Чому? Чому все так сталося? Ненавиджу! Кохаю! Не знаю… Як ці два слова можуть одночасно характеризувати одну й ту ж людину? Чому так тяжко?
І знову його побачила… і знову серце забилося, щось в душі сколихнулось. Він знову біля мене, знову так поруч. Але що робив весь цей час без мене? Чому раптом саме сьогодні про мене згадав?
Як би тільки знав, як сумувала по ньому. Лягала спати, в голові з’являлась мить життя, з ним в головній ролі, а по щоці скотилась сльоза. Забути, заснути, забути. Не можу… Я зла на нього. Ні, я зла на себе, що не можу забути. Цікаво, а він мене згадує? Ну хоть інколи.. Невже я зовсім нічого не значила в його житті?
А зараз він ось тут, поряд, дивиться в очі, намагається жартувати. Але все рівно відчувається якась напруга. Його очі, його посмішка… Їх неможливо забути. Так само, як не можливо забути смак вершкового морозива, або стрибок з парашутом.
Тяжко вдавати, що у тебе все чудово, намагалися посміхатися, коли на душі біль. Не хочеться показувати це людям, не хочеться нагромаджувати їх своїми проблемами. І тому на питання «Привіт. Як справи?» ти відповідаєш «Привіт. Все добре :)». Але настає момент, коли втомляєшся грати щасливу, хочеш поскаржитися на життя, щоб тебе пожаліли. Втомилась бути сильної, робити вид, що мені байдуже. Захотілось бути слабкою.
Так ось, стоїть він перед мною, щось розповідає, показує. А я дивлюся на нього і розумію, який же він милий і дорогий для мене.
Уже час додому.
- Пока
- Пока…
Розходимось. Оглянулась біля дверей під’їзду. Ще раз, ще на секунду вхопила його погляд. А так хочеться зараз же підбігти до нього, пригорнути, поцілувати. Хочеться крикнути, як же я його кохаю. Але чомусь ці думки прийшли уже коли дзвінко бахнули двері ліфта. Чому? Чому?
І знову все спочатку. Я вже майже забула, ну по крайній мірі, згадувала не так часто. Не хочу знов чекати з моря погоди, не хочу знову відчути цю пустоту і непотрібність.
Чому він не телефонує? Чому? Що взагалі між нами сталося? Скільки питань, а де ж відповіді? Знову ж питання…
Дивлюся на мобілку. Подзвоню сама. Подзвоню йому сама. Лиш найду його в тел. книзі, натисну кнопку виклику і з нетерпінням чекатиму знайомого голосу. Придумаю, що спитати, що сказати. Але марно, бо коли почую це жадане «Алло» - забуду все…
