Це місто не твоє,
І в ньому ти тріпочеш
Обривками вітрил
На кожному з вітрів.
Воно колись склює
Непримиренні очі,
Наславши жовтий пил
На їх зелений гнів.
Ніна Кур’ята
Усі казали, що вона їде у нове життя. Вона ж їхала у нову смерть. Вона боялася не встигнути на трояндовий поїзд. Вона летіла понад жовтуватою травою, сміючись над скаженою дурістю цього світу...
Відлунням нещадних дзвонів крокували її ніжки мармуровою платформою. Це місце, ця поржня платформа, було поза часом. Тендітний аромат жовтих троянд огортав її солодким присмаком червоного вина. Вона. Тільки вона. І нікого більше. Лиш вітер своїми мистецькими руками пестив пелюстки троянд, що застигли в повітрі.
Вона спізнилася. Ці два слова не вирішували її життя. Вони вирішували її смерть. Вона би радо повернула час назад, але ж ця платформа була поза часом. Вона піднялася у повітря й доторкнулася долонею до однієї з пелюсток. Та раптом ожила й полетіла за вітром, залишаючи в мармуровому потоці спогадів жовті краплинки сліз...
***
Вона любили сцену. Не так себе на сцені, як сцену у собі. Вона любила її невимушену гордість і філософську двозначність. Вона обожнювала її соромязливу оксамитову завісу. Особливо зараз. Вона, немов на якесь незбагненне диво, таке очікуване, але раптове, дивилася на невисокий деревяний подіум. ЇЇ закохані долоні відлунням весільних дзвонів торкалися одна одної у цілющому дотику, слідкуючи за невловимим ритмом опери серця. Вона захоплено дивилася на кришталеве сяйво посеред сцени, оповите золотавою шовковою хмарою. Посміхаючись сніжно-білими дорого цінними перлинами зі свого трону, вона навіть не думала, що всього через хвилину...
Жовті краплі дощу, що заіржавів від сліз, впали на лаковану підлогу. Співаючи головну і найбільш важливу партію у своєму житті, кришалеве сяйво розбилося на мільйони кристалів. Серед такого низького та дурного світу припало до землі чисте неосяжне небо. Вона вже нічого не бачила. Її накрила золота шовкова імла незворотності...
***
Чорні пихаті вуглинки, вкриті зеленуватим легеньким попелом, здавалося, були єдиним джерелом світла у цій залі. На перший погляд вони просто тихо жевріли, раз у раз підстрибуючи під час граціозних па їх власниці. Однак, якщо пильніше придивитися, можна було помітити, як вони час від часу спалахували дивним зеленувато-чорним полум’ям. І тоді всі інші очі, які б вони не були чарівні, прекрасні чи виразні, всі очі шанобливо схиялися перед цією вічною владою. Владою кохання. І лише одні, лише одні очі не скорилися цій владі. Не скорилися, бо мали її. Бо у них відлунням солов’їних дзвонів жила ранкова пісня вітру. Дві ясні постаті, дві пари світло-закоханих очей летіли у невагомому захопленні й піднімалися все вище й вище – до вранішнього неба. Неба, яке створив якийсь невідомий художник, що згаяв усе життя на знаходження нової особливої фарби, змішуючи мільйони кольорів у палітрі.
Раптом вуглинки згасли. У залі запанувала темрява. Суцільна й невідверна. НА зеленуватий попіл очей опустилися дві жовті краплини. Згодом усе повітря насичуватися цими золотуватими зрадниками, що влітали через широко розчинені вікна. Незабаром ці краплини утворили перший вранішній промінь. Сонце сходило... Зрадливе зле сонце, яке здатне загасити навіть чорні пихаті вуглинки, вкриті зеленуватим легеньким попелом...
***
Простору, але затишну кімнату сповнювали спокій та гармонія. По всіх найтеміших щілинах розтеклося золоте сонячне світло, у вікна зацікавлено зазирала біла вишня, а ранкова пташина партія акомпанувала дзвінким церковним дзвонам. І цей легкий весняний звук услід за світлом розвіювався всією кімнатою, перетворюючи її на квітучий палац.
Здавалося, ця радісна атмосфера передавалася й двом жінкам, що були у кімнаті. Одна, сівши у кісло так, немов щосекунди звиралася встати, спепеляла своїми глибокими чорно-зеленими очима якусь книжку, при цьому її вуста легенько посміхалися, зовсім не пасуючи до очей. Друга ж поралася біля журнального столика, намагаючись якнайвдаліше розмістити на ньому розкішний букет втих троянд. При цьому вона невимушено рузалася у такт мелодії, що лунала навкруги. Тож обидві жіночі елегантні постаті надавали кімнаті водночас і вишуканості, і таємничості, і якоїсь незрозумілої комічності. До життєвої чарівості додалися молодість та радість.
Жінка у краслі раптом мелодійно засміялася, мабуть, чомусь написаному в книжці. Вона, вочевидь, хотіла розповісти щось цікаве іншій жінці, але, побачивши, що та занадто захопилася декором, поглянула на оксамитові троянди, посміхнулася ще ширше, показавши на мить білосніжні перлини зубів, і продовжила читати. Але враз до пісні дзвонів додався ще один звук. Він був майже невловимий, але жінка, що читала, його почула. Чи, точніше сказати, відчула. Вона впустила книгу з рук і на її обличчі з’явився стурбований вираз. У її вухах глухо продовжували дзвеніти дзвони, наближаючи світ до невідомості. Золотаве сонячне світло застигло у повітрі, створивши напружену, навіть моторошну атмосферу. Жінка поглянула на подругу, що поралася біля столика і неочікувано навіть для себе різко і якось приречено сказала:
- Еммі!
Еммі, мабуть злякавшись раптового вигуку, зачепила рукою вазу і та разом із трояндами впала на підлогу.
- Що, Джейн?
Джейн мовчала. Її погляд був прикутий до густо-жовтих пелюсток, що контрастували з багряним килимом. Вона поглинала темними очима ті колючі жовті троянди, розуміючи, що ніколи вже не зможе звільнити від їх гострих шипів свого скаліченого серця...
- Що, Джейн?
- Свічадо розбилося...
