Жарт
Вирішили дід Сьомка з братом пожартувати над сусідом. Морозної зими це було. Хлопці декілька днів ходили опорожнятися за повітку, «клали добро» так, наче це одна особа зробила. Коли набралася чималенька мерзла купа, вночі віднеси сусідові під вхідні двері. Хлопцям довелося раненько встати, щоб подивитися на результат своєї роботи. Сусіда відчинив двері і застиг, як вкопаний, не вірячи своїм очам. З переляку тільки перехрестився, бо крім нечистого, так подумав, ніхто з людей за один раз не міг наробити.
Про прадіда Єфрема
Мій дід Михайло ще до революції вчився у вчительській школі у Медведівці. Із села таких учнів було двоє: Гладкий і Балабушка. З якихось причин, може, скорочували школу, їх обох звільнили із школи.
А прадід Єфрем із старшим сином Сьомкою якраз привезли із Боровиці риби – виміняли на фрукти. Це якраз було перед Різдвом. Прадід Єфрем вирішив «відкупити» сина, запрягли із сином Сьомкою коней і поїхали до школи, взявши з собою найкращу рибу. Справа була перед Святим Вечором, у школі готувалися до свята – смажили, парили, варили. Риби якраз не вистачало і директор школи з вдячністю забрав рибу на кухню. В цей до директора прийшов п’яний Балабушка-батько, щоб оскаржити виключення сина із школи. Балабушка мав міцну статуру, повідштовхував від себе чоловіків-вчителів, вимагаючи зустрічі з директором. Директор сам злякався і попрохав прадіда Єфрема, щоб якось допоміг втихомирити Балабушку. Єфрем підійшов до п’яного, обхопив руками, відніс надвір і пересадив через тин, ще й хвіртку защепнув.
Коли прадід Єфрем почав говорити з директором про сина, той здивувався – мов, ніхто його не виключав із школи, що сталося непорозуміння. Задоволений прохач зрадів за сина, але зумів ще й умовити директора, щоб не виключав і сина Балабушки, адже сину Михайлу ні з ким буде ходити до школи ( з нашого села тільки двоє вчилися в школі).
Ще про прадіда Єфрема. Так сталося, що він помер в один день з своєю дружиною Соломією. Коли вона померла, прадід покликав мого батька, щоб той сходив попередити попа про похорон. Коли батько вже повертався, його перестріла сусідка із звісткою, що уже й дід помер. Дід Єфрем вийшов із хати на ґанок, взявся за підпору, кров пішла з носа і дід упав мертвий.
Розповідь діда Сьомки
Було це в колись у Медведівці, ще до першої світової війни. В одній з крамничок цього містечка торгував єврей Мошка, який добре знав діда Сьомку. Одного разу приїхав дід у Медведівку і до Мошки. Той побачив діда і, сидячи на стільці, вдарив себе руками по колінах ще й затупотів ногами:
– Заходь! Заходь! Як я тебе чекав… А ти привіз «шестнок»?
Мошка мав на увазі «часник», але дід вдає, що не зрозумів:
– «Шесть ног»? Яких – свинячих чи телячих?
Мошка аж підскакує:
– Не «шесть ног», а «шестнок»… ну… цибульки брат!
Сватання
Дід Сьомка розповідав, як водили сватати хлопця-дурника. Перший раз повели хлопця сватати дівчину і повчають:
– Ми будемо тебе хвалити, а ти теж вставляй якесь «кругле» слово…
Маючи на увазі – доречне слово. А хлопець вставляв слово «обруч», бо він же круглий. Наступного разу попередили хлопця, щоб він говорив, що в нього нові сині штани. А потім, щоб говорив, що їхня свиня аж дванадцятьма поросятами опоросилася. То він де треба, де й не треба вставляв встрявав у розмову з цими одкровеннями. Так і не оженили хлопця.
Про чумаків
Поїхали ївківські чумаки в Крим по сіль. В дорозі кожний по черзі варив куліш із свого пшона. Один чумак, дуже хитрий, коли надходила черга йому варити, бідкався:
– Щось сьогодні вода дуже п’ється – я ріденький куліш зварю.
І дійсно варив дуже рідкий куліш. Чумаки вирішили провчити його. Одного ранку того чумака не розбудили, а воза розвернули в протилежний бік (ночували в степу) та й поїхали далі.
Чумак прокинувся – сонце вже припікає, швиденько запріг воли і поїхав в протилежний бік. Багато верст проїхав, аж доки помітив, що не туди їде. Ледве догнав через день валку, нічого не сказав, але після того пшоно уже не економив.
Тютюн
Дід Сьомка не просто вирощував тютюн, він його «викохував». На грядці обробляв тютюн, повзаючи на колінах. Дідаві вдалося вивести свій сорт тютюну – голубий, з довгим листям. Листя складав у новий горщик (горщик перед цим змащував медом, накривав покришкою, яку замазував тістом) і ставив у піч. Так робив вісім разів. Коли витягав горщика з печі, то листя тютюну були такі м’які, що з них можна було крутити щось на зразок сигар.
Як легенда…
Про часи громадянської війни ходили по селу різні розповіді, які, мабуть, обростали власними байками. Так один «комезамівець» (він так себе називав, бо входив раніше до комітету незаможників – комнезамівців) згадував, що свого часу і він брав участь, коли ловили Чучупаку. Казав, що лежав у засідці з рушницею і раптом побачив, що хтось іде. Коли людина підійшла ближче, то «комезамівець» узнав у ньому Коцура. Кинувши рушницю, «комезамівець» кинувся втікати світ за очі – такий був авторитет Коцура.
Цей «комезамівець» закінчив життя трагічно – повісився.
Ліпаки
Ліпаками в селі називали гончарів. Технологія випалювання горшків проста – три дні на це ішло. Один день топилася піч, топилася так, щоб «світилася», тобто була такою гарячою, а потім горшки випалювалися два дні.
Дід Пилип
Мій дід Пилип був батюшкою в місцевій церкві. Жінколюб, мав зв'язок із жінками навіть у похилому віці. У війну молився за «погибель супостата», тобто німців. Після війни здав багато грошей на користь держави. Можливо, навіть медаль за це мав. Його дружина народила 16 дітей, але живими залишилися четверо. Решта вмирали віком від 5 до 10 років. Троє хлопців загинули, розряджаючи німецьку міну. Хлопці розряджали міну прямо в хаті. Дітей було дванадцятеро (четверо – дідових, решта – сусідські). Троє дідових дітей загинули зразу, а четвертий – пізніше від поранення. Своїй матері він казав: – Я бачу свої кишки!
Найстарший син працював шофером – возив у місті директора заводу. Одного разу віз директора до «дєвочок». На дорозі стояв каток з бетонними плитами для «пригрузки». – Ох і вріжеться хтось у цей каток! – сказав директору. Через декілька годин віз п’яного директора додому. Їхав швидко, зустрічна машина засліпила очі і машина врізалася в каток. Врізалася так, що каток посунувся декілька метрів вперед. Директор загинув зразу, а мого двоюрідного брата відвезли до лікарні. Братові при аварії поламало ребра, які порізали легені. Операція виявилася дуже вдалою, хоча хірург все «поперекладав» по-своєму, навіть серце перемістив в праву частину грудей. Брат вижив, йому навіть через декілька років групу інвалідності зменшили.
Найменший син діда Пилипа служив на кордоні десь на Кавказі. Затримував банду, яка переходила кордон. Застрелив шістьох, але його все-таки вбили. Бандити познущалися над тілом, порізали ножами і вкинули у Чорне море. Тіло знайшли і поховали з військовими почестями. Батько вирішив перевезти тіло на батьківщину. Довелося наймати вагон-холодильник і обійшлося це в декілька тисяч карбованців.
Третій син діда Пилипа переїхав жити до великого міста. Женився, дружина дуже любила гроші. Послала чоловіка заробляти гроші на Далекий Схід. Там працював коком на сейнері. Під час шторму на нього вихлюпнулася сковорідка з жиром. Важко обпікся, але вижив. Приїхав додому, проте дружина знову послала заробляти гроші, а через деякий час подала в суд для отримання аліментів.
Четвертий син діда Пилипа помер від туберкульозу через два тижні після того, як похоронив батька.
А дід Пилип ще й пожив би, хоча йому зробили операцію по видаленню злоякісної пухлини. Операція виявилася вдалою, але діда дуже пом’яли в Черкасах у автобусі. Цього він уже не витримав і помер.
Сестру діда Пилипа, мою рідну бабку я не бачив ніколи. Бабка була дуже похітлива і, коли чоловік воював у Першу світову війну, зв’язалася з декількома коханцями і з одним із них втекла до Москви, залишивши дітей – мого батька і сестрою Марією. З Москви бабка написала тільки 1930 року і вислала свою фотографію з надписом – «Дорогим діткам». Через п’ять років вона прислала ще одну фотографію «дорогим діткам» і більше не писала.
Батько
Батько, поцупивши у рідної сестри Марії черевики на високих (але товстих) підборах, вирішив самотужки вибратися «в світ», до міста. Черевики ж треба було мати – не будеш же ходити по місту босим. Батько дійшов до залізничної станції, Фундукліївки, і, діждавшись ночі, заліз на паровоз. Про гроші на квиток і думати годі – де ж їх візьмеш. Так на паровозі їхав всю ніч, а як стало світати, то зліз із паровоза на одній із станцій. Знову, діждавшись ночі, забрався на паровоз. Так доїхав до Одеси, де познайомився з таким же мандрівником. Поступили вони працювати на цукрозавод – різноробочими. Носили дошки. Перші дні працювали так: один несе дошки, а другий колотить цукор з водою, так колотить, щоб було аж густо. Випивали той солодкий розчин, потім мінялися – другий несе дошки, а товариш – колотить цукор. Так діяли декілька днів, аж поки цукор спротивився до такої міри, що вже й дивитися на нього не могли. Ця огида залишилася на все життя, бо батько навіть в похилому віці пив чай з дуже обмеженою кількістю цукру.
Працюючи на заводі, батько поступив на робфак і отримав середню освіту.
Націоналіст Грінченко
Навчався батько до війни в педагогічному інституті в Києві. Викладачі інституту були так налякані репресіями, що під час лекцій доходили до абсурдних висновків. Один з викладачів української літератури, щоб підкреслити «націоналізм» Бориса Грінченка, не маючи інших «доказів», вигадав їх сам. Він говорив приблизно так:
– Борис Грінченко – буржуазний націоналіст. Він написав повість «Під тихими вербами». Уже від одної назви тхне націоналізмом. Ви тільки уявіть собі – під тихими вербами! Не під осокорами, не під соснами, а під тихими вербами!
Божа кара
Це почалося на початку тридцятих років двадцятого століття. Наша хата була вкрита залізом, а голова сільради, мотивуючи тим, що наш дід служив у царській армії, наказав зняти залізо і покрити ним свою хату. Довелося нам перекривати свою хату соломою.
При німцях того голову сільради за якусь провину німці втопили в нужнику в Медведівці. А хтось із поліцаїв зняв залізо з хати бувшого голови і покрив ним свою хату. Довелося вдові голови перекривати свою хату соломою, проте зимою нічим було топити, тому їй доводилося зимою розкривати хату, щоб топити соломою. І так – майже щозими.
«Жидинята»
Жив до війни в селі вчитель-єврей з дружиною. Зайшов якось до них сусіда. Говорили-говорили… аж побилися об заклад на велику суму грошей, що сусіда з’їсть пацюка. Сусіда пацюка з’їв, але єврей грошей не віддав.
Дружина цього єврея при німцях відвела до них двох своїх синів:
– Заберіть їх, це – жидинята…
Фрагмент пам’яті
Дату з 13 грудня 1943 року по 13 січня 1944 року я уточнив пізніше, але цей місяць через Ївківці проходив фронт і у селі були німці. Наші стріляли цілий місяць з гармат, били просто «по площі». Зима того року була така, що в лютому ми плавали на крижині по Топийцю, а Топийце – озеро в лісі біля Ївківець.
Голова Гітлера
Запитую свого батька – чи справді Гітлер мертвий. Батько підтверджує, мов, так, бо він з американцем катали його голову по алеї в Потсдамі. Потім батько, який на Різдво в 1947 році повернувся з Німеччини, пояснює.
В Потсдамі є алея, на якій розміщені пам’ятники видатним людям Німеччини, а останнім стояв пам’ятник Гітлеру. Союзники мало бомбардували Потсдам, але одна з бомб все-таки втрапила на алею і – треба ж такому статися – осколком відірвало голову рейхсканцлеру, яка й валялася на землі. Батько з американським солдатом разом чергували на цій алеї і, від нічого робити, катали голову Гітлера по землі. Тоді ж таки американець подарував батькові шоколад, справжній, не сурогат. Той шоколад батько привіз нам, дітям.
Коли батько приїхав із Німеччини, то від станції 30 км ішов пішки. Привіз не тільки шоколад. Цукерки, костюм «з графського плеча» і годинника у вигляді яйця (останні два подарунки – з будинку німецького графа. Проте костюм і годинника довелося вимінювати за півпуда вівса (цей овес у голод 1947 року врятував життя нашій родині – товкли овес у ступі і варили суп, так вижили). А ще допомогли вижити три кози – з них ледве надоювали склянку молока на добу, адже взимку кози майже не дояться.
Дядько Микола
На художника дядько Микола ніде не вчився. Жив у Чигирині. Під час німецької окупації малював. Так співпало, що той же військовий підрозділ, котрий був під час наступу, прийшов до Чигирина і під час відступу. Німецьких солдатів у дядьковій хаті розмістилося багато і один солдат попросився до дядька в ліжко. За це тому солдату дісталося від німецького офіцера. Німці хотіли забрати всі дядькові картини, але прийшов німець-майор, вибрав собі декілька картин, попрохав написати на них: Україна, Чигирин, Іванченко (прізвище дядька) і відправив картини до Німеччини.
Коли Чигирин звільнили від німців, дядька визвали до воєнкомату.
– Чому ти залишився в окупації? – питають там дядька.
– Мене ніхто не призивав у армію…
– Чому не застрелився?
– Бо мисливську рушницю ви ж у перші дні війни конфіскували!
Перший бій дядько провів у цивільному одязі. Лежали бійці за дубовими колодами метрового діаметра. Німецький авіа наліт. Бомби летять прямо на них. Бомби летять прямо на них. Дядько і ще один боєць лежали поруч. Коли почувся свист авіабомби, дядьків товариш не витримав і перестрибнув через колоду. Там і зірвалася бомба і з товариша нічого не залишилося. Вибуховою хвилею колоду перекотило через дядька, зламавши йому кульшову кістку. Після авіанальоту командир частини відправив дядька Миколу і ще одного пораненого до санчастини. Ідуть вони і бачать стіни топтаної хати без покрівлі. В цей час розпочався мінометний обстріл. Кинулися вони до хатини, думали там сховатися, а в цей час міна розірвалася прямо в тій хатці. Попростували поранені до лісу, бачать – просіка. Дядько із земляком – по ній. Дядькові захотілося до туалету і він зійшов із просіки, а в німці знову відкрили мінометний обстріл. Просіка, мабуть, уже була пристріляна і міни через 10 м лягали одна за одною. Коли дядько піднявся, зробивши свою справу, то побачив на сусідньому дереві одяг і кишки земляка.
Про слину…
Слина людини стає особливою під час хвороби. А ластів’яча слина! Ластівка своєю слиною склеює гніздо з грудочок землі. Між іншим, у нас у селі був хлопець, слина якого мала якості найкращого клею. Коли сільраді треба було розклеїти по селу оголошення, то хлопцю давали таке завдання. От тільки хазяйки будинків, до стін яких хлопець приклеював оголошення, гнівалися – папір так міцно приставав до стіни, що відривався разом із шматком глини, яким була помазана хата.
Карасище…
Сільські хлопці ходили купатися на Тясминські плавні. Там була дорога до монастиря і три зруйновані цегляні містки. Біля третього зруйнованого містка стояв німецький понтон із оцинкованої сталі. Поблизу понтона з води виглядав труп німецького солдата. Труп об’їдали раки. Після баченого я багато років не міг їсти раків.
Там же, на болотистому місці люди прокопували рівчаки і вода по них збігала до Тясмина. Так, риючи рівчак, хтось викопав величезного карася вагою 5 кг. Із луски цього карася мій батько виготовив собі медіатор. Звук від нього видобувався із гітари чи мандоліни надзвичайно ніжний і приємний.
Доля людини…
Я часто думаю про своє рідне село Ївківці. І не тільки про своє село, а взагалі про українське село. Для корінного міщанина село – це щось не конкретне, а загальне, тобто біленькі хатинки, люди, які займаються сільським господарством... І все? Мабуть, що так... Але ж село зберегло нас як націю – зберегло мову, традиції, звичаї. Село – коріння держави, воно живило і живить соками націю, без того коріння дерево держави засохне. В цілому це загальновідома істина, але ж ця істина, коли вона торкається конкретного села, конкретних людей, перетворюється в окремішні долі – складні і досить часто трагічні. Людині, небайдужій до чужої долі, властиво переживати, перейматися чужими почуттями, співчувати. Колись, у радянські часи, одна з центральних московських газет друкувала цілу серію матеріалів про собаку, яка щодня очікувала свого хазяїна на аеродромі, але про цього хазяїна нічого не було відомо. Пів країни переймалося долею цієї собаки, аж доки за конкурсом не знайшлася нова власниця, якій довірили забрати цю собаку до себе. До чого це я? Ось послухай про долю однієї родини з мого рідного села. Копайгора – їхнє прізвище, яке відповідало вдачі цієї багатодітної родини, бо кращого прикладу працелюбства годі було й
шукати. Нажитого власною працею якогось сякого-такого майна було задосить, щоб «розмайнувати» (так казали в селі) – під приводом розкуркулення. Ще й відправили на Соловки всю сім’ю – п’ятеро дітей разом із батьками. Потім реабілітували і сім’я повернулася в село, але їхня хата уже була розібрана і довелося будувати нову. Хазяїн заробив дерево на будівництво в лісництві. «Розмайнували» і цю хату. Довелося копати землянку. Використавши крутогір’я (непридатна земля), Копайгора виростив гарну картоплю, але керівництво колгоспу дало команду розорати цю ділянку (щоб не збагатився ). Троє синів на протязі одного місяця загинули на війні.
Про земляка Олексу
Жив у Ївківцях Олекса – височенний і худий-худий, та ще й голова видовжена. Дружина Олекси говорила йому:
– Зміїний стан! Кінська голова!
Поїхав Олекса до «Ялосивета» (Єлисаветград – Кіровоград), продав дерен і купив собі картуза з височенним наголовком.
– Для чого ти такого картуза купив? – питають його.
– Щоб вище бути!
На воєнній кафедрі
…Під час навчання в металургійному інституті на воєнній кафедрі трапилася надзвичайна подія. В аудиторії висіли плакати з патріотичними написами, а на стенді гордовито повідомляв читачів вислів дерев’яними літерами: «Россия – родина танка» ( металургів вчили на офіцерів-танкістів ). Хтось не полінувався вирізати з дерева декілька нових літер, відірвати уже прикріплені і поновити вислів. Декілька днів цей новий вислів так і висів, не помічений викладачами: «Россия – родина слона».
Павленко
В металургійному інституті металографію викладав професор Павленко. Він дуже не любив, коли до нього зверталися «товаришу Павленко», а звертання «професоре Павленко» було йому до вподоби. Професор мав феноменальну пам'ять. На першій лекції брав до рук журнали шістьох груп студентів ( а це близько 200 осіб) і робив перекличку, запитуючи у студентів ім’я і по-батькові (бо в журналах стояли ініціали). Запам’ятовував усіх! Більше журналів до рук не брав.
Професор Павленко навчався разом А.Туполєвим і переписувався з ним. Переписувався навіть тоді, коли Туполєв був у в’язниці. В пресі про ці роки Туполєва не писали, а от студенти від Павленка про це знали.
Трагікомедія…
В одному з цехів нашого заводу робітники прибирали підлогу. Один робітник, нахилившись, віничком підмітав біля верстата, а інший робітник, тримаючи в руках шланг зі стисненим повітрям, щось видував на підлозі. Останньому потрапила на очі нахилена фігура співробітника. Не довго думаючи, вирішив пожартувати – притиснув шланг до заднього отвору. Стиснене повітря порвало всі нутрощі робітника і жарт закінчився жахливими похоронами. Таке життя. Людина ішла на роботу і навіть гадки не мала, що її очікує.
Помста
На нашому заводі один із нечесних чиновників поза чергою отримав житло. Хтось цим був так ображений, що підстерегли чиновника і так відлупцювали, що той потрапив у лікарню. Але на цьому страждання чиновника не закінчилися. П’ять разів лупцювали порушника і кожного разу той лікувався в лікарні.
Протипожежне відро
Їхав я якось від батьків і не помітив, що бензин закінчився. Добре, що це трапилося в одному із сіл. Поруч – крамниця, біля неї за невисокою сітчастою огорожею – протипожежний щит, на якому висіло відро, пофарбоване в червоний колір. А мені ж відро потрібне для того, щоб попрохати у когось із шоферів бензину. Переступив огорожу, щоб взяти відро, а тут де не взявся собака-вівчарка – сидить і не пускає ні до відра, ні назад до машини. З крамниці вийшла хазяйка собаки, з’ясувала обставини і каже:
– Та це ж відро без дна, бо давно проіржавіло і випало. Я тобі зараз продам відро з магазину.
Довелося мені купувати нове відро.
Рецепт лікувального напою
У нас у селі користувалися таким лікувальним засобом при розладах шлунку: підсмажували кісточки дерену і потім їх розминали макогоном у макітрі. 1 чайна ложка цього порошку – на 1 склянку окропу, для смаку ще додавали кореню петрового батога.
Філологічне
У нас у селі гриб-дощовик називають морюхА (з наголосом на А, перевіряємо за словником Грінченка – у ньогонаголос на Ю, морЮха).
Страшна правда
В кінці 1943 року фронт підійшов до села Бажанове (Солонянського району, Дніпропетровської області, село, де народилася Ніна – дружина Гладкого В.В. – М.Ц.). Німці дозволили місцевому населенню піти назустріч радянським військам. Ніну посадили на корову, решта рідних ішла пішки, несли вантаж, збіжжя. Коли перейшли на звільнену територію, то побачили страшну картину: недалеко від узбіччя дороги лежали вбиті і поранені люди, які були зовсім голі. З них зняли одяг для тих бійців, які приходили для поповнення армії. Ця страшна купа людей ворушилася, стогнала, кричала, дехто з поранених намагався повзти, протягуючи руки з благанням про допомогу.
Формула
В 1956 році у Медведівці вчителі чомусь зазнавали дискримінації – до будинків колгоспників підводили електрику, а будинки вчителів не електрифікували. В той час ленінська формула КОМУНІЗМ = СОВЄТСКАЯ ВЛАСТЬ + ЕЛЕКТРИФІКАЦІЯ ВСЕЙ СТРАНИ зазнала зміни і мала наступний вигляд: СОВЄТСКАЯ ВЛАСТЬ = КОМУНІЗМ – ЕЛЕКТРИФІКАЦІЯ. Формула ніяк не порушувала математичні закони.
Лист тітки Марії
Моя тітка Марія ніколи не вчилася в школі. Читати і писати навчилася самотужки. Проте пам'ять мала відмінну. Оце деякі цитати із одного її листа (граматика відредагована, хоча лист написаний так, як тітка вимовляла слова):
«…довго не писала, больна лежу, грип зараз у нас… нема кому попоратися… в мене в хаті дуже холодно, я топлю самими дровами, а од їх нема тепла. У Черкасах є брикет, та нема кому привезти… хоч би трохи потепліло… не знаю, чи я переживу цю зиму… хоч би було топливо... із Черкас осінню Іван привіз вугілля, а воно не горить… тільки гроші пропали… як ваше здоров’я, чи і у вас так боліють люди як у нас – боліють і мруть… »
В лікарні (Лютий 1999 р )
В лікарні всі послуги – платні, здирництво постійне і безсоромне. Особливо вражає нахабство з ліками – їх виписують в три рази більше потреби, щоб потім продати залишки. Телефон у лікарні – теж платний, тобто беруть за дзвінок 50 коп і не важливо, чи ти додзвонився.
Клятва
Один із внуків був дуже неслухняний. Зібрався дід з ним відвідати тераріум, але попередив, що візьме його з собою тільки тоді, коли той підпише клятву
, що буде слухатися. Внук підписав таку клятву: «Я… урочисто клянуся, що буду слухатися свого дідуся, не відпускатиму його руки, а якщо не дотримаюся цієї клятви, то нехай мене покарає дідусева рука». Клятву внук дотримався, ввесь час тримався дідусевої руки, а коли вони зайшли до парку і дід запропонував внуку покататися на каруселі, то відмовився.
– Чому це ти відмовляєшся? – дивується дід.
– Я ж підписав клятву, що не буду відпускати твою руку!
Скорпіон
Мій брат Шура працював на залізничному рефрижераторі, тому їздив по всьому Совєтському Союзі. Якось привіз із Середньої Азії засушеного в коробочці скорпіона. Заливши скорпіона епоксидною смолою, вирішив зробити кулон. Коли брат шліфував кулон надфілем, випадково дійшов до кінчика хвоста скорпіона і пилинки потрапили на руку. Рука опухла від отрути, але брат до лікарів так і не звертався – пройшло і так.
