь з добавками до тембру фрагментів вереску. Ще ледь потім, загупали ноги на веранді й ось відчиняються двері в залу й заходить якийсь опасистий дядько. Сам у білому лікарському халаті верхи на костюм з сорочкою світлого кольору. Ще й при краватці в червоний горошок й саквояжем з коричневої шкіри в руці. Ну, а за ним і Кунделіні одразу з`явився. Мов той галерний гребець, що втік із Бухенвальду, десь зомісяць як. Отож, зайшли вони й тут хазяїн, мов конхверансьє голопузий і представив нам дядька:
Народний цілитель, Академік Академії Енергійних Енергетичних Енергетиків, Всеєвропейський представник методики зцілень з архіпелагу островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири, - проїхався він по титулах. І вже від себе додав:
Доречи, мій двоюрідний брат і просто хороший чоловік, Кітбаюненко Ларивон Гвідонович!
Тут дядько поправив брата:
Іларіон Гвидонович, - і поздоровкався до нас.
Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон, -назвав за голос його я подумки. Ну, а вголос разом з тещею відповів на привітання цілителя. Далі Кунделіні представив йому нас. Опісля цього Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон промовив добре поставленим котячим голосом:
Все, що вже сказав вам про мене брат, то є свята правда. Навіть те, що я єдиний у всій Європі сертифікований знавець методики зцілень аборигенів з архіпелагу островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири. Можливості якої, воістину універсальні й невичерпні.
Аж тут скинулася і встряла моя теща і одразу пробує взяти бугая за самі я:
А від мігреню також Ваші обригени зцілювати тямлять?
-І від мігреню також, - відповідає поважно брат Кунделіні і продовжує:
Отже, зараз я вам коротко розовім про суть методики. Ви мене послухаєте, а потім перейдемо безпосередньо до самого зцілення.
-У мене цілить не треба, я ще здоровий, -встрягаю.
-Ну, я б не був на Вашому місці, чоловіче дорогий, таким упевненим. Але, тоді вже хоч послухайте. А там вже й приймете рішення, -присадив він мене і почав свій заїзд по нашим з тещею вухам. Ну і братовим, що весь аж на одне велике вухо з самої уваги та поваги перетворився.
Методика, яку я представляю, корінням своїм походить з тихоокеанського архіпелагу островів під назвою, що на місцевій мові звучить, як Шикивалу Бизида. А в перекладі це означає Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири. Населення архіпелагу нечислене й незмінно займається вирощуванням каучукових дерев, усіляких пальм і тваринництвом вже не одну тисячу років. Це милі та добрі люди, що живуть у цілковитій гармонії з навколишньою райською природою. Всі чоловіки там високого зросту й атлетичної статури, а жінки справжні красуні з великими вологими, мов озера очима. Всі без винятку острів`яни майже не хворіють. Але, вже якщо це стається, то йдуть до цілителів і ті швидко їх зцілюють. Тепер ця унікальна можливість стала доступна й вам. І не треба далеко їхати.
Аж тут я репліку у пазусі не втримав:
А я б всеодно туди з`їздив. Простим туристом.
У відповідь мосьє Кітбаюненко мене попрохав більше його не перебивати. А його брат Кунделіні та моя дорога теща, так і взагалі на мене дружно зашипіли, мов розлючена гадюка в парі зі свіжопроколеним заднім тракторним скатом. І лекція продовжилась.
Суть методики, якої мене навчав сам Верховний Шаман Всього Архіпелагу Островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири, на ім`я Бизидо Ун, полягає у споживанні хворим відповідних лікарських рослин і трав. Певним чином. Ви спитаєте мене, а чим же ця методика відрізняється від звичайного травництва? І я вам відповім, що відрізняється просто радикально. І справа вся якраз у надзвичайно ефективному способі споживання трав`яних ліків.
Отже, за результатами багатотисячолітніх досліджень міцевих цілителів з архіпелагу островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири, всі люди за характерами поділяються на декілька типів. І кожному з цих типів є відповідна унікальна страва чи продукт харчування. Я не буду втомлювати ваші вуха вживаням назв на місцевій мові цих островів, а торкнуся лише суті питання. Тобто, пацієнт, як його класифікує традиційна медицина, холеричного темпераменту є Людиною Вареного Гороху. Сангвінік за цим поділом є Людиною Тушеної Капусти. Флегматик, - Людиною Звареного Вкруту Курячого Яйця, а меланхолік, - Людиною Щойнозквашеного Молочного Кисляку. Отже, кожному типові людського характеру відповідає своя лікувальна страва з натуральних продуктів. Ніякої хімії. Натурпродукт і саме здоров`я. Ну, про типи людей і страв для них я вам вже розповів. Тепер перейдемо до, як я її називаю, власне трав`яної частини методики.
Ця частина майже нічим не відрізняється від рецептів на основі місцевих трав та лікарських рослин. Точніше, за словами вельмишановного Бизидо Уна, вона повинна й зовсім нічим не відрязнятися. Ну, звичайно, окрім нашого унікального й високоефективного способу вживання ліків. Бо, кожна людина, що проживає у якійсь місцевості є теж її частиною. Отже, все місцеве їй підходить якнайкраще і якнайідеальніше. Тобто, в цій частині лікування, мігрень Ваша буде переможена, як кажуть, виключно дарами Вашої ж рідної землі.
А тепер перейдемо до унікальної частини методики, а саме, способу вживання хворим наших ліків. Він полягає в доправленні до організму порятунку шляхом його вдихання з подальшим всмоктуванням у кров. Тобто, хворий вдихає підготовлене відповідним чином повітря, у якому для нього вже розчинено ліки і швидко зцілюється. Отже, все дуже легко і просто. Як у нас кажуть: подихали трохи й хвороби анітрохи!
Сказав це Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон й подивився на нас посміхаючись. Видко чекав нашої реакції на його лекцію. Ну, я мовчу. А, що мені тут говорити? Методика, як методика. Он скільки їх зараз самих різноманітних по радіо-газето-телевізорах про себе кричить. Та й проблем серйозних зі здоров`ям не маю зараз... А от тещі все це треба. Тільки, от, чого вона мовчить досі? Глипнув я на свою маму-2, а вона, спить аж без задніх ніг, сердешна. Чуб у неї з-попід платків на очі щедро вибився, видко лоба, як заснула почухала щедро. Отож, Кунделіні зблизька, а мосьє Кітбаюненко трохи здалеку тещин сон-тренаж і не помітили. Та, робить нічого, прийдеться перервати її мирний сон. Отож, торснув я її трошки за плече старече й кажу:
Вставайте, мамо, люди Вас чекають.
Теща зашевелила пасмом сивого волосся на очах, що відобразило її зпросоння хлопання віями. Потім, прогріла рота, пропрацювавши взад-вперед нижньою щелепою, і лише тоді спитала ним:
Гась?
Кажу:
Мамо, лекція вже скінчилася. Пора казати чоловікові чи будете лікуватися, чи ні?
-А скілько коштує у Вас, щоб мою мігреню відігнать? –швидко прочумавшись, спитала теща Кітбаюненка.
Той з вумним виглядом і відповідає:
Сто п`ятдесят долярів і радійте, бо сьогодні в нас небувалі осінні знижки.
-Скажи-но мені, Васю, скілько це гривню за мігреню буде?
Швидко підрахувавши курс валют, відповідаю:
Десь приблизно до 800.
-Немало, майже дві мої пензії, -вголос підрахувала теща і знов питає:
А голова потім точно боліти не буде?
-Даю рік гарантії, як кажуть, вєк голови нє відать, - підштовхнув її до згоди цілитель.
-Ну, то добре. Є в мене трохи грошви, за козяче молоко наторгувала. Хоч і жалько грошей, але мігреня ця мене вже доїдає. Коротше, згодна я лікуватися. Кажи, синочок, що далі робить?
От, стара ступа... Як на столичного Кунделіні, то цілий „синочок”. А мене за все життя привітніше ніж „Васька” ні разу й не назвала. А тим часом мосьє Кітбаюненко питає брата:
Ти, не проти, якщо завтра я тут сеанс лікування проведу? Доречи, ти мені, як асистент будеш потрібний.
У братухи з радості від честі такої аж засвітилися дульками оченятка і він відповів, що з превеликою радістю.
Отже, Горпино Кирилівно, Ви у нас по методиці є Людиною Звареного Гороху або Людиною Сої Замість Чогось У Будь-Чому. А зцілюватися будете від мігреню. Значить так, інгрідієнти, потрібні для приготування й розчинення в повітрі ліків у мене є. Повітряна камера завжди у мене в машині. Отож, від Вас потрібно завтра за півгодини до сходу сонця з`явитися сюди з грошима і мати при собі полотняну нічну сорочку. І ще одне. До тої пори зовсім нічого не їжте. Пити можна тільки кип`ячену воду. Вам все зрозуміло? –Повторіть.
-Та зрозуміла я, синочку. Як ледь-ледь зазбирається небо сіріти, то вже бути тут з грошима й нічною сорочкою. І нічого до того часу не їсти. Пити лишень воду, - повторила теща, як зуміла точно. Але, мосьє Кітбаюненко її не поправляв.
Отож, попрощалися ми та й поїхали. Відвіз я тещу з сапетом незатребуваним назад. Пообіцяв їй, що завтра рівно о п`ятій по неї заїду та й рвонув собі справи того дня порати...
Як загадали, так і зпряли. Тому й за півгодини досхід сонця вже й стояли перед кунделінячими ворітьми, його кунделя самим зухвалим фактом свого існування на тім місці дратуючи.
Аж ось і хазяїн до нас вийшов. Гарний аж піснею відгонить. Не було вже вчорашнього гребця бухенвальдського в джинсах на тіло босе. Нас зустрічав справжній йог у памперсі. Ну, не знаю, як воно зветься, але це на місці трусів було у нього. А ранки бабинолітні, вони прохолодні, як для шат отаких. Але, наш Кунделіні, міцний горішок, довбнею не доб`єш. Тримається так, мов літо зараз, аж зовсім не бабиного заводу. Отже, поздоровкалися ми, попридержав Кунделіні свого представника братів наших менших, щоб ми пройшли і каже:
Прямуйте он туди за хату. Все буде саме там. Ну й заходимо ми. А там у хазяїна видко місце, де він своєю йогою займається. Такий собі майданчик з сотку розміром. З одного боку, глуха стінка хати, з другого, стіна теплиці. Зпереду, вид на зібраний город, а із-заду, зопівтораметровий паркан штахетний з хвірткою, через яку ми й зайшли. А долівка там з самої травички зеленої. Видко стриже Кунделіні її спеціально, бо вид у трави викоханий. Наче, як перед Білим Домом у Вашингтоні, що в телевізорі показують.
Поздоровкалися з Кітбаюненком, що вже чекав там на нас у кухвайчині на спортивний костюм одягнений. А я думав, що він тут зараз буде весь з голови до самих п`ят розмальований, у трав`яному фартушку й з кісткою замість бабочки. Ще й з якоюсь пикою страшною на мордяці. Ну, як по телевізору, коли про папуасів показуть.
-Ну, що сорочку нічну не забули, Горпина Кирилівна? –питає він тещу.
-Взяла, синку, взяла. І гроші не забула.
-Ну то йдіть з асистентом до хати у сорочку перевдягайтеся. І щоб окрім неї більш нічого на Вас не було. Знайте, що організм здатен приймати ліки й через пори в шкірі.
Пішли вони й мосьє Кітбаюненко за ними потопав чогось, а я залишився. Ну й роздивляюся. А було таки на що. Так ось вона яка та камера повітряна, гондолу не качай.
Стоїть собі посеред Кунделінячого газону низенька, мабуть з метр у діаметрі та півтора в довжину така собі кишка з прогумованої тканини зеленого кольору. Ще й дюралевими пласкими обручами, мов ковбасяка яка іззовні стягнута. І кількома зав`язочками, що в потрібних місцях до неї привулканізовані, з кожним з обручів пов`язана. А стоїть вона на одному місці бо у верхній частині нанизана кільцями, що в обручі впаяні, на сталевий трос п`ятірку. Який, у свою чергу, прикріплений до двох металевих штанг увігнаних у грунт по протилежним кінцям кишки.
А кінці ті не прості. Бо мають кожен з свого боку по коридорчику на гумовому каркасі з того ж, що й кишка матеріалу. Один, коротенький, приблизно зопівметра, прикриває з усіх боків отвір, що зараз закритий клапаном з тієї ж матерії. Ти, бач, а на дотик кишка м`яка і майже не цупка, мов приспущений гумовий човен радянського виробництва. Але помітно, що шарів матерії у ній є кілька. А, от, другий коридорчик, я роздивитися не встиг. Бо тут саме повернулася теща з асистентом. В довгій аж до п`ят сорочці з вишиванкою зпереду й подекуди синюватий, але весь поважний від виявленої йому братом честі асистент- памперсоносець.
Ну, -каже він, підвівши тещу до коротшого коридорчику й відкривши на ньому клапан, -Горпино Кирилівно, не бійтесь, спокійно лізьте в повітряну камеру аж до самого краю і лягайте там на спину. Потім підібгайте ноги, обхопіть іх руками. і чекайте на Іларіона Гвідоновича. Це поза немовляти у лоні матері.
-Ану, одійдіть і не дивіться на мене, -каже сором`язлива теща моя і упевнившись, що ніхто не має її у зоні прямої видимості ока, лізе до кишки. І трохи пововтузившись там, гукає:
Немовля, сиве як я, вже готове. Закривай камеру.
Ну, асистент Кунделіні закрив клапан і липучки його старанно защипнув .
-А теща там не подушиться у власному соку, - питаю.
-Он з іншого боку бачиш, ще вхід повітрю вільний.
Ну, тут я вже й роздивився, що воно там за другий з кишки тієї коридорчик.
Завдовжки він, майже як його мама. А всередині аж геть не порожній. Не те, що його менший брат. Перина м`яка там у нього по всій довжині знизу. А ще там є, щось схоже на шорти з тієї ж тканини, що й кишка, але з м`якими та еластичними цільнолитими гумовими трусами коричневого кольору всередині. Самі шорти довгі майже до колін і сантиметрів зодвадцять поясом заввишки. Й так просто не валяються вони там з периною й своїми труселями солідарно. Бо сполучаються задньою частиною з рукавом, а той, у свою чергу, виростає з торця кишки. Сам рукав, десь зопівметра в діаметрі й зопівметра завдовжки. Й живуть ті шорти на краю рукава ногами вгору, матнею назовні. Й немає між задніми частинами, що шорт, що трусів та рукавом аж ніяких перепон для повітря хода вільного. Також я розгледів, що внутрішні стінки рукава в глибинах є цільнолитим продовженням задньої частини гумових труселів. А ще, шорти з одного боку розділено навпіл і скріплюються вони там липучками й ремінцями. Більше дірок у торцеві кишки немає. Зверху коридорчик має в поперечному напрямку дві оторочені коричневою гумою дірки сантиметрів зосорок у діаметрі кожна. Й одна від одної теж сантиметрів за сорок. Отака чудо-конструкція. Шлангокільчато-коридорні рукавчасті шортотруселя.
Але тут мене наперли з того місця, де тещ зцілюють. Прийшов сам цілитель. Вихід, точніше захід за кунделінячу хату майже не був ефектним. Задля роботи мосьє Кітбаюненко одягнув білу рясу з тонкого полотна. А в руках тримав потворну маску з пір`ям та чудернацького досить потасканого бубона. Отож, з`явився й каже:
А, Вам, Василю, далі тут робити зовсім нічого. Я зараз почну співати Велику Ритуальну Пісню Зцілення, але лише для однієї Горпини Кирилівни. Потім зійдуть зцілюючі духи. Все це може Вам серйозно зашкодити. Отож, задля Вашої ж безпеки, почекайте завершення сеансу зцілення з іншого боку хати.
-Да, там посидь в мене під горіхом на лаві, -встряв Кунделіні, а його брат продовжив далі:
Скоро ми втрьох до Вас повернемося.
-Агов, мамо, як Ви там? –запитав я тещу в кишці поскрізь навколо неї наостанок.
-Та йди вже ти, - обізвалася вона.
Ну, я й пішов чекати цілком тим заспокоєний. Сів собі під грушу й нікуди не рушу.
Але, все ж таки цікаво мені, і що ж там з тещею в середині кишки та зовні відбувається зараз? А я тут сиджу собі під горіхом справжнім підоріхом і ніц нічого не бачу. Правда, таки чую, щось трохи. Завивання якісь та буботіння під бубоняче бумкотіння. Ну воно й зрозуміло, то для милої тещі нарешті залунав ритуальний відспів. А, якби ж знати напевно, що воно таки так... А музику відспівування мами два навіть самому найдрібнішому плюгавцю з достойного племені зятів можна слухати годинами й годинами... А насолоди ж тої... Й куті меду тут аж геть не передати... Коротше, передозу тут ніколи не буває... Он, кум Савка Курдупель, так той на похороні тещі навіть батюшці приплатив, щоб той подовше й понадійніше відспівував. Казав потім, що ось він, падло, як звучить апофеоз житухи зятя. Ну, а мені тоді ця подовжена панихида добряче набридла. Теща ж, землею в землю шла аж зовсім не моя...
Отож, сиджу і мрію. Як мрію, так сиджу. Мабуть й ледь задрімати встиг так солоденько... Та не дали. Спочатку пролунав якийсь зойк, потім скрик, що перейшов на довгий котячий крик. Авторство ж звукових коливань з репертуару кота, якому прищемили хазяйство, безперечно належало мосьє Кітбаюненку. Й що ж воно таке? Да, екзотичні методики, зізнаюся, як на погляд звичайної людини, іноді поводять себе на межі дивного й незбагненого. Аж тут до нестихаючого ору додалося якесь брязкання та дзеленчання, що переросло у шурхіт. Такий, наче, щось велике, але неважке тягнуть волоком. Ну, майже, як солому чи сіно на брезенті. Йой, оце так тягнуть, аж штахет затріщав й об землю гупнув. Так от, видко, що воно значили слова Гвідоновича про те, що скоро вони втрьох до мене повернуться. Добрячий відхід, аж паркани не стримують. І концерт котячий вищить не вгаває. Далі чую волочення з концертом з-за хати наближаються до мене. Але якось стрибкоподібно. Тобто, шурх-гуп, шурх-гуп, шурх-гуп. Й на якість віщання радіостанції Кітбаюн FM ці дії вплив неабиякий мають. Як саме „шурх” відбувається, то сигнал стає сильніший. Але, я все одно слухняно чекаю. Терплю-бо, безпеки здоров`я ради свого. Хоч від цікавості вже майже на танці зійшов. Ну, й дочекався...
І ось з`являється за стіни хати верескоголосий чудо-звьор. На велетенську пом`яту гусінь схожий. Скаче на двох коротеньких босих ногах з довгими нігтями, мов той кенгуру. Але, так низенько-низенько... Сам весь зелений-зелений покровами прогумованими. Завдовжки метрів зотри з гаком. Від пальців рук, що з боку морди за краї вхопилися, до хвоста, схожого на гумову частину величезного шполика для вичерпування води з каюка.
Я аж підскочив, як воно з-за хати вискочило. Не зостраху, звичайно. З дурниці не здурійте. А виключно про безпеку садів та городів піклуючись. А ну, як отакий гусіньозавр до вашого саду чи городу підхарчуватися вскочить? Отож... А ще видко, що саме зірвався цей звьор з припону, бо тягне на собі й позаду якісь знайомі залізяки на тросі...
І, окрім нього з-за хати не з`явилося геть нікого. А де ж асистент? Памперс свій міняти рвонув чи що?
Отож, проплигує кенгугусіньозавр ще з метр і завалюється на лівий бік. І вже не верещить, а тільки стогне та поохкує. Оце так повернулися. Ну, за звуковим оформленням шоу зрозуміло, що спереду в кишці сам цілитель, а ззаду моя теща. Але досить дивно й неприродно це якось виходить. Бо, не мовчить дядько, а не вона. Чи таки відспівав її мосьє Кітбаюненко? Але, все одно я ще сиджу на лавці. Справа ж там у них виходить аж геть непевна. Ну, й чого, ото мені, не знавши броду, лізти в воду? Аж тут він проміж зойками та йойками й гукає мені:
Василю, відчепи від мене Горпину Кирилівну. Асистент, зараза, дременув з нахрен переляку. Тільки обережно, бо мені дуже боляче.
Да, видко таки добре непереливки цілителю. Он, заговорив як, інтелігент столичний.
-Зараз, -кажу, мосьє цілитель, відчеплю.
Отож, підходжу з тещиного боку, розстібаю блискавки та розчепляю липучки й розкриваю клапан. Аж тут, як звилися в повітрі завиванці свинячі, аж у очах моїх по спіралі крутонулось дзигою совєцькою у смугу. Чи сусід кунделінячий свинарнику зрання почав зачистку? Ну й правильно, а навіщо ото з цим тягнуть? Бо, як далі, то його все більше та більше приростає. Подумав я й не дивлячись в бік кишки, намацав її п`яти. Які одразу після розпечатування вилізли надвір на чолі решти ніг і ввіткнулись хижо пазурями пальців у невинную траву. А мацав ступні геть всліпу, бо дуже боявся, щоб випадково не нагледіти й одного квадратного сантиметру тещиних непрасованих принад, що самої спини понижче. Така вже я людина. Ригнути можу й від самої згадки про імбридинг навіть. Хоч крові ми і зовсім не одної з мама-два. А вона в цей час лишнь сопить обома ніздрями, мов дві сопілки опісля пилки. Ну, тут я й смикнув добряче, щоб одним потужним смиком витягти залишок тещі надвір.
Не вдалося. Не полізла мама два з кишки. Розсілася там, мов корч. Наче й не тяжковиснажений дід я в плані силоньки, та не вдалося з першого разу ріпку витягти. Та й у сам момент того смика Кітбаюненко, як заверещить, мов підвинок на чищенні:
Йа-йа-йа, йо-йо-йо! Не тягни, а відчепляй!
-Ну, так би й сказали.
-А як як сказав? Хіба не „відчепи”?
-У мене всі ходи записані. З Вашого динаміку прозвучало: „Василю, забери від мене Горпину Кирилівну. Асистент, зараза, дременув нахрен з переляку. Тільки обережно, бо мені дуже боляче.”
-Не намагайся зробити з мене носія тропікозу! Йа-йа-йа, йо-йо-йо! –знову завищав він.
-Ви, мене намагаєтесь образити, шановний? Тоді я собі піду. А тещу можете лишити собі приємним довіском з-заду.
-Всьо-всьо-всьо, не будемо сваритится. У тебе є гострий ніж?
-В машині, - відповідаю.
-Візьми його, будь ласка, й обережно розріж полог повітряної камери одразу позад мене.
Зганяв я за ножем і розрізав, де він просив. Й побачив там задню половину цілителя у єдиних в Україні шортах з рукавом з-заду. Й зовсім без ніякої ряси. А там, у надрах рукава, зовсім поряд донгвідонячого сідала, одразу щось зашпорталося й якось знайомо так засопіло. Та розгадувати цю загадку часу в мене не було, бо тут Кітбаюненко спитав:
Вже?
-Да.
-А тепер, ще обережніше спробуй розрізати стінку підводячого патрубка, - йа-йа-йа, йо-йо-йо, та й болить же мені, - якнайближче до лосин.
Ну, я й розрізав той патрубок аж самих тих лосин бомбейського лося побіля. А там і теща моя портретом без рамки показалася. Фотка – клас, хоч на паспорт ліпи. Мама два на ній гарна, мов намальована. Виглядає, прямо як пава. Якщо її окропом окропити й пір`я розпушити цілком, але не повністю. Й зовсім, як жива, тільки мовчить. Бо рот у неї саме зайнятий. Дослідженням смакових якостей одного з двох батонів київських. Правда, батони ті аж геть не розміру традиційного. Кожен, мов ціла домашня паляниця кіла на зотри буде. Й видко, що нарвалася вона на такий глевтяк й цвіляк, що у мами два, аж щелепу на сторону повело. Тільки й сопить теща та очима в мене бронебійно стріляє. Отож, як кажуть, і не туди вони і не сюди. З хлібами рожевими отими й дітися не можуть.
-Розрізав, що там? – питає з превеликим інтересом йойкаючий хлібовласник.
-Щелепа у неї з повним ротом на ходу зіскочила, - кажу.
-На який бік?
-Налі-напра... Як для Вас, то на правий.
Тут хазяїн паляниць замислився на йойка свого повному ходу. І за якусь мить на гора видав:
-Ти їй ляпаса по щелепі зправа дати зумієш?
-Бабай-штовхай, всього життя радість яка... Тільки, якщо виключно заради її порятунку?
-І її, і мене. Щоб щелепа на місце стала. Тобто, якщо наліво зіскочила, то лупиш зліва направо. А як направо, то зправа наліво. І все. Ну, давай швидше. Йа-йа-йа, йо-йо-йо! – знову заверещав він.
-То Вам все давай та давай. Ви побули собі й у Київ ушилися, а нам потім ще життя жити разом майже.
Отож, питаю я тещу:
Мамо, якщо Ви все це чули, то кліпніть мені віями.
Вона кліпнула.
Тоді я знов питаю:
То, якщо Ви згодні, щоб я зробив те, про що цілитель просить, кліпніть віями.
Вона знову кліпнула.
-Ну, дивіться, мамо, Ви самі дозволили, -сказав я.
Й тут же примірився й заліпив тещі санкціонованого нею ж ляпаса. Допомогло. Стала щелепа на місце й нарешті таки відчепився пацієнт від свого цілителя...
Зуби старечі, мов у того їжака. Якщо кусає, то лише давить, а не прокусює. А шкіра у мосьє Кітбаюненка виявилася просто предметом матерого бегемота заздрості. Отож, відбувся цілитель можна сказати, що навіть не малою кров`ю. Так, добрим синяцюрою, в такім місці, що аж геть не на людях. Чого не скажеш про його вуха. Бо, звільнена теща асфальтовим катком по ним проїхалася. Було й „супостат”, й „фашист з газовою камерою”. І „чого ж гад не попередив, яким ти місцем свої ліки в повітря випускаєш?” Й, що „нада було мені на старості літ так свого носа запаскудити?”, й ще, ще, ще. Мабуть зопівгодини вона його так по всьому двору крила. А Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон терпляче відмовчувався. А в нього б нічого вставити й не вийшло. Моя мама два, як говорять, то навіть гармати мовчать.
Ну, потім вона зморилася мітингувати і, як завжди, подобрішала. Навіть спитала мосьє Кітбаюненка чи не дуже вона його покусала? Ну, типа, зопалу, чого тільки не буває... А він їй по-інтелігентому, мов який кавалер Дон Жуван За Саму Паляницю, галантно відповів:
Та нічого страшного. Повірте, навіть дуже приємно було відчути міцний дотик сяючих коралів жіночих зубок.
Не знаю, чи зрозуміла щось мама два про пожар колонії молюсків у своєму старому роті, але таки посміхнулася задоволено у відповідь. Так воно й буває. Навіть кицька слово любить добре.
Отож, фінал дійства зцілення виявився, як пишуть, взаємовигідний для сторін. Не взяв цілитель за труди свої з нас ні копійки. А ще й купив наше з тещею мовчання дарунками. Мамі два, сарі індійське на кольорові фіранки на веранду хати. Мені, теж вгодив літньою сорочкою зі справжнього батику. Ну, й поїхали ми собі звідти. А Кунделіні з тої пори, як десь зустрічаємося, то здоровкається і одразу вшивається. Видко, й досі встидається за те, що все тоді покинув і утік.
Для тещі я з тієї пори і „синочок”, і „Василь Терентійович”. Залюбила мене мама два, мов рідного. Ну, я ж її, можна сказати, на старості літ від ганьби на селі врятував. І там відірвав, і надалі мовчав. І навіть Марині й словом не обмовився. Отже, підкинула Доля мені й до тещі ключик.
А Кітбаюненко з тієї пори в село більш не приїжджав. Ну й правильно. Нічого йому тут робити зі своєю методикою. Не зрозуміють її в нас. Та й маму два мігрень опісля його сеансу попустила лишень на місяць-другий. Допоки її щелепа після вправлення мого вправного боліти не перестала. А потім прийшлося знову тещу за здоров`ям в голові вивозити. Але, то була вже інша історія...
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2008)
