Дім...що таке дім...місце, де ми виросли? Де провели своє дитинство? Де хочемо провести все життя? Де хочемо померти? Відкиньте зараз все те, що вас турбує, відкиньте всі думки, все те сміття яке назбиралось в голові за весь день...й я розповім вам один з своїх снів, який змінив моє ставлення до світу, змінив цінності цього життя.
Деякі люди намагаються знайти сенс цього життя, деякі просто ухиляються від цього й проживають день за днем... але я здається починаю розуміти все...Після звичайного сірого дня вже була вечірня година, десь на половину 7-ма на дворі з мого вікна було відчутно дивний теплий відтінок сонця на старих, давно вже майже висохших деревах. Я не міг в той вечір бути вдома, незабаром я вже йшов по закиданій листям стежинці, яка тягнулась разом з річкою на захід сонця. На дворі було дуже тепло, навіть було відчутно як останні, на сьогодні, промені сонця пронизують тіло, ще трохи й просвітять наскрізь. Дойшовши до одного з старовинних дерев я зупинився й присів, ноги були змучені після вчорашньої пробіжки, мабуть частіше б потрібно бігати,- думав я собі. Сидіти на тому старому дереві було майже так як на дивані, воно настільки вже було вимощене різними дітлахами, що ніби повторювало моє тіло... Я закрив очі, в моїй голові ще крутилась купа думок, інколи я навіть й не помічав як вже про щось думав й обдумовував, мабуть моя голова говорила мені що їй потрібно побути на самоті, щоб вона все обдумала. Деякий час скрізь закриті очі я ще відчував промені світла, які потрохи згасали...
Пройшло мабуть декілька хвилин, як мене вже нічого не турбувало...я завжди хотів дізнатись як це ні про що не думати й звідки ж я знатиму чи я про щось думаю, чи всетаки ніпрощо не думаю...я думаю що цього неможливо описати словами це можна тільки відчути...на цій думці я заснув...
Гори, долини, ліси, поля, дзвін птахів, де-не-де тваринки, звук вітру... я це все бачив, я був там, я жив тим...
Уявіть собі галявину, десь на рівнині високо в горах, з однієї сторони темний густий ліс, який прожив незліченну кількість часу з своїми загадками, з своєю душею, насиченою емоціями й життям, з іншої сторони безкраї долини... Біля лісу розташувалась невелика старенька, вимощена з глини хатинка, недалеко від неї сад, просто прекрасний сад...Я сиджу на ганку того будинку й дивлюсь на сусідню гору, яку окутало декілька хмаринок, ніби вони живуть біля неї там, трохи нижче видно декілька домів, звідти лунає гавкання собак, ще відтоді як я себе памятаю цей звук викликав в мене ностальгію. Я був, таке ніби десь не в цьому світі, моя душа ніби як нотка з цілого оркестру, я відчував що вона саме там де вона повинна бути...Я сидів й відчував як рухається життя кругом мене, як все живе й радіє тому що воно живе, кожному подиху, кожному кроку, кожному змаху крила... це все в гармонії все просто живе...
В ту мить на душі в мене зявився ніби тягар, нахлинули думки... в місті де я живу я ж бачу ще більше життя там ж люди ходять багато людей, всі щось роблять, але таке відчуття було на душі ніби це омана, мабуть тільки одна назва залишилась від того життя, нікаплі життя немає в місті, можливо це щось зі мною не так, можливо з усіма, але чомусь таке відчуття що чим більше людей тим менше в тому місці відчуваєтсья життя...тим менше там гармонії й душевного спокою...мабуть я якийсь не такий, але ж в кожного свій шлях...я старатимусь знайти все прекрасне що тільки можна в цьому місті в цьому суспільстві... але я знатиму, що я завжди можу повернутись на своє місце, на своє улюблене місце, в свій дім...
