Ганна Коритько була пристойною дівчиною. Вона ніколи собі не дозволяла не тільки ніяких дій по відношенню до хлопців, але й жодних думок щодо цього. За її думкою, комсомолці не гідно було думати про тваринне, поки у світі досі існує стільки соціальної нерівності, поки у Південно-Африканській Республіці панує апартеїд, поки в Америці перебуває в ув’язненні чорношкіра Анджела Девіс, поки в її рідній країні досі не побудований комунізм. Микита Сергійович обіцяв, що останнє станеться о 1980-му році. Тоді й можна розслабитися та подумати про особисте життя. А поки – жодних емоційних коливань. Тим більше, що до 1980-го року залишилось якихось дев’ять років.
А хлопці не давали чорноволосій кароокій красуні проходу. Але Ганна твердо йшла до своєї глобальної мети й раз за разом давала настирливим залицяльникам гарбуза (авжеж, у переносному сенсі. Товариш Коритько була ярою противницею застарілих буржуазних народних традицій).
- Це ж треба, яка квітка дарма цвіте! – Думали хлопці-романтики, ігноровані Ганною.
- Це ж треба, яка перебірлива стерва! – Думали хлопці-реалісти.
А сама Ганя ні про що таке не думала. Єдине, чим був зайнятий її мозок, так це думками про роботу. Вона відчувала, яка велика відповідальність лежала на її комсомольських плечах. Ганна працювала у конструкторському бюро на Південному Машинобудівному Заводі, розробляла те, що заздрісники-американці потім назвуть «Сатаною».
Уся країна дивилась на результати її праці (саме так стверджувала їхня заводська газета). А Ганна була ментальною ексгібіціоністкою. Їй подобалось, коли на неї дивилась така велика країна як СРСР. Це її навіть збуджувало, але вона не зовсім розуміла, що це за почуття, і про себе називала його «трудовим запалом».
Вона приходила на роботу раніше за інших, а йшла додому пізніше за всіх. Тому серед її колег поширювались чутки, ніби вона прямо там у конструкторському бюро й ночує. Буцімто, в неї є коханець – якийсь з нічних вахтерів. «Напевно, той світленький» - перешіптувались між собою інші дівчата-інженери. І вони її цілком розуміли. Він-бо був таким гарненьким. А чоловіки-інженери подумували над тим, аби натовкти пику тому завзятому охоронцю, який сміє робити непристойні речі з дівчиною, про яку вони самі лише мріяли.
Але Ганна й не здогадувалась, які пристрасті бушують за її спиною. Вона навіть і про існування білявого гарнюні-вахтера не знала. Який там вахтер, коли до кінця дев’ятої п’ятилітки було лише три роки!
Проте про існування вахтера та про трудовий запал гарячої комсомолки докладно знали ті, кому це знати належало за штатним розпорядженням, тобто працівники КДБ. Вони навіть встановили спостереження за цими підозрілими Ганною Коритько та Федором Семиноженко, аби присікти діяльність особливо небезпечної антидержавної групи, що пробралася прямо у серце радянської оборонки – Південний Машинобудівний Завод.
Результатом цієї операції КДБ став арешт Федора Семиноженко за антирадянську діяльність. Той таки був клятим дисидентом – слухав по ночах у своїй коптерці ворожі голоси. Щодо Ганни ж працівники «органів» подали клопотання про присвоєння їй ордену «Герой Соціалістичної Праці». Самовіддана ледь не цілодобова робота юної комсомолки на благо Країни Рад розчулила сивочолих керівників місцевого осередку Комітету.
Але з «олівця» товариша Коритько поки вирішили не знімати. Надто підозріло виглядав цей її трудовий ентузіазм. Надто підозріло…
У той день місто сяяло, ніби вручну вичищене миючими засобами. На дніпропетровських вулицях не було жодної заклопотаної своїми буденними справами людини. Лише одягнені в парадне трудівники заводів і фабрик повільно прогулювались завіреними «нагорі» вулицями назад-вперед по своїх завірених «нагорі» маршрутах. Був ранок, початок робочого дня, але це не заважало комсомольцям та комсомолкам тинятися просто неба замість того, щоби старанно працювати по своїх трубопрокатних та ливарних цехах. І це не заважало сотням та тисячам школярів стояти групами по чотири (по два хлопчика та по дві дівчини) під кожним деревом згідно із заздалегідь завіреною «нагорі» схемою.
У Дніпропетровськ, на свою Малу Батьківщину приїхав Генсек. І саме дорогий товариш Леонід Ілліч Брежнєв під час зустрічі із працівниками промислового міста повинен був нагородити почесними орденами «Герой Соціалістичної Праці» найкращих представників трудового класу Дніпропетровщині. Тобто Ганну Коритько та таких самих, як вона, фанатичних трудоголиків зі стажем.
Ганні як наймолодшій з них доручили прочитати урочисте звернення від імені працівників області до товариша Генерального Секретаря Комуністичної Партії Радянського Союзу. Дівчина стійко та спокійно сприйняла цю новину. Вона дійсно пишалася тим, що живе в найкращій у світі країні з найкращими у світі людьми, що робили найкращі в світі справи і якими керувало найкраще в світі керівництво. Тобто до Леоніда Ілліча вона ставилася як до колеги по найкращості, рівнішого із рівніших у країні рівних.
Вона щиро, із посмішкою на обличчі й ентузіазмом у голосі продекламувала свою промову. І після слів: «Дорогий Леонід Ілліч! Дозвольте від імені усіх робітників Дніпропетровської області, Української РСР та Радянського Союзу привітати вас з тим, що ми достроково виробили план другого року Дев’ятої П’ятилітки. Ура, товариші!» та аплодисментів, що пролунали після цих пафосний слів, розчулений Брежнєв, витираючи сльози, потиснув руку Гані та смачно, по-брежнєвськи поцілував дівчину.
Ганна, не очікуючи такого повороту подій, дала йому ляпаса. «Нахаба!» - крикнула вона, і тільки потім зрозуміла, що саме відбулося.
Вибачитися вона не встигла. Її скрутили троє людей у сірому, що до цього стояли у першому ряді присутніх, та від затягнули кудись у бокове приміщення.
Так почалася історія її нещасть та поневірянь.
Подальша історія колишньої вже комсомолки Ганни Коритько доволі типова для тих часів. Вона отримала десять років таборів за замах на державного діяча Країни Рад. У таборах познайомилась із дисидентами, стала щирою патріоткою незалежної України. Вийшла за амністією у 1977-му році.
Під час своєї дисидентської діяльності Ганна познайомилась із Федором Семиноженко – тим самим колишнім вахтером, у зв’язках з яким її звинувачували колеги у тому, колишньому житті. Вони здружилися, закохалися та одружилися саме у 1980-му році, коли вона і планувала колись розпочати своє особисте життя.
У 1980-му ж році, замість обіцяного комунізму, Ганна Коритько отримала друге ув’язнення. У цей раз, за антирадянську діяльність.
Побачила свободу лише у 1988-му році, одною з останніх.
З омріяним отриманням Україною незалежності Ганя кинулась з головою у політичне життя нової країни. Кучму ненавиділа – пам’ятала його ще по роботі на Південному Машинобудівному Заводі. І навіть один раз набила йому пику прямо у Верховній Раді. Наболіло.
А згодом вона і сама стала Президентом України.
