Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46224
Рецензій: 90327

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

Нічого спільного з убивством

© Пухнастик-Шалапут, 05-12-2009
Досвіток. Люди ще сплять у своїх затишних теплих оселях. Принаймні, більшість із них. Вулиці порожні. Сміттєві баки повні. Чого ще треба для щастя?
Я вільний і голодний, шкутильгаю тротуаром у пошуках поживи. Скалічена вчора кінцівка ще трохи кровоточить і я намагаюсь на неї не особливо налягати. Звертаю у знайомий двір
Ось вона, моя остання надія.
Тут мешкають хороші люди, вони завше викидають повні пакети смачнісіньких речей. Втім, зараз мене задовольнить навіть шкуринка засохлого хліба. Після сутички з одним неприємним типом я всю минулу добу провалявся в підвалі, тож зараз пузо просто прилипло до хребта і в голові трохи паморочиться від голодної млості.

Сторожко наближають до смітника. Невже удача мені нарешті посміхнулася? Така велика красива купа, там обов’язково щось знайдеться. Трохи злецьки пахне, правду кажучи, але перетерплю, – не вперше ж.
Відганяю кількох настирливих щурів. Вони не поспішають втікати, нахабно витріщаються на мене круглими блискучими очицями. Та нехай… Їм також хочеться їсти.
Всі разом наполегливо нишпоримо в липких смердючих завалах целофану, пластику, паперових коробок, порожніх пляшок, брудного ганчір’я… Проходить трохи часу. Ми втомлюємося і починаємо злитися одні на одних.
Та пошуки все ще тривають, хоч і безрезультатно. Стільки непотребу, та вкусити нема чого навіть на один зуб. Що це трапилося з тутешнім людом? Невже вони стали ощадливішими?

Шлунок зводить судомою. Падаю на пощерблену асфальтівку, дрібні колючі крем’яхи нещадно роздирають шкіру. На мить втрачаю притомність.
Отямлюсь від легенького лоскоту на шиї. Струшую головою, – на землю падає невеличке худе пацюча, схоже, воно тільки-но збиралося пообідати шматком мого вуха. Рефлекторно клацаю зубами, але мале падло встигає дременути.
За кілька кроків від мене на землю сідає голуб. Це – їжа. Та мені його не дістати, – нізащо. Не варто й намагатись, витрачаючи залишки дорогоцінної енергії.

Потроху треба вставати. Інакше здохну просто тут і зараз. А може, це не така вже й погана ідея? Та в цю мить якісь невідомі мені янголи вирішують утрутитись в мою нікчемну долю. Просто в себе під носом я помічаю великий білий кульок, з якого долинають неймовірні аромати хліба і… м’яса? Здається, це великий кусень трохи залежалої, однак цілком ще їстівної ліверної ковбаси. Яким чином я раніше його не помітив? Хтозна… Може, це маленьке диво, влаштоване спеціально для мене, нікому не потрібного  волоцюги? Здобич вже майже у мене, я весь тремчу від передчуття майбутньої насолоди… Раптом десь позаду я чую підозріле човгання і хрипкий кашель. О ні, тільки не це!

До смітника наближається Вітьок, – ще один місцевий безпритульний покидьок. Поки-що він мене не бачить, але от-от має зауважити. Його кощава сутула постать похитується, з рота вилітає нерозбірливе бурмотіння, схоже, він учора перехопив чогось міцнішого за відстояну дощівку, яка зазвичай рятує нас від спраги. Я весь зіщулююсь і намагаюся не дихати. Може, ще й пронесе.
Вітьок, – мій конкурент у боротьбі за виживання. Ми ніколи про це не забуваємо, хоч і не раз доводилося під одним дахом ночувати, і навіть одну завошивлену ковдру на двох ділити.
Та зараз йому, здається, ледь не так само кепсько, як і мені. В таких випадках стає не до сентиментів.
Вітьок, так само як і я хвилю раніше, злісно перевертає купи непотребу, вибирає з них декілька скляних пляшок і кладе у свою обшарпану торбу. Йому добре, – він має шанс обміняти їх на ті злощасні папірці, яких мені ніколи не дістати.

– Ооо, і ти тутка, старе дрантя? Ще не загнувся? – все, Вітьок мене помітив.
Я намагаюся вдавати цілковиту байдужість і не дивлюся в його бік.
– Бля, ну шо за народ пішов жлобський… Ні хуя нема пожерти… – давній кореш нахиляється над моїм тілом, – Дихаєш, чи нє? Ану, шо тут коло тебе? – Його кістляві пальці з чорними від бруду нігтями тягнуться до заповітного кулька. Ні, я не можу просто так віддати свій обід…
З усіх сил впиваюсь у нього зубами. Та я занадто охляв. А Вітьок, – здоровий бугай, попри все.
– Ей, ти шо… Ану дай сюди, – верещить він пронизливим бридким голосом. – Дай сюди, сказав!
Вітьок зафутболює мені попід ребра важким черевиком, від болю в очах скачуть рожеві іскорки, та я все одно не випускаю пакет, шарпаю його на себе. Якби не вчорашні побої… А були ж часи, коли ніхто навіть підійти до мене не наважувався…
На мить мій напасник втрачає рівновагу, і це ще додає йому люті.
– Ах ти, сука! – Вітьок ще раз копає мене ногою, цього разу в голову…
Якби ж я міг опиратися. Та сили нема навіть на те, щоб завищати від пекельного болю. Вітьок завдає удар за ударом. Щось гаряче і липке заливає мені очі, сотні пекучих шпичаків упиваються в нутрощі. Мабуть, це кінець. Дивно, але в останній момент біль щезає. Натомість з'являється полегшення. Більше не треба буде нипати смітниками, ковтати усе це лайно, шукати якого-небудь притулку в довгі зимові ночі…
Перед тим, як заплющити очі, зауважую, що Вітьок спантеличено завмер наді мною. Його негарним, зарослим сивою щетиною обличчям котяться сльози. Дарма. Він ще не втямив, що я не гніваюсь на нього. Я знаю, він цього не хотів.

– Мамо, дивись, он собачка лежить. Гаааарна…
– Доцю, ходімо… Не дивись туди.
– Мамо, а чому в неї така велика вавка  на писку? Їй, певно, боляче?
– Собачка спить, Наталю. Не можна її чіпати.
– Лізо іванівно, ну ви бачили, що робиться? Мало того, що сміття пів двору завалило, то ще й собаку якогось побитого викинули…
– Ага, що за люди… Звіріють уже від того інтернету свого, Боже збав. Чисто  звіріють.
– На що тільки санстанція дивиться…
– Та їм насрати на нас, вибачте за слово. Скоро тиф який-небудь кинеться, або чума… От згадаєте моє слово…

Вітьок уже повернувся в свій підвал. Йому вдалося здати склотару і за виручені пару гривень купити плящину недорогої оковитої. Добре, що закуска знайшлася халявна. Кусень трохи запліснявілої, та ще цілком їстівної ліверної ковбаски і півбуханки хліба на додачу. А по дорозі назад підфартило ще й недопалок порядний підібрати. Чоловік почувався цілком щасливим.
Мертва вівчарка біля смітника майже стерлася з його пам’яті. Врешті, це була тільки тварина.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 10-12-2009

Без назви

На цю рецензію користувачі залишили 13 відгуків
© Надія, 08-12-2009

Чудовий сентиментальний твір про останні дні життя Білого Біма Чорного Вуха

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Пардон Мамзель, 08-12-2009

У Киці траур

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сталева Кицька Panzervaffe, 08-12-2009

Література

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 07-12-2009

Вам передавали вітання!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 07-12-2009

І хто тут тварина?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Василь Тибель, 06-12-2009

А я спочатку "купився".... :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 06-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сашка Власюк, 05-12-2009

інтернет - зло! :-)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 05-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Тед Лещак, 05-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73724818229675 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …