Я тебе люблю. Хоч ніколи цього не говорила, але ти вже напевне все зрозумів без слів. Адже якби я не любила, то хіба б мучилась з тобою ці два роки! Подумати страшно! Проминуло майже 657 днів з того часу як ти з’явився в моєму житті. Чесно кажучи, я очікувала, що за два роки виросте щось велике та прекрасне, але… З моменту нашого знайомства небагато змінилось, ну…точно не так як мені хотілось би.
Але я тебе люблю. Якби ти знав як я тільки намучилась з цією прив’язаністю до тебе! Те, що ти не такий як інші, я зрозуміла відразу, та твій невгамовний характер проявився набагато пізніше, коли ти так влився в моє життя, що існування без тебе здавалось незвичним і певною мірою чужим. Я терпіла твої прихоті, намагаючись допомогти, зарадити твоїм бідам. За це боляче отримувала на горіхи по власній нерозумній голові. Та я не ображалась. Я пробачала тебе. Завжди тебе пробачала.
Інколи виникало бажання просто викинути тебе, вирвати з корінням і забути… Хіба це так важко? Хіба для цього потрібні якісь грандіозні зусилля? Виявилося потрібні… Я не раз обіцяла собі викинути тебе зі свого життя завтра, наступного тижня, через місяць, в найближчому майбутньому… Але майбутнє так і залишалось майбутнім, я ж жила сьогоденням. Тому ти залишався. Знову. Навіть не здогадуючись про мої наміри забути тебе назавжди.
Я намагалась скеровувати тебе в потрібний бік, та ти продовжував гнути свою лінію і всі мої спроби виявлялися марними. А коли з’явився інший, набагато кращий за тебе, я вперше зіткнулася з подібною проблемою вибору. Те, що повинен залишитись один, було аксіомою. І те, що цей інший буде кращим і не завдаватиме мені стільки клопоту, теж не потребувало зайвих доказів. Та вибрати я не могла. І досі не можу. Тому я вибрала єдине правильне рішення: махнула рукою і пустила все на самотік. І як не дивно ти почав рости! Правда вигинаючись в різні боки, але, напевне, тут була моя помилка. Я ж весь час тягнула тебе по прямій, а ти по своїй природі в’єшся і прямолінійність – це не твоє.
Я люблю тебе. Ніколи не була квіткарем, і це ж треба було так прив’язатись до … фікуса! Дивна рослина, взята з бокового відростка, немає міцного стовбура і тому, розташовуючись біля мого письмового стола, інколи падає прямо на мою багатостраждальну голову. Я злюся і обіцяю викинути непрактичний вазон, та все ж продовжую поливати його двічі на тиждень і ласкаво називати Фурфунею. За два роки він так і не виріс до самої стелі, проте вже пустив власний відросток. Що робити з ними – гадки не маю. Але я точно знаю, що скоро прийде весна і у нас з Фурфунею почнеться нове щасливе життя, адже раз на рік цвітуть навіть вередливі фікуси.
