Мої діди і прадіди, а з часом і я з батьками і родиною до часу виселення ми жили на своїх рідних землях в селі Улюч який над Сяном. Це було тоді ряшівське (rzeszowskie) воєвідзтво, повіт Березів (Brzozów) , ґміна Дідня (Dydnia) .
2. Яке велике було село? Скільки нараховувало мешканців? Як розташоване було?
Улюч був дуже великим селом. З того, що говорили мені мої батьки, в ньому було майже “штирі ста номерів” (улючими не говорили чотириста тільки так як я написав „штирі ста”) тобто 400 хат, в яких бувало, що жили і дві родини.
Улюч був розташований вздовж правого боку ріки Сян. Тягнувся кілька кілометрів. Зверніть увагу, що я пишу БУВ. Бо з того великого села, яке мало багато присілків, залишилося тільки кілька хат. У 1946 році в Наше свято Вознесіння Христового прийшли поляки і спалили село. Поляки на Улюч нападали і палили його тричі, а улючими за кожним разом тікали, беручи з собою таке майно, з яким могли тікати, бо як хтось не втік то рабували все. З присілків, про які я чув, пригадую собі : Кут, Долов, Гуз, Щолтиство, Крайникі, Могилиці. Напевно їх було дуже більше. На жаль, я не запам’ятав їх. Улюча стерегли три гори: - Дівина, Сторожиска і Дубник. На Дубнику стоїть по нинішній день дерев’яна церковця. Вона як найстарша на території нинішньої Польщі. Вона побудована в 16 століттю.
3. Скільки (приблизно) поляків та осіб іншої національності жило в Вашому селі? Які були відносини до війни й опісля?
З того, що мені відомо від батьків, то в нашому селі жило до часу виселення кільканадцять родин польських і може трошки більше єврейських (жидівських). З оповідань батьків знаю, що відносини до часу війни, а також в час війни були добрі. В улючі всі знали і говорили українською мовою - “по нашому”, то значить говіркою села, а загально говіркою Надсяння. В Улючі жило багато мішаних, українсько - польських родин. Я не чув, щоб були родини мішані українсько – єврейські, чи польсько – єврейські. Тому про поляків які жили в Улючі говорилося – “улюцкій поляк”. Я не чув про якісь погані відносини до євреїв.
4. Чи була школа в селі? Хто в ній навчав? На якій мові велися заняття?
В Улючі була початкова школа. Знаю з оповідань батьків, що одним з вчителів був українець з Улюча – Петрущак. Но його імена , на жаль я не можу пригадати собі. Напевно були теж вчителі – поляки. На мою думку заняття велися в двох мовах – польській і українській, але це лиш моє думання, бо чув я від своїх батьків, а також від моєї бабці, вірші і пісні як польські так і українські.
5. Чи була в селі церква? Якого віросповідання? Як називались чергові священики, що правили літургію в селі? (можна коротко написати історію церкви – коли побудована, що в ній особливе, який архітектурний стиль)
В Улючі було перед нашім виселенням дві церкви. Стара, з 1510 року , про яку я вже згадав і друга побудована у початку 20 століття. В мене є довідка – посвідчення де мій дідо Михайло Шляхтич платив чергову частину грошей на будову церкви ще австрійськими грошами (корони і ґрайцари) Та перша була і є дерев’яна. Вона колись давно була покрита ґонтами. З часом улючими покрили її мідяною бляхою. Після війни поляки бляху з неї зняли і покрили ґонтом. Друга, нова – була мурована.
Цю другу після нашого виселення польська влада наказала розібрати. І розібрали. Про події після нашого виселення, та про руйнування нової церкви говорив нам вуйко Юзко „Юзко Тамашів”, бо так його називали. Він був з мішаної родини і коли нас викинули на Захід, він мешкав в селі Добра , яке біля Улюча. Говорив, що ті, які розбирали церкву, після того злочину всі в ненатуральний спосіб покинули земське життя. Вуйко говорили, що поляки з околишніх сіл говорили, що це для них була кара Божа. Я чув що одним з останніх священиків був о. Солтикевич. До часу закінчення ІІ Світової війни в Улючі була парохія греко-католицька. Все таки треба згадати, що церква на Дубнику була побудована коли Улюч і всі околишні села перемиської єпархії були ще ПРАВОСЛАВНИМИ.
6. Як мешканці села святкували різні свята, так церковні як і національні (тут можна детально описати традицію святвечора, вертепів, Великодня, свято Купала та ін.)
З того, що мені відомо, то в нашому рідному селі улючани до свят підходили з великою шаною і відповідальністю. Всі католики (греко, і римо католики, хоч тих було небагато) солідно постили як пристало тоді на чесних Християн. В день Святвечора, до вечері, яку улючани звали Велия, всі загально постили. Коли приходив вечір, всі чистенько себе повмивали. Вдягали чистий, свіжий, святочний одяг і кожний окремо десь в куточку “клякаючи”, тобто стаючи на коліна, тихенько молив Бога. Так було в нашій родині. Приходив вечір. все було приготовлене. Чистенька хата. Великий стіл. Господар дому, яки переважно був батько, приходив до кімнати з наручем сіна і говорив - Христос ся Рождає! Всі відповідали - Славіте Його! Сіно покладено на столі. Тепер стіл прикрито сніжно білим обрусом. Тепер вся родина сідала при столі, тільки ґаздиня, у нас мама починала приносити страви. А в нас обовязково мусіло їх бути дванадцять. А ось що мусіло бути на столі:
- Просфора - це посвячені в церкві маленьки хлібчики. З таким хлібчиком тато підходив по черзі до кожного і говорив - Христос ся Рождає! Кожний окремо відповідав - Славіте Його!
- Струшля, це тісто плетене печене тільки на Різдвяні Свята
- Обовязково мусіла бути кутя.
- Чосник і сіль. Тут хочу сказати, що в нас їлося чосничок з лупкою, бо говорилося "не лупи ня до живого, не стане ти ся нич злого". Я тут написав говіркою нашог улюбленого Улюча.
- Квасоля.
- Горох.
- Гриби сушені смачно приготовлені.
- Білий борщ з житньої муки.
- Капуста. Якщо йдеться про капусту, то не можна було говорити що добра, бо була приказка, що коли будемо говорити , що добра, то будуть в осені гусениці її їсти.
- Голубчики з тертої картоплі.
- Пигогі, тобто вареникі з капустою.
- Юшка (компот) з сушених сливок, грушок, яблок...
Після вечері ложки і вилочки діти вязали сіном і клали під обрус, щоб, коли будуть пасти корови або коні щоб ті не розбігалися.
По вечері всі разом колядували, тобто співали коляди.
Знаю, з оповідань тата, що зараз після свят молодіж ходила з вертепом. Тато говорили, що в селі було творено кілька вертепів, бо Улюч був великим селом.
Якщо йдеться про Великдень, то з оповідань батьків знаю, що паски святили біля церкви на Дубнику. Люди несли до посвячення великі коші, або “тлумаки”, тобто в велику плахту вкладений був кошик, а в ньому крім пасок були яєчка і писанки, а також ковбаска, олива, сіль і обов’язково “хрін з бородою” .Як говорили тато, то зараз після Святої Воскреслої літургії священик святив страви. Коли тільки закінчив свячення всі зі свяченим скоро один перед одним бігли до своїх домів, бо в селі з здавен давня говорилося, що той хто найскоріше прибіжить до дому зі свяченим, той найскоріше обробиться в полі.
На свято Купала в Улючі, як і в околишніх селах молодь палила “ собітки”. Як говорили тато, то вечором в той день було видко як по всіх околичних селах горять собітки. Собітки були палені переважно з „ялівців”, бо так улючими говорили на ялівці. На багато днів перед тим святом молодь, а переважно хлопці зносили з усіх околиць згадані вище ялівці на скоріше узгодженому місці. Палили собітки, коли починався вечір.
7. Який був стан національної свідомості селян, яку роль у вихованні мала Церква, школа та ін.?
З того, що мені відомо, то в Улючі свідомість національна була дуже велика. Треба сказати, що велику заслугу у цьому мали улюцкі священики. Про це можна почитати в книжці з міжвоєнного часу “Східними межами Лемківщини”. Одне обов’язково треба сказати, що улючани не вважали себе лемками. Як я чув від своєї бабці, яка родилася в 1878 році то вже в час першої світової війни де які улючими себе називали українцями, хоч більшість ще тоді говорила про себе як про русинів. З того, що я чув від свого тата, то улючани скоро присвоїли собі свою праву національність. Вони називали себе українцями. І може власне через це Улюч був спалений через поляків в свято Вознесіння Господнє у 1946 році.
8. Чи у селі діяла якась організація( такі як - “Просвіта”, “Січ”, “Пласт”), в чому полягала її діяльність?
З того що мені відомо, то діяла в селі читальня “Просвіти” , діяла “Січ” і діяв хор в якому виступав між іншім мій тато Микола Шляхтич. Той хор можна побачити на багатьох фотографіях (одну таку фотографію я також маю).
9.Чи в селі була організована якась група захисту (самооборони) від радянських, німецьких чи польських військ і боївок?
З оповідань тата знаю, що група самооборони діяла тільки від польських боївок і війська.
Знаю, що було скликано збори селян, на яких було все розказано і була складена присяга.
Знаю, що слова тої присяги були уміщені в бутілці і закопані в знаному місці моєму татові. Коли я зі своїм татом був у перше в Улючі в 1956 році, тато шукали тої бутілки, но, на жаль не знайшли.
10. Чи в околиці села діяло військо УПА? Чи хтось з родини був членом УПА? Яка була його історія, доля?
З оповідань тата знаю, що в околицях Улюча УПА проводила бої з польським військом.
З нашої родини в УПА ніхто не був її членом.
11. Чи в селі сталися якісь особливі події зв’язані з діяльністюУПА (акції) ? Опишіть їх.
Говорили мої тато, що в Улючі колись воїни УПА взяли в полон якогось польського офіцера.
Тато мені говорили, що колись несподівано до Улюча зайшло польське військо. А тоді в селі по хатах були розташовані наші партизани. Коли оголошено сполох, всі вони розбіглися по хатах. Один з них прибіг до нашої хати та увійшов на “під” ( так в Улючі називали горище). Коли там входив йому розсипалися набої. Він сам зараз за собою потягнув драбину і з правої ноги зняв чобіт. Тато тільки встиг мітлою змести набої в куточок і мітлою накрити їх, а тут вже прилетіли польські жовніри і до тата кажуть, що тут десь втік Бандерівець. Тато сказали, що тут нікого не було , вони перевірили всі кімнати на долині, а на гору не входили, бо не було драбини. Ніщо не знайшли так і побігли дальше, до інших хат. Коли все притихло, стрілець зійшов в низ. Тато запитав його, чому він зараз зняв чобота? Той сказав татові, що оскільки було б треба то стріляв би в ворогів так довго поки не залишиться лиш один набій. Той останній призначений для себе, а чобіт зняв, щоб коли буде треба пальцем від ноги потягти за спуск і себе вбити.
12.Якого дня і місяця , в яких обставинах виселювано ваше село?
Про це мені сказати важко. Як я вже згадав, моє рідне село було спалене поляками на свято Вознесіння Христове у 1946 році, а люди розлізлися тікаючи перед злочинцями до ліса і куди тільки була змога. Там будували якісь “криївки” в яких жили. З часом знайшлися в селі Добра Шляхотська, з якого скоріше виселено людей. Як там знайшлися, чи самі шукали місця і коли, чи теж мали якийсь наказ від “польської влади”, - того не знаю. Думаю, що батьки мої про це говорили, на жаль я не запам’ятав. На Західні Землі “Ziemie Odzyskane” були викинені з Доброї весною – 27 травня 1947 року( це подаю з Karty przsiedleńczej, яка в мене).
13.В яких умовинах проходило виселення Вашої сім’ї (яким транспортом, яке майно можна було
взяти, як поводилися з виселенцями військо та ін.)?
Можу сказати одне. Батьки та улючани, коли згадували це , чи то мужчини чи жінки просто говорили через сльози. Мої батьки та односельчани могли забрати з собою не багато, стільки , скільки залишилося опісля спалення Улюча, та скільки були в силі врятувати коли прийшли брати – поляки спалити село, і втекти з врятованим в час палення села. Повірте прошу, що того було не багато. Саме військо, як говорили батьки, погано з ними не поводилось. Хоча і серед війська траплялись люди – звірі. Найгірше було з бандами – боївками з сусідніх польських сіл. Серед тих , як говорили тато , то була “худоба”, не люди. Ті грабували наше як могли і стільки змогли. Чого не змогли взяти з собою, то нищили. Як вже скоріше я згадав, то в Улючі палили не тільки українські, чи жидівські (єврейські) хати і майна, а також деякі хати поляків і мішаних родин.
14. Де виселено Вашу родину й односельчан?
З того що мені відомо то найбільшу кількість улючан виселено в воєвідства по тодішньому міркуванні вроцлавське, ольштинське і небагату кількість в познанське десь біля міста Піли. Говорячи про воєвідство вроцлавське, то тоді в його межах була частина пізнішого воєвідства зеленогірського. Мою сім’ю і з біля п’ятнадцяти сім’ями поселено в селі Боґачів. 25 лм. Від Зеленої Гори. Кільканадцять родин з Улюча поселено а селі Паєнчно, по кілька в Новогроді і в Дронговіні...
15. Як виглядало життя на північних землях після виселення? Як відносились до Вас сусіди – поляки?
Знову почну від ствердження: з того , що мені відомо, життя наших людей було погане. Коли наші люди приїхали на західні землі в селі вже жили ті, яки приїхали у 1945 році з бувшої радянської України. Вони самі про себе говорили, що вони “з-за Буга” , а насправді то майже всі вони були з-за Сяну – з Тернопільщини десь від Монастириськ і Бучача. Вони говорили гарнішою українською мовою за нас. Вони сміялися з нашої мови. Вони майже зовсім не знали польської мови на тамті дні. Вони її щойно вчилися. Багато з них зовсім не вміло ні писати ні читати. Вони зовсім не вміли польською сваритися. В Боґачові було тільки кілька родин “правдивих поляків” , які приїхали тут тоді, як ще були в селі німці , щоб грабувати їхнє майно а опісля тікати в “центральну Польщу”. З того, що говорили батьки в тому селі відносини між селянами були добрі. Ворожнеча приходила з часом, коли вони були ворожо наставлені на наших людей через тодішню владу. Тоді вони ставали “великими поляками з крові і кости”.
