А стою, ото, якось я в обнімку з трактором рідним та причепом його єдинорідним аж віддалених акаційок побіля. Ну, отих, що за старим районним звалищем. Кума Мордоплясенка чекаю, лісника єгерястого нашого. Обіцяв він мені стовбурів з лісу горілого дать на сволоки для сараєнка нового вибрати. Розсортувала вже його бригада лісництва, тобто, гілля й стовбурі вже цілком окремо проживають. Казав, що є й не дуже обгорілі, так підсмалені тільки. А мені, що? Як майже на дурняк, згодиться й горіляк.
А сам і без ансамбля стою, бо жоханий він зараз, Мордоплясенко. Жалівся мені кум, що начальство в області тепер настільки нове, що перевіряючі на його дільниці минулого разу на галявинку так і не втрапили. Хоч він і не жмот ніякий, Мордоплясенко-бо, а добрющої душі людина. Всмислі, дуже добро своє примножати любить усіма мислимими цього мисливствами й немислимими. Й лісом віреним приростати у нього теж в носопирці не закрутить. Життя, -говорить кум, в нас таке, що, як вже про щось піклуємось, з того й харчуємось... А галявин тих дастарханчастих для перевіряючих у Мордоплясенка із запасом великим наперед нарубано. Отож, носило їх, звіряльників, копало... А, якщо так рити, то завжди той, риють під кого, виявляється, що сам наривається. І не тільки всякого лісу посеред. Коротше, склали йому акта з шолудивими собаками та й поїхали собі, а кум лісовий та єгерястий, бідачка тепер, вже два тижні, мов по голках соснових сідалом душі сновигає. Досі чекає, відмажуть, де треба чи ні. І рибку ж туди возив, і винце, і салояйцямаслице. Й кабанців-диканців для з них сафарі підкидував не раз по парі. А все гадається й гадається йому бідоласі: А чи достатньо умаслив суворе начальство-бо?
Отож і стою я в обнімку з трактором рідним у місці безлюдному, схарапудженого кума чекаючі. Та думки різноманітного походження в голові своїй півкулями поволі з боку на бік ремигаючі. Аж тут з боку звалища суне підвода на сиво-кобилячій тязі. Залізячча різного розсипом повна. Там і дріт їржавий, і жерсті старої рейвах закуржавий. Непотріб, коротше, різний доби закату ери металу здачі. Все ж інше вже давно викопали, поздавали й за море поштовхали... А в підводі сидить двійко копачів-металошукачів. Наші, сільські їржокопи: Йолоп Пукін і Пердоель. Ще ті персонажі, скажу я вам, побіля-подекуди. І зовсім недаром їх по-вуличному звать обох макарчиком химерним отаким. А за діло звичайно ж, давності зоп`ятнадцятирічної. За те, що на шкільній новорічній постановці в клубі зостраху перебрехали зі сцени імена фінського й французького братів Діда Мороза нашого. Тобто, спокійнісінько жили-були у себе позагряницях Йолопукі та Пер Ноель і не знали бідачки ким у наших лицедіят на старості літ доведеться стати... Отак і ходить з тієї пори селом, дует на все життя морожений. Хай їх кобила їхня сива ніздрею щільно порваною вкриє...
Отож, як порівнявся їхній ржавмет на агонії конячій зі мною, я й кажу:
А здорово, металісти, накопали вже поїсти?
-Та зовсім троньки, Терентійовичу. Здрастє, -озвалися ті екзоти в паморозі кобилоповза свого й на мить не спиняючі.
Да, -думаю, геть розібрали люди звалище районне... А ще років зодесять чого там тільки не було... Пам`ятаю, що без особливого труда, як стало треба, познаходив там і повідкручував зі старих мотоциклетних рам штук зотри табличок із номерними знаками.
Коротше, рибою я тоді торгував зі свого моцика. Скуповував рибку в нашій рибартілі й возив її всім бажаючим, а насамперед, кітним та вагітним, у найближчі степові села. За літо одягнув все своє сімейство, заготовив на зиму запаси харчів та палива. Зробив москвичатору капремонт та купив до нього причеп. І мотогодувальника не зобідив, люльку, що рибним слизом роз`їло, позаварював. Коротше, аж непогано торгувалося цілком.
Але, в поїздках тих, постійно переслідував мене в області сідала підступний дядько Джим-Джим Джопаларі. Тобто, часто-густо вижалася ментиляція на кишені вентиляція аж поряд зовсім побіля-подекуди. Та й конкурент мій Степан Жабокрик, у цьому плані з невезухою в обнімку нерідко днюючий, як колега колезі віщував. Що скоро-скоро і я, мов він, теж буду викупати номерний знак свого моцика у районному ДАІ й неодноразово постійно теж. Отаке воно дружнє конкурентське спілкування з на світле майбутнє натяками прозорими.
Думав я думав десь з тиждень, а потім порадився з братушкою. І він мене й навчив, щоб я на рай-звалищі пошурхотів і понаскручував старих номерів з мотопурчиків. Почистив їх, підфарбував і спокійнісенко користувався для бізнесу свого здоров`я доброго. Отакий у мене братушка дядько толковий навсюголовий.
Ну, я все так і зробив. Одчепив свого справжнього й почепив для ментиліції облажнього. Й скажу, що всього один раз мені номера зняли. Бо завжди вдавалося вирішити проблему на місці рибно. Я, все ж таки, не хтів, щоб аж до району ноги мої за моциковим номером доростали. Бо, як зареєстрований знімуть, то одне, а як несправжній, то можуть і запам`ятати. А що тих в районі даїшників виїзних? -Всього штук четверо палкоодиниць, я думаю. Отож, невдовзі були б мені непереливки в пелену, мов синові лейтенанта в пелерині, що ще й на гуся дозападався.
А зняв мені номера з моцика сам дільничний комісар села Конячі Яблука. Ну, оті, що за Союзу були Червоні, а потім знову до Конячого стану дійшли. Прізвисько міліціянт мав розкішне. Катаня його звали світ позаочі або Лейтенант Молочний. Брешуть у них по селу, що перше прізвисько в нього за те, що міліціянт і, що в мундирі він статурою на округлу картоплину в мундирі добряче схожий. Та ще й ходить, мов та кураїна у вітер зимою по полю голому. Але, звучить прізвисько гарно. Майже як комісар Катані, народний герой розливу італійського із серіалу «Спрут». Ну, а друге, можна сказати, що отримане за його виняткову правничу винахідливість. Тобто, тепер вже від його міліцейського звання молодший лейтенант. І того, що він, якось, коли жінки вдома кількадіб не було, щоб окремо не варити їсти й корову не доїти, знайшов у цих двох справах спільне та й поєднав їх в одну. Отож, корову вдома самим ротом насухо видоїв і в результаті й сам наївся, й скот здоївся. Отакий юрист в Конячих Яблуках завівся спритний, побіля-подекуди... Мололи язики, правда ще, що він і далі у спілкуванні зі скотом статі протилежної у відсутність супружниці просунувся тоді. Але, це вже зовсім нагла брехня. Бо де це видано, щоб дільничі комісари, мов дітваки маленькі для розповіді віршика, по стільцях в коровниках скакали?
Добрий був чоловік той Катаня Молочний аж у розмірах крупних. Позаяк звичайна моя такса за гріху риботоргівлі відпущення його навіть обурила. Такий, от, добродій, побіля-подекуди. А що тут такого? Кого піймаєш, з того і маєш. Отака генеза в ірокеза. Але, усе ж таки, садим грядку по-порядку.
Того дня Конячі Яблука були в моєму торговому вояжі вже не першим місцем дислокації покупців. І, навіть, не другим, а вже аж третім. Бо комерція моя того дня була майже знищена самими постачальниками. Так завжди бувало, коли траплявся дуже великий вилов. У цьому випадку рибартільські ловці, які не змогли спродатися ще вдома, власногузненно сідали на транспорт і везли свою проблему на ті самі степи, де й я розв`язував свою. Думаю, що всім зрозуміло чому риба у мене була ніж в них дорожче. Отож, дня того, завів мене бізнес з товару залишками ще й аж у той катанинський склад яблук.
Тільки–но спродав по вулиці кіло-надцять, аж тут з провулку підкочується на власному ходу в фуражці мікролампасчате щастя сіре з у лобі кокардою та й гримає на мене повагом:
Доторгувався? І ти, і риба, і мотоцикл тепер затримані.
-А може не треба товаришу майор? – питаю я, молодшому лейтенантові зірку на серці в розмірах словом добрим нарощуючі.
-Що? Ану, бігом заводь і дуй он в опорний пункт з усіма бебехами. Ти куди, ото, затриманий? А мене ж забув.
Ну, робити нічого, поїхав я до опорняку з ідолищем тим на сидінні задньому. Думав дорогою, що правильно питання ставить той Катаня. І чого б, ото, посеред села всього мені з ним торгуватися? А так, в спокійній обстановці й довірі цілковитій, домовимося ми без перешкод до задоволення взаємного сторін. Отож, приїхали до пункту, стали. Катаня зкотився із сидіння, глянув у люльку й каже:
Застібай усе назад, бросай мотоцикла тут і пішли.
-Куди? – для підтримки гладкості подальшого протікання ділових переговорів спитав я.
-Зараз побачиш, - відповів суворим голосом Лейтенант Молочний і додав:
Пішли, затриманий.
Отож, завів Катанька мене до опорняку, сам всівся за стіл, витяг з шухляди чистого листка паперу і щось на ньому написав ручкою. Потім зиркнув на мене з-під лоба і спитав:
-Прізвище, ім`я, по-батькові?
Ну, думаю, таки влип я по самий протокол. Але, нічого, ми ще поторгуємось. Отож і говорю:
Товаришу майор, яка-така одразу хвамілія з перебатька на ім`я? Давайте домовимося, як порядні люди. Щоб всі були зненацька задоволені.
Катаня тут же відклав убік ручку і уточнив:
Ню-ню?
Ну, я тоді й викладаю свою ділову пропозицію більш докладно:
Згоден всі наболілі питання розв`язати виключно й цілковито безпечним рибним шляхом.
Він тоді знову взяв ручку і щось написав на тому ж протоколі. Потім повернув його до мене і я побачив на ньому цифру 50.
-І це у яких таких одиницях? – уточнив я.
-У кілограмах звичайно, -порадував мене Катанька.
-Ого, - кажу. Одразу скільки фосфору й упхати в одну сіру звивину. Пан майор хоче дуже швидко стати міністром внутрішніх справ західної півкулі з двох половинок та не кулі?
-Так отож, -розкрив свої честолюбиві плани майбутній міліцай-президент, мою загадку від повені радості не помічаючі.
-Так від такої швидкості кар`єрного зростання тільки настя швидка й можлива. А, якщо кіл, наприклад, 20? Це ж саме те, що лікар гарний для доброго здоров`я шлунку радить.
Катаня глипнув на мене так прискіпливо і обуреними руками дістав з шухляди столу новий аркуш.
-Ну і чого ж так нервуватися одразу, шановний пане міністр? Це ж злету Вашому до сфер завадить сильно тільки може. Але, добре, як скажете. Ну, 50 так 50, - зрозумівши, що ніякий торг крізь руці ції не проходить, - згодився я.
-І щоб прямо сюди. І не пізніше, ніж завтра зранку, -уточнив міністр внутрішньорибних справ.
-Як скажете, товаришу майор. Завтра, так завтра, - сказав я і подумав, що дулю заскорузлу, ти мене на своєму складі яблук кінських більше побачиш, шановний. А що? Село його від мого таки далеченько, тобто місць для риботоргівлі і ближче цілком з мене вистачить.
Та, Катаня раптом знову глипнув на мене прискіпливо і каже:
-Ну, а щоб було в тебе причин аж зовсім достатньо для виконання нашої домовленості, номерний знак свого транспортного засобу ти зараз знімеш і принесеш мені в кабінет. А завтра, як виконаєш свою обіцянку, то я одразу його й поверну. А, якщо ні, то будеш його потім у районі забирати. От так, от, шустряк, - зримував він і заїржав, мов потомственний виробник місцевого походження яблук конячих.
Хочеш–не-хочеш, а прийшлося мені скрутити з моцика номер і віддати його Катані. Зробив я це і питаю:
То, може вже допродам я той нещасний десяток кіл риби в твоєму селі, майор?
-Не можна. Все село бачило, що сьогодні ти вже затриманий. Давай, дуй городами звідси. І, щоб рибою твоєю сьогодні в центрі села й не смерділо. Коротше, покєдова. А точніше, - до завтра! – гаркнув він на мене наостанок і я рвонув до мотоцикла.
Додому добрася без проблем. Неспродані залишки риби пристроїв по родичах. Все ж, як не кажіть, але товстолоб, вагою кіл зап`ять, як гість, завжди є бажаний поскрізь. Ну, а з Молочним Лейтенантом Катанею з тієї пори я більше не зустрічався. І Конячі Яблука старанно обминав, і навіть в ту сторону не їздив. Аж не взнав допоки, що його приблизно за півроку на підвищення кудись ізвідти узяло. Про це мені переказували знайомі конячі яблучани. Отакий злет швидкий і без фосфору з моєї рибки. Видко руки у нього до мене дійти не встигли…
Ось що воно вийшло з номерами звалищними тими... Доречи, й досі десь вдома в гаражі у залізяччі лежать. Переберу я мабуть днями ті тороси металеві на предмет брухту і їх туди здам. Кажуть ціна зараз добра. Мало металобрухту, закат ери металоздачі, усе ж таки, посеред тут, побіля-подекуди. Цікаво, а яка ж ера наступна? Міркую, що мабуть, таки, дерев`яна. Бо, казав кум Мордоплясенко, що стрункі тополі з плавнів, які біля села, вже майже повним складом до Польщі імігрували стрімко. Геть ненадовго, правда. А, лишень, щоб змінити там прості місцеві ім`я та прізвище „Тополя Срібляста” на їхні, продвинуті й звучні, „Плита Столярна” і одразу ж назад. Але вже не на батьківщину, а в палестини меблеві виробника вітчизняного.
А номери, я більше так і не чіпляв. Тоді, як приїхав, то одразу пришпандолив на місце зареєстрований. Не схотів з органами заїдатися. Та й торгівля рибна дуже скоро скінчилася. Перестали людям зарплати платити. Бартер почався. А на ньому, якщо в кінці гроші ніде не замаячать, заробиш лише яблука конячі. Отож, і покинув я, як кажуть зараз, тему рибну тую…
Аж ось і кум мій Мордоплясенко МТ-шкою шістнадцятою вже й зовсім поряд продирдиркав. Я його півтора циліндра на два мости вже хвилин зоп`ять, як чую. Та спогади думчасті все не хотілось обривати… Особливо, як згадать є що.
А кум, махнув мені руцею і далі поїхав. Ну, а тепер за ним, разом із трактором своїм. До тих місць, де горіляк стовбурами в штабелях укляк.
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2008)
