Я проспала десь аж до одинадцятої. У двері дзвонили, але я не знайшла сил підвестися. Потім, коли вже сонце почало світити в обличчя, підвелася, прийняла душ, випила чаю. Хотілося ще поспати, але якщо посплю вдень, то прокинуся з важкою головою і цілий день буду потім як дурна. Ні, краще поїду до хлопців. Вирішила поговорити з ними і попередити, що скоро покину їх. Нічого, у них тепер є Дімон, вони справляться.
Коли виходила з квартири, то знайшла повістку на допит, приклеєну до дверей. У податкову. Сьогодні на три години. Обережно зачинила двері, повістку залишила на місці, наче мене вдома і не було. Поспішила до хлопців в сарай. Біля дверей нашого офісу все так же сиділи охоронці. Побачили мене і щось там почали пащекувати. Не звернула уваги, постукала, зайшла в сарай. Хлопці ще спали важким похмільним сном. Дід стогнав, Карлсон хропів, Дімон кахикав, мабуть трохи змерз. Вже почалася осінь, ночі були досить холодні. Відкрила двері, щоб трохи розвіяти запах перегару. Сама пішла за пивом, бо розуміла, що хлопцям буде важко. Коли прийшла, Дімон вже сидів на вулиці, курив цигарку і трохи отетеріло оглядався.
- Привіт. Пива хочеш?
- Ой, та не знаю, щось мені погано.
- Ну, ви вчора багацько випили.
- Та отож. – зітхає Дімон.
- А хто там що казав про пиво? – виповзає на світ білий Карлсон, спухлий і м’ятий. – А ну давай, а то щось різкість не можу навести.
Він бере пляшку, варварські відкриває зубами і виливає в рота чи не половину. Ковтає, задоволено видихає.
- Ой, добре.
- Ди-ди-ди-ди. – це виходить Дід. Він, мабуть, замерз, бо весь аж тремтить.
- Що, змерзла мавпа? – сміється Карлсон. – Пиво будеш?
- Ч-ч-ч-чаю. – ледь вимовляє Дід, який наче в лихоманці. Якщо інших я хоч чимось вкрила, то Дід сидів у чому був і змерз. Відчуваю трохи провину, що не вкрила і Діда.
- Зараз тобі чай зроблю.
Захожу в сарай, шукаю яку-небудь плитку, але нічого не має. Тільки пічка, складена з цегли. Але з пічками я працювати не вмію.
- А як ви тут чай грієте?
- А, зараз. – відкликається Карлсон. Заходить, дістає з кутка самовар. Справжній самовар, як у кіно про дореволюційні часи. Ставить його на стіл, заливає воду, потім береться за сокиру.
- А це навіщо?
- Трісок нарубати. – каже Карлсон і починає сікти поліно на такі невелику тріски. Потім засовує їх у самовар. Мені спочатку здається, що прямо у воду. Потім бачу, що там окрема труба для трісок. Підпалює їх папером. – ну все, скоро закипить.
- Оце так технологія. – дивуюся я.
- Сама надійна. А чого офіс зачинений і під ним оті мудаки сидять? – питає Карлсон анітрохи не збавляючи голосу.
- Тихіше, нам не потрібні неприємності. – кажу йому.
- Та не боюся я їх. – він говорить так само гучно.
- Ось і молодець, але все одно тихіше. Бо мене в тюрму посадять.
Карлсон здивовано на мене дивиться. Потім заходить з вулиці Дімон, теж дивиться. Лише Діду у дворі знай собі бубонить «ди-ди-ди-ди» і тремтить.
- Яка тюрма? - питає Дімон. Я розповідаю про свої пригоди, які зовсім ще не закінчилися, зважаючи на повістку, яка приклеєна до дверей моєї квартири.
- От же підори! – обурюється Карлсон і йде до виходу з сокирою.
- Ти куди? Стій! – кидаюся я до нього, бо ще ж не протверезів і може зараз піти, та посікти тих охоронців корпорації в капусту.
- Стасе, стій! – ловить його за руку Дімон.
- А Божена тут? – питає дівочий голос на вулиці. Мабуть у Діда питає, але той тільки тремтить. Я спочатку лякаюся, коли чую, що про мене питають, бо ж чекаю, що зараз прийдуть арештовувати. Потім розумію, що то голос перекладачки, яка працювала з французами. Виходжу. Дійсно вона.
- Привіт.
- Привіт. – вона перелякано дивиться на Діда який бубонить і тремтить.
- Стасе, розімни Рому. – кажу Карлсону. Той підходить і починає Діда розтирати, потім примушує присідати, робити інші фізичні вправи, щоб розігнати кров.
- Божено, у мене до тебе справа, можна відійдемо.
- Добре.
Ми відходимо за паркан, там покинутий сад, зарослий чагарниками. Бачу, що перекладачці ніяково, вона кусає губи.
- Ну, говори, не тягни.
- Мсьє Де Шимоньє дуже хоче з тобою зустрітися.
- Скажи йому, що це небезпечно, бо я під слідством і у будь-який момент мене можуть заарештувати.
Перекладачка здивовано дивиться на мене.
- Ти це серйозно?
- Слухай, я б не стала про таке жартувати.
- Можуть арештувати?
- Вже раз арештовували. Дивом випустили. Тепер можуть ще.
- Але за що?
- Нас мочить корпорація. Замовили справу про ухиляння від податків.
- А, у нас були податківці, питали про вас, але ми сказали, що ніяких справ не мали.
- Правильно зробили, а то і вас ще почнуть тягати.
- І все ж мсьє Де Шимоньє дуже наполягає. Наприклад сьогодні увечері.
- Я ж кажу, що я не знаю, чи не сидітиму увечері в камері.
- Все так серйозно?
- Все дуже серйозно.
- Нехай як, але ось його візитна картка, він сказав, що чекатиме дзвінка.
Вона дає картку. Беру.
- Передай, що якщо зможу, то передзвоню, але нічого не обіцяю.
- Добре.
Перекладачка уходить, я повертаюся до хлопців. Діда вже відволали, він розминається, потягується, наче кіт, потім бачить пиво і кидається до нього з риторичним питанням:
- Я бачу, чи мені здається?
- Пий, Рома, пий, не здається. – кажу йому. Він відкриває пляшку об скобу замка на дверях сараю і жадібно п’є.
- Ой, як же добре! – він крутить головою.
- Рома, пішли, треба поговорити. – каже Дімон, у якого дуже стривожена мармиза.
- Про що?
- Та є про що.
Заходимо в сарай, я більш детально розповідаю про те, що відбувається.
- Та херня. У нас же немає зовсім документів! Ти у нас не працювала ані дня! – кричить Дід, коли чує про можливий арешт.
- Рома, цим підорам не потрібні документи. Якщо вони хочуть посадити, вони посадять. – каже Карлсон. Я киваю головою.
- Тоді тобі треба сховатися на деякий час. Нехай про тебе забудуть. Зникни! – пропонує Дід.
- А ви? Не буде мене, вони причепляться до вас!
- А хай спробують! Ми підемо звідси до мене в гараж і хер там нас знайдуть! – сміється Дід і дудлить пиво.
- Але працювати ми не зможемо! – каже Карлсон.
- Ну так. – погоджується Дід. – Щоб працювати треба бути на виду.
Кипить самовар. Дімон починає заварювати чай, ми сидимо, думаємо. Коли чутно, як на вулиці реве двигун, а потім виск гальм. Вони не віщують нічого доброго.
- Божено, ховайся! – шепотить Дімон.
- Куди?
- Сюди! – Карлсон хапає двері, які слугують нам за стіл, піднімає їх і киває на великі картонні коробки з-під телевізорів.
- Сюди? – дивуюся я.
- Швидко! – наказує Дімон і відкриває одну з коробок. Я туди лізу. Тіснувато, але всидіти деякий час можна. Карлсон кладе двері, потім стукотить пляшками. Мабуть ставить їх на двері, маскує.
- А де тут Агенція метафізичного запобігання? – питає у дворі якийсь голос. Чоловічий, нервовий.
- Її тут більше немає! – відповідає один з охоронців.
- Як немає?
- А так, закрили їх за рішенням суду.
- Чорт! – зітхає чоловік. – Так а може вони десь у іншому місці?
- Ні, їх заарештували усіх!
- Фак! Ну як так? – аж скрикує невідомий гість. Здається, що він на межі відчаю.
- А що вам треба? – питає Дід, який вийшов з сараю. Ну чого він туди поліз? Це ж може бути звичайна провокація! Скоріше за все так воно і є! Діду стій! - хочу я крикнути, але сиджу у коробці мовчки.
- Та вони потрібні! Може ви підкажете, як з ними зв’язатися?
- Ну заходьте, поговоримо. – невже Дід не розуміє, що це провокація?
Чую, як хлопають двері сараю, потім кроки.
- Ось, сідайте за стіл, поговоримо. – ну Дід жартівник! – Що вам треба від агенції?
- Ви допоможете їх знайти?
- А що вам треба?
- В мене донька пропала.
- Що?
- Донька пропала! – людина зривається на крик. – Я всіх на вуха поставив, але нічого не допомогло! Сказали, що тільки Агенція тут зможе щось зробити!
- Так, тихо, не кричи. – заспокоює Дід. – Що трапилося?
- Ми поїхали в ліс. Ну, відпочити. Шашлики пожарити, у волейбол пограти.
- Хто, ми? – Дід, як завжди жадає подробиць.
- Я з родиною і наші друзі. Всімох. Нормально відпочивали, пили вино, грали у волейбол, шашлики вже доходили на жаринах. Коли Міла відійшла. Ну, просто в кущики. Це ж природа, там туалетів немає. Відійшла, а потім наче вітер налетів, якось весь ліс заворушився, а Султан, це мій пес, ротвейлер, він нічого не боїться, а то дзяволити почав так, як ніколи я не чув. Перелякано. Ну і взагалі якась така тривога пройшлася по лісу. Я покликав Мілу, вона мовчить. Давай її шукати. Всі разом! Зникла! От була і немає! Я з Султаном по сліду побіг, він завів у кущі поруч і стоїть головою крутить! І все! Була донька і немає! Уявляєте?
- Може її хтось викрав?
- Та як викрав? Я ж с собакою був! Султан чужого за сотні метрів чує, починає гавкати! І навіщо її викрадати? У мене ні з ким конфліктів немає! Ну якби і викрали, то викуп би хоч вимагали! А то ні! Пропала донька і все! Міла, розумниця, красуня, сімнадцять років! Ви уявляєте?
Чоловік гупає кулаком по столу. Гупає сильно, я ледь не кричу з переляку.
- Обережніше, стіл розвалите. – турбується про мене Дімон.
- Та в мене донька пропала! – аж стогне чоловік.
- А може вона сама пішла? Може конфлікт якийсь у вас був? – питає Дід. - Діти у такому віці частенько уходять.
- І ви туди ж! Це мені і менти торочать! Не хочуть шукати, кажуть, що вона сама пішла! Та не могла вона так вчинити! Вона розумна дівчинка! І не було жодних конфліктів! Ми відпочивали на природі, вона грала у волейбол, потім відійшла у кущики. А потім ліс затремтів!
- Ліс затремтів? – перепитує Дід дуже неквапливо, робить між словами паузу.
- Так! І Султан злякався! Щось трапилося! Він бойовий пес, він нічого не боїться, а то почав дзяволити!
- І чого б це?
- Не знаю! Але мені потрібно знайти Мілу! Мою доньку! Знайдіть її! Знайдіть! – у чоловіка трапляється істерика, він сходить з крику на плач, падає на стіл, валяє пусті пляшки, які дзенькають, котяться, гепаються на підлогу і розбиваються. Один словом весело.
Дімон починає заспокоювати чоловіка, він, я так розумію, дуже добрий і не може дивитися, коли хтось плаче. Дід з Карлсоном щось буркотять у кутку.
- Ладно, ми займемося цією справою. Але умова перша – щоб без істерик! – каже Дід.
- Ви знайдете її? Знайдете? – скрізь сльози перепитує чоловік, далі щось гупає. Як мені розповіли потім, він впав на коліна і почав цілувати ноги Діду. Той негідник кілька секунд почекав, пояснював це тім, що йому ніколи в житті ніг не цілували, то хотів відчути як це.
- Так, або без істерик, або ми не працюємо.
- Знайдіть її! Будь ласка! Я ніяких грошей не пожалію! Знайдіть!
- Ми будемо шукати. Залишай свій телефон і їдь додому, поки не мішай нам.
- Але ви шукатимете?
- Шукатимемо! Все, тепер тікай, нам треба подумати.
- Дякую! Дякую!
Дядю випроваджують.
- В нього позашляховик «Ніссан», новий. – каже Карлсон.
- Ну, значить гроші є. – задоволено каже Дід.
- Та при чому тут гроші, дівчину треба знайти! – обурюється Дімон.
- От ти був ніщебродом, їм і залишишся! В тебе немає бізнесового мислення! – ображається Дід. У двері стукають. Чутно, як двері відчиняються.
- Що таке? – питає Карлсон, питає борзо, то мабуть не дуже задоволений тим, кого побачив на порозі.
- Це ви Агенція метафізичного запобігання? – питає якийсь чоловік.
- Ні, вони з’їхали кудись. Он там офіс, біля нього охоронці сидять, у них запитайте, може вони знають. – впевнено бреше Дід. – Так що, пацанчики, по пивку?
Відкриває пляшку об пляшку, він так вміє.
- Ага, можна. – каже Карлсон. Чи грає, чи дійсно так радий бухнути.
- Так, ви тут дурників не вмикайте! Охоронці сказали, що ви тільки-но замовлення прийняли від клієнта Агенції! – гримить незваний гість.
- А ти чого так базариш? – вибухає Карлсон.
- Стасе, припини. – заморено каже Дід.
- Ні, сука, чого він так зі мною базарить, я що, блять, лох! – аж кричить Карлсон і я чую дзвін розбитої пляшки. Хоч нічого не бачу, але розумію, що це Карлсон схопив пляшку і зробив з неї трояндочку.
- Дімон, тримай його! – кричить Дід.
- Я з податкової! – каже гість. Але вже зовсім не борзо.
- Тримай його! – кричить Дід.
- Та тримаю! – важко відповідає Дімон.
- Пішли поговоримо! – каже Дід.
Стукають двері. Чую, як у дворі Дід чеше податківцю щось про те, що от вийшов чувак з тюрми, де відсидів вісім років за нанесення важких тілесних зі смертельними наслідками, жінка від нього пішла, діти не впізнають, у чувака нерви напружені і неможна так з ним. Податківець перелякано бубонить, що не знав, що йому потрібна Агенція, що керівництво голову зніме, якщо хоч когось не знайде, бо круті люди замовили.
- Та Агенція з’їхала вже кілька днів. Але люди до них йдуть. Ми спробувала тут одного лошка на бабки розкрутити, тому з ним і балакали. Розумієш? – пояснює Дід.
- Ні, ну чого він так зі мною балакає! Блять наривається? – реве у сараї Карлсон і жбурляє пляшку у стіну. Пляшка розлітається і звучить це страшно.
Податківець сходить на шепіт, потім тиша. Хвилини за три Дід повертається.
- Все, спровадив дебіла. – плює. – Суки, обклали вони нас. Цей слідчий сказав, що корпорація замовила і керівництво б’є копитом, щоб нас посадити.
- Посадити?
- Так. Щоб всі сиділи. Божену збираються у розшук подавати.
- Офігеть! – кажу я. – Мені вже можна вилазити?
- Ні, ти тепер там і жити будеш. – регоче Карлсон.
- Дуже смішно. – гніваюся я з ящику.
Прибирають двері, я вилізаю. Розминаюся, бо тіло встигло затекти.
- І що будемо робити? – питає Дімон.
- Значить так, Божену відвеземо до Стаса додому. – каже Дід, після добрячого ковтка пива. – Стас ні по яким документам не проходив, то шукати у нього не будуть. А ми займемося цією справою зі зникненням дівчини. Заробимо на життя.
- Це хоч не пастка? – питаю. – Може нас хочуть на гарячому узяти?
- Та ні, Божено, ти б бачила очі батька! Ні! – Дімон ще і довірливий. Чи може у котів не обманюють?
- Ні, тут все спокійно. – каже Дід. – Давай ключі від квартири.
- Від моєї квартири? – дивуюся я.
- Від твоєї. Нам треба у двамережу залізти, подивитися, що це могло в лісі бути.
- А як там Божену чекають? – питає Дімон.
- Скажемо, що вона поїхала кудись, а ключі нам віддала. Заодно і перевіримо, чи чекають її чи ні. Поїхали!
- Тільки обережно, бо там в квартирі дехто може сидіти. – в’їдливо каже Карлсон.
- Ну, ми обережно. – киває Дід. – Давай зараз відвеземо Божену, а потім поїдемо до неї.
- Ні. Я почекаю вас тут.
- Тут небезпечно. А що як знову прийдуть сюди. – турбується Карлсон.
- Ну тоді в садочку поруч почекаю. Там он так хащі, що не знайдуть.
- А чого ти до мене не хочеш? Не бійся, я приставити не буду! – сміється Карлсон.
- Я і не боюся, просто не хочеться у чотирьох стінах самій сидіти.
- Скласти тобі компанію? – Карлсон хтиво облизує губи.
- Їдьте вже.
- Дивися, там у стіни дошка є. Ось. – Карлсон показує. – Як тривога, тікай сюди, у садок. Тільки бери ліворуч, бо праворуч у нас тіпа туалет був.
- От же засранці!
- Ми Дімона повертали, не могли відволіктися!
- Ладно, швидше повертайтеся.
