Гурту "Тінь Сонця присвячується...
Вона ішла полями, стежками, дорогами, котилася клубком з гір, пливла акулою в морі, продиралася крізь землю черв’яком… Над Її головою пекло гаряче сонце, Їй на волосся падала страшна злива, сніг заважав прямувати вперед. Душу переповнювала печаль, щастя ллялося крізь серце, витікаючи малесеньким потічком і утворюючи безмежний океан… серед поля. Він ріс, розростався, затоплював Землю, Всесвіт, а потім зникав… і знову виринав. Ніч стомлювала Її, день не приносив насолоди. Хотілося перепочити, але Вона не зупинялася. Часу було обмаль. Русалки думали залоскотати Її, ельфи манили у свою чарівну країну, крізь вогонь до Неї звертався навіть сам чорт з пекла. Зупинилася тільки перед старим дідком, який впав на півдорозі до села: допомогла встати. А потім, не зупиняючись, прямувала далі… до мети. День приходив за ніччю, місяць витісняв з неба сонце, одна цивілізація замінювала іншу… А Вона все йшла. Греція, Китай, США, Вавилон, Греція, Київська Русь, Індія, знову Греція. Пейзажі повторювались, країни також. Мета була ще далеко. Час проходив… історія так само. Не звертала уваги на війни, на свята. Інколи, коли вже занадто стомлювалася, зупинялася у лісі, щоб ніхто не бачив. Звірі не підходили до Неї. Їх лякав Її вигляд: замучений, страшний. Вона мала сиве брудне волосся, червоні від втоми очі, старе шмаття на Ній було потріпане часом. Від Неї тхнуло історією, Вона відображала сучасність...
Одного дня відчула: це недалеко… Ще трохи… 1991 рік… Вона близько. Свобода для України. Потріпана, нещасна, змучена віками, протягом яких ішла до цієї благословенної Богом країни. Ніщо Її не зупинило. Ступивши на омріяну землю заплакала, закричала, прийнялася їсти грунт, цілувати асфальт на дорогах, бігала щаслива й уже, немов і нестомлена. Люди раділи Їй, обнімалися з Нею, запрошували до танцю, інші ж - проклинали (ті самі, хто хотів Україну завжди бачити уярмленою). Пронеслася свобода від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня, полетіла світом, щоб поділитися новиною. Коли ж знову повернулася люди тікали від Неї, бігли подалі, ховалися у ярах, за горами, сварилися між собою. Вони боялися Її вигляду: старого, змученого, занедбаного, якого відразу не помітили. Почали робити дурниці. Руйнувати Свободу, мучити Її, вішати, розстрілювати, топити кожної ночі у Дніпрі. Вона виривалася, кричала: «Люде, що ви робите? Я - ваша… Для вас створена. Незалежність вам принесла. Будемо Україну разом будувати!» Кожного разу піднімалася, випливала з води, підносилася, намагалася показати свою сутність. Люди не бачили: були сліпі. Одного разу не витримала: упала… Не могла уже піднятися… Просто сил не вистало навіть крикнути. Все плакала, молилася. Їла землю, щоб запам’ятати, вдихала повітря, якого вже їй не вистачало. Свобода помирала через недбалість людей, задихалася від того хаосу… Заплющила очі. Згадала 1991… Проголошення незалежності. «Чому ж ви не думаєте про той рік? Руйнуєте все… Чому не признаєте мене? Я ж ваша!!!» - тихесенько шептала українцям… Останній подих. Думала помре. Раптом почула дотик долоні. Теплої, немов сонце, ніжної, як весняний вітерець. Над Нею схилився маленький хлопчик. Він також плакав: «Не помирай. Ти нам потрібна, Свободо! Без тебе ми - ніхто». Сльози капали на її серце, зцілюючи… Повітря наповнило груди. Вона посміхнулася… Хлопчик теж. Взяв за руку, допоміг піднятися… Повів полем до себе додому. Навколо все сяяло, дерева сміялися, вітер радів, квіточки радісно хитали голівками. Вона вижила!!! Свобода житиме! Їй було добре. Сонце наповнювало енергією, хлопчик надавав сили… Вона молоділа на очах. Зморшки зникали з Її обличчя, волосся стало темно русявим, зелені очі виблискували… Дощ змив з Неї бруд, сонечко надало засмаги блідій шкірі. Одяг набрав фарби… Коли зайшла до села, люди раділи: «Яка ж вона красуня, Свобода! Як ми раніше цього не помічали». Несли Її на руках. Хлопчика благословляли: він допоміг ожити Їй, побачив красу, повірив у Неї! Головне тепер знову не відцуратися, зберегти… Кожен чомусь був упевнений: цього разу знову не допустять помилки. Шкода, що очі людям не відкрили раніше…
Вона неслася полями, луками… Всі захоплювалися її красою. Благословляла землю, прославляла Україну. Люд працював… Сміявся. Життя налагоджувалось. Кожен хотів відбудовувати свою державу. Селянин, робітник, науковець, державний службовець, політик – усі працювали. Україна квітла, збагачувалась… Свобода раділа: чомусь вона була упевнена у світлому майбутньому цієї держави. Летіла над Україною жовто-блакитним прапором, розвіваючись від вітру, розносячи повсюди слова: « Ще не вмерли України ні слава, ні воля…»
