Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46395
Рецензій: 90553

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Уривок з повісті "Літній калейдоскоп"

© Залєвський Петро, 06-12-2009
Того дня ми з Васьком сиділи біля куреня  стругали стріли, позвішувавши ноги з настилу. Невідступні жаби слідкували за кожною галузкою, що вилітала з-під ножа у воду: ліниво підповзали та намагались вхопити її ротом; а переконавшись, що стружка насправді зовсім не метелик, для чогось розчаровано перебирали лапками водорості, терпеливо очікуючи, поки наступна галузка – Васькова або моя –  не змигне над водою.
Біля нас поступово виростала чималенька купка стріл, може, трохи й не таких, що “аж-аж”, але здається, на вигляд вони ліпші, ніж були ті, перші, що летіли ну геть погано. Я вирішив перевірити, що ж ми такого змайстрували, бо навіть те місце, яким сиджу, чую, вже заніміло. Піднявся, взяв лук, вибрав найрівнішу стрілу, підняв догори… Ого! Вона підлетіла високо і таки перемахнула б через вербу, якби не заплуталась десь у її горішньому гіллі.
Васькові теж надокучило дражнити стружкою жабів:
 А я зараз начіпляю пір’я.  Він дістав зі своєї кишені пояс, певно, з якогось старого маминого халата.  Ти будеш? Він довгий, на двох вистачить.
 Звичайно!
Васько розрізав пояс навпіл:
 Бери!
Ми пообв’язували свої лоби тим пояском, то дарма, що він увесь був густо розмальований червоненькими квіточками. Гусячого пір’я Васько приніс чимало – з запасом.  
 Ну як?  я задер бороду.  Більш-менш?..
 Піде!  Васько поправив мені пір’їну біля вуха. Стрункий Олень! А в мене?
Я знизав плечима:
 Начебто нормально. Клас!
Мій товариш задля більшої впевненості нахилився над водою, щоб побачити у її дзеркалі свою корону. Та крізь пелехаті водорості майже нічого не побачив, зате його прикрасу з гідністю оцінили жаби – навіть не квакнувши, відразу булькнули кудись на глибину, певно, сплутали гусячий наряд з пір'ям лелеки. Кіт Пантера з достоїнством оцінив наші бойове убрання: спочатку, поки ми займалися стрілами, він, смачно поївши смаженої картоплі, безтурботно подрімував, розклавшись на вербовому стовбурі та вряди-годи побликуючи на нас зеленим оком, а тепер же, подумавши, що то йому щось привиділось спросоння, враз перелякано підскочив, вигнув дугою чорну спину та змився кудись вище між гілля.
 Тю…  здивовано промовив Васько.  Не впізнав!
 То, може, він так… Кості розім’яти,  висловив я своє припущення.  Спав-спав, та й…  
 Може…  Васько захотів почухати лоба, але згадавши, що Гордому Орлові заважатиме головний убір, опустив руку.  Та й дав драла з переляку!
 Аби його знову тобі не знімати!
Васько глянув на верховіття:
 Злізе!
 Зате сюди й носа ніхто не покаже! Як нас отаких побачить, то й заїкатися від страху почне!
Нам стало смішно. На додачу ми ще почали корчити на обличчі один перед одним неймовірно-жахливі гримаси, які, проте, страху у нас не викликали, а навпаки  здавались кумедними й смішними. Навіть Пантера спустився трохи нижче, хоча до рук не ліз  певно, терпляче очікував, коли врешті-решт Стрункий Олень та Гордий Орел надумаються переказитись.
 Слухай, а я ж загодя приніс фарбу! Гуаш! Для бойової окраски. Попробуємо?
 А чого ж! Давай!
Васько забрався в курінь:
 Десь тут приховав, під стінкою. Ага, є! Дивись,  відкрив коробку,  яка хоч!
Я теж просунувся в халабуду:
 А ти якою будеш малюватися?
 Ну… Гордий Орел,  Васько, зосереджено думаючи, наморщив носа,  мабуть, білою. А тобі яка?
 Мені… А мені-і… Оранжева!
 А чого це раптом? Олені що, хіба такого кольору?
 Хіба ні?
 По-моєму, коричневі…
 Знаєш,  я не став сперечатися,  а я намалюю смужку таку, потім  ще й таку. Впереміж!
І тільки ми присіли над фарбою, підказуючи один одному, як-то краще малювати, коли зненацька почули з берега чиїсь голоси.
 Ану тихо!.. Ц-с-с…  Васько стривожено приклав вказівного пальця до губів,  хто це?
Ми принишкли в курені, напружено дослухаючись до чиєїсь розмови. Говорили двоє:
 То, мабуть, малі понабріхували… Нічого тут нема.
 Ще подивимось! А глядь!.. Казали  є!
Один хлопчачий голос знайомий не був. Якийсь чужий. Певно, належав комусь із приїжджих. Їх влітку, під час канікул, чимало в нашому селі, з усіма й не перезнайомишся. А зате другий!.. Нахабно-впевнений, з обов’язковим чвирканням крізь зуби, я б його безпомилково вирізнив, мабуть,  серед усіх інших. Так він важко і грубо вклинився в мою пам'ять... Той голос належав Славі.
 Чуєш?  прошепотів я Васькові.  То ж Слава!.. З дев’ятого!
 Лобатий?
 Ага… Щось шукають.
 Не ясно, що? Наш курінь. І з собою когось привів. Тихо сидімо… Може, підуть.
Ми заціпеніли. Я відчув, як щось швидко гупає  в моїх грудях – мабуть, серце.  Васько намагався почути кожне слово непроханих гостей, від надмірної уваги в нього відкрився рот, а погляд непорушно зосередився на стеблині рогози, що звисала з маківки куреня.
 Давай ще глянемо на вербі. На всяк випадок,  до нас долинув противний голос Лобатого.
 А що, по ньому можна йти?   недовірливо перепитав приїжджий, певно, маючи на увазі вербовий стовбур.
 Ти роби, як я,  почулися хазяйновиті Славині повчання,  а не питай. Зі мною не пропадеш! Я тут кожну гіллячку знаю.
 А у воду  не того?..
 Тю!.. Переляк!  піддражнив незнайомця Лобатий.  Та ми-и тут!.. Он, бачиш?  мабуть, показав йому зламану гілляку, де минулого літа висіла тарзанка.  Знаєш, скільки звідти стрибали у воду? Тобі й не снилось! А ти! Знайшов, де впасти.
Присоромлений гість, певно, ступив-таки слідом за Славою на стовбур, бо я краєм ока побачив із куреня, як гойднулася вербова гілка  хтось притримувався за неї руками. Так робила оце і Свєтка, коли вперше  боязко ступнула на вербу. А ми ж бо за безкінечну кількість разів ходіння по стовбурі наловчились так добре, що уже давним-давно ні за що не чіплялись руками.
 Ідуть! Сюди…  Васько не промовив, а видихнув.
Слава здивовано присвиснув, першим скочивши на поміст:
 Ти диви,  обернувся до чужого,  яка конура! Правду малі сказали.
Конурою він назвав не що інше, як наш курінь. Ні я, ні Васько не хотіли передчасно видавати свою присутність у ньому, і тому сиділи тихенько й далі  ні живі ні мертві. Хоча на те, що раптом Слава отак собі прямо зараз візьме та піде геть, надіятись не приходилось, як і на будь-яку мирну з ним розв’язку. Де ж це таке видано, щоб Лобатий та не забрався всередину, або й разу не пнув ногою по нашій хижі, перевіряючи її на міцність? Еге, жди… Неприємний холодок пробіг по моїй спині, коли Слава просунув-таки свою голову до куреня:
 О-о!  він вишкірив до нас зуби.  Прив-і-іт!
Ми нічого не відповіли, мовчали, насупившись. З ним тільки забалакай… Все, що не скажеш, не по його буде. Слава на хвильку витягнув голову, повертаючи її до свого товариша, який, граючись лозиною, так до цього часу і стояв на стовбурі:
 Еге, та тут малявки!  І до нас:  Чого мовчите? Не чую!
 А що?..  першим не витримав мовчанки Васько.
 Що-що? Вітатись не вчили? Я ж кажу,  він знову навмисно протяг, демонструючи свою зверхність над нами, і ще довше, ніж попередній раз:  Прив-і-і-іт! Глухі?
 Ну, здоров…
 А хто так здоровається, неуки!  Лобатий протягнув Васькові руку. Мій товариш нехотя поклав свою долоню в його. А Славі тільки було того й треба  міцно схопивши Васька, він висмикнув його з куреня:  Вилазь! Будемо вчитися вітатись!..  Слава хотів, певно, і мене звідтіля виперти, але його погляд зупинився на Васьковому убранстві:  Ги-ги!  заіржав він, забувши про свої наміри.  Що за мавпа?  ткнув пальцем Васька в живіт.  Ти хто?  Лобатий висмикнув з його корони пір’їну, засунувши її собі за вухо.  Бачив?  кивнув головою до приїжджого.
 Еге-е!.. Ги-и!  чи то чужий так засміявся, чи то він щось нерозбірливо пробелькотав Славі у відповідь.
 Я те…  Васько спочатку запнувся від образи, а потім випалив:  Я Гордий Орел!
 Ти?..  Лобатий нахабно висмикнув ще зо дві пір’їни.  Орел? Ха-ха-ха!  він, сміючись, знову повернувся до свого товариша, мабуть, такого ж доброго, як і сам:  Ти чув?
 Ага!  обізвався той, чвиркнувши крізь зуби точнісінько так, як це робить Слава.
 Ти знаєш хто?  Лобатий присунув свого носа впритул до Васькового обличчя.  Ти…  він згріб у долоню та висмикнув з-під Васькової пов’язки все те пір’я, що вже й так безладно стирчало у нього на голові.  Ти…  Слава високо підняв руку з пір'ям та висипав його на Васька. Лобатий ніяк не міг підібрати підходящої образи:  Задрипана ворона! Га-га-га!  задоволений своєю вигадкою, він зайшовся сміхом.
 Ги-и! Ги-ги-и…  донеслось із верби.
“Так я і думав, два чоботи  пара…”  промайнуло в голові. А Слава тим часом устиг згадати й про мене:
 А тебе ще як звати?  він заглянув до куреня і командирським тоном повелів:  Вигрібайся звідти, ще на одну мавпу подивимось.
 Я не мавпа!  огризнувся я, вибираючись із куреня. І можливо, Лобатий пригадав оту мою впертість у випадку з ручкою, бо зачіпати моєї індіанської корони не став. Хоча, звичайно, перед своїм напарником і виду не подав, що вже колись давно мав справу зі мною.
 Ну?  Слава приклав долоню до вуха.  Як?
 Що?.. Як?  в мені, як і тоді, в школі, починала закипати злість. Та все ж я його боявся не менше, ніж Васько. Від Лобатого можна очікувати всього…
 Цей був орлом,  Слава зневажливо кивнув на Васька,  а ти?
 А я  Стрункий Олень!
Славі потрібно було довгенько напружувати свій тугий мозок, щоб вигадати підходящу образу й для мене. Та його виручив той, приїжджий:
 Ги! Ги-ги!..  він знову незрозуміло загикав.  Віслюк… Ги… Плюгавий!  і, неабияк насолоджуючись своїми словами, нарешті забрався до нас на поміст.  А це?.. Що таке?  чужий, мабуть, для більшої солідності втягнув свою шию в плечі, а обидві руки запхнув до кишень, випрямивши при цьому лікті.  Глянь!  торкнув Лобатого плечем.  Якісь дрова стругали, чи що!..  приїжджий знічев’я, по-ледачому, впиваючись власною безкарністю, копнув носаком по купці наших стріл.
Слава, побачивши нову нагоду знов до чогось причепитися, вмить “переключився”:
 Ага! Дрова! А ви що, малявки, не знаєте? Ні?  він розмахнувся ногою, демонструючи готовність зафутболити стріли в ставок.  З вогнем гратись не можна!
 То не дро…  почав, було, я, але недоговорив, бо Лобатий таки примудрився запустити ногою по стрілах. Ще мить  і наша клопітка праця вся полетіла б у жабуриння, якби його раптом не зупинив Васько:
 Не займай! Чуєш!  він ухопився обома руками за Славину сорочку і рвучко потяг на себе.  Не лізь!
Той зупинився:
 Здається мені, якийсь комар пропищав? Ти чув?..  звернувся він до свого товариша.
Чужий на знак згоди зі Славою щось промимрив у відповідь, киваючи головою і знову розмішуючи слова вже знайомим противним гигиканням.
А Лобатий тим часом різким порухом руки міцно схопив Васька за носа:
 Кома-а-ар!  протяг з насолодою.  Ха-ха! Впіймали! А що в комара найдовше?  І сам відповів:  Пра-а-вильно! Ніс!
З цими словами він, не відпускаючи з пальців Васькового носа, щосили пхнув мого товариша прямо на курінь. Я забувши про все на світі кинувся з кулаками виручати свого товариша, щосили гатячи ними по Славиній спині. Та Васько, що й так, як тільки міг, несамовито пручався, не втримався на ногах і завалився всім тілом на рогіз. Хижка хитнулась, підозріло покосилась і, не витримавши удару, склалась на помості. Кілька в’язок її зеленого накриття осунулись у воду, відкривши ребра дерев’яного каркасу, що голо стирчали крізь розірвану плівку… Лобатий хотів схопити мене за барки, але не встиг  якась чорна швидка тінь промайнула перед моїми очима і вп’ялася в Славину голову. Пантера! Розбишака від несподіванки закрутився на місці, перелякано заверещав, безпорадно намагаючись хоч якось зарадити собі руками, та, втративши рівновагу, поточився й шубовснув у зеленаву воду. Його приятель теж набрався страху по самі вінця і чимдуж рвонув до вербового стовбура  на берег! Але він якось невдало стрибнув з помосту, бо кругляки, зв’язані проволокою, розсунулись під його ногами, і чужий провалився між них слідом за Славою аж до пояса. А Лобатий на якусь хвилю взагалі зник під водою, потім, відпльовуючись, з-під жабуриння спочатку визирнула голова, далі з’явилися плечі… Все те, мокре і огидне, що залишилось від нахабного забіяки, мовчки розгублено побрело до берега, оббираючи з мокрої сорочки слизькі водорості. За ним швиденько покульгав і приїжджий, хлюпаючи мокрими штанами  не озираючись на нас, і вже без гигикання… А кіт, анітрохи не бажаючи купатись разом з Лобатим, таки встиг в останню мить зіскочити з його голови, бо я помітив краєм ока, як він знову кудись мигнув собі між зелене листя.
Васько, переставши розтирати набухлого носа, від захвату аж рота відкрив:
 Оце то та-а-ак!  ніс, видно, таки болів, бо він знову взявся до нього.  Справжня Пантера! Як він їх, бачив?
Звичайно, ми були приголомшені не менше за Славу такою геройською поведінкою Пантери. Його вражаючий вчинок навіть трохи затьмарив нам те, що тепер наш індіанський курінь і близько не нагадував хоч якусь будівлю, бо вмить перетворився в незграбну жалюгідну купу навсібіч розкиданого листя рогозу, а в настилі зяяла здоровенна діра.
 Віддячив. Тепер сюди не сунуться. Тільки хижу шкода,  я із жалем глянув на того неоковирного “цапа”, що розчахнувся серед помосту.  Треба робити  все наново…
 Е-е-е…  протяг Васько,  чогось мені вже перехотілось його тулити знов. Поки ще когось не принесе…
Чесно кажучи, я теж раптово втратив оте велике завзяття, з яким ми будували нашу хижу і яке бурлило в мені ще з весни. Його місце зайняв Пантера. Скажи кому, то й не повірить! Он, бачу, кіт вибрався з бур’янів та вклався, як ні в чому не бувало, на стовбурі. Захисник…
 Патера, Панте-е-ра…  я ніжно погладив його по спині.  Випер Лобатого, та-а-к… Хай знає, як до нас налазити …
Кіт відкривав рота, вишкіряючи білі зуби  хотів нявкнути, але в нього, як завжди, нічого не виходило.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Кіт-рятівник завжди поряд! (на банері)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Триндюк, 16-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Василь Тибель, 10-12-2009

Пан Пантероцький

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володя Сірий, 08-12-2009

Менше дидактики -

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Пухнастик-Шалапут, 07-12-2009

Це вже читала!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 07-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Шляхтич, 06-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 06-12-2009

Про назву

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Дара К., 06-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 06-12-2009

Декількома штрихами

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 06-12-2009

Дружба

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Макс Завері, 06-12-2009

пригоди Тома Соєра

На цю рецензію користувачі залишили 13 відгуків
© Victor Artxauz, 06-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1086900234222 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …