У шістдесятих роках 19 століття було заведено народжувати вдома. Зараз вищі Боги медицини постановили, що перший крик дитини повинен пролунати у стерильних стінах лікарні, бажано престижної. Пан та пані Баттон випереджали моду на 50 років, коли влітку тисяча вісімсот шістдесятого року вирішили, що їх дитина народиться в лікарні. Чи вплинув подібний анахронізм на перебіг подій моєї дивовижної історії вже не дізнається ніхто. Отож, я розповім, а ви вирішуйте самі.
Родина Роджера Баттона займала поважне соціальне та фінансове становище у місті Балтимор. Вони мали зв'язки з кількома впливовими сім'ями, що в свою чергу, а це відомо будь-кому з півдня, надавало їм квиток до вищого світу, який так густо населяв Конфедерацію. Це була їх перша дитина, тож природно, що пан Баттон нервував. Він сподівався, що народиться хлопчик і його віддадуть до Єльського коледжу, де самого Роджера Баттона знали за красномовним прізвиськом “Манжет”.
Вересневого ранку Роджер прокинувся знервованим о шостій ранку, одягнувся, затягнув краватку та поспішив до лікарні дізнатись, чи нічна темрява не принесла нового життя на своїх крилах.
Ярдів за сто до приватної клініки, пан Баттон побачив доктора Кіне, сімейного терапевта, який стояв на ґанку та потирав руки, ніби миючи їх, як усім лікарям велить неписана етика їх професії.
Пан Роджер Баттон, президент компанії “Роджер Баттон та партнери”, що займалась гуртовим продажем залізних виробів, побіг назустріч доктору Кіне, виказуючи цим менше гідності, ніж належало панові зі сходу того періоду.
- Докторе Кіне! - гукнув він. - Докторе!
Почувши його, доктор розвернувся й став чекати Роджера Баттона з загадковим виразом на своєму незворушному лікарському обличчі.
- Що сталось? - не вгамовувався Роджер, задихаючись від поспіху. - Ну що? Як моя дружина? Хлопчик? Хто? То що ж?
- Віддихайтесь! - буркнув лікар. Він виглядав роздратованим.
- Народилась дитина? - пан Баттон молив про відповідь.
Доктор Кіне нахмурився.
- Так, певне так.
Лікар знов якось дивно кинув поглядом на Роджера Баттона.
- Із дружиною все гаразд?
- Так.
- Хлопчик чи дівчинка?
- А ось тепер – закричав Кіне, не приховуючи злості, - підіть, будь ласка, та погляньте самі. Це неймовірно!
Останнє слово він вигукнув на одному диханні, а потім розвернувся, шепочучи:
- Ви уявляєте, як це відобразиться на моїй репутації? Ще один такий випадок знищив би мене, знищив би кого завгодно.
- Та що ж таке? - не заспокоювався Роджер. - Трійня?
- Ні, не трійня – відрізав доктор. - Йдіть та подивіться самі. А потім можете знайти іншого лікаря. Я привів Вас у цей світ, юначе, й був лікарем Вашої сім'ї сорок років. Однак з мене годі! Не хочу більше бачити ні Вас, ні будь-кого з Ваших родичів. Бувайте здорові!
Після цих слів він різко розвернувся, мовчки сів у фаетон та якогомога швидше поїхав геть.
Пан Баттон стояв на вулиці спантеличений та тремтів з голови до п’ят. Що таке страшне могло трапитись? Раптом він остаточно втратив бажання заходити до лікарні; величезним зусиллям волі він змусив себе піднятись сходами та увійти.
У напівтемряві коридору за столом сиділа медсестра. Переборюючи сором, пан Баттон підійшов до неї.
- Доброго ранку – мовила медсестра, приємно глянувши на нього.
- Доброго ранку. Я... я – Роджер Баттон.
Після цих слів жах застиг на обличчі дівчини. Вона підвелась та, здавалось, хотіла вилетіти геть, але стримувала себе неймовірними зусиллями.
- Я хочу побачити свою дитину – сказав пан Баттон.
Медсестра скрикнула.
- З-звичайно – істерично закричала вона. - Нагору, Вам нагору. Підніміться на другий поверх!
Вона вказала куди йти й пан Баттон, обливаючись холодним потом, поплівся сходами. Нагорі він звернувся до іншої медсестри, що тримала миску.
- Я – Роджер Баттон. Хочу побачити....
Ба-бах! Миска впала на підлогу та покотилась до сходів. Ба-бах!
- Я хочу побачити своє дитя! - майже верещав Роджер Баттон. Він був на грані зриву.
Ба-бах! Миска докотилась до першого поверху. Медсестра опанувала себе та співчутливо глянула на пана Баттона.
- Добре, пане – відповіла вона стишеним голосом. - Дуже добре! Але якби Ви знали як це нас шокувало! Просто неймовірно! У лікарні не залишиться й сліду репутації після такого...
- Швидше! - кричав він. - Я вже не витримую!
- В такому разі, ходімо зі мною, пане Баттон.
Роджер Баттон поплівся слідом за нею. У кінці довгого коридору вони дістались кімнати, з якої долинали крики, і яку пізніше назвали кімнатою плачу. Вони увійшли.
- То – видихнув пан Баттон – яке з них моє?
- Ось! - відповіла медсестра.
Він повів очима за пальцем і ось що побачив. Загорнутий у сніжно білу ковдру, затиснутий у колиску перед ним сидів дідуган років сімдесяти. Рідке волосся було білим, з підборіддя звисала довга попеляста борода, що розвивалась від легкого вітерцю. Старий поглянув на пана Баттона пустими, вигорілими очима, в яких застигло питання.
- Я збожеволів? - вибухнув Баттон, страх якого переходив у злість. - Це якийсь підступний лікарський жарт?
- Нам зовсім не смішно – огризнулась медсестра. - Не знаю, збожеволіли Ви чи ні, але це – точно Ваша дитина.
На чолі пана Баттона виступив холодний піт. Він заплющив очі, а розплющивши їх, знову глянув на дитину. Ніякої помилки не було – він дивився на сімдесятирічного чоловіка - на сімдесятирічну дитину, чиї ноги звисали з ліжечка.
Старий спокійно переводив погляд з Роджера на медсестру, а потім раптом заговорив скрипучим старечим голосом:
- Ви – мій батько?
Обоє дивились на нього зі злобою.
- Бо якщо це так – продовжував старий роздратовано – заберіть мене звідси чи накажіть, щоб дали зручнішу колиску.
- Звідки, скажи на милість, ти взявся? Ти, взагалі, хто? - зірвався пан Баттон.
- Я не можу сказати хто я – відповів хлюпик - бо ж народився кілька годин тому. Зате я точно знаю, прізвище моє – Баттон.
- Брешеш! Ти – самозванець!
Старий стомлено повернувся до медсестри.
- Гарно ж він вітає новонародженого – пожалівся слабким голосом. - Скажіть йому, що він помиляється. Нуж-бо!
- Пане Баттон, ви помиляєтесь – гнівно мовила медсестра. - Це – Ваша дитина й Ви повинні дбати про неї. Просимо якнайшвидше забрати його сьогодні додому.
- Забрати додому? - повторив за нею Роджер Баттон.
- Так, додому. Ми не можемо лишити його тут. Ви ж розумієте?
- Дуже цьому радий – промямлив старий. - Тут постійно кричать і плачуть. Я й хвильки не поспав. Попросив поїсти (тут на знак протесту його голос зірвався на крик), а мені принесли пляшечку молока!
Пан Баттон опустився у крісло біля сина та закрив обличчя руками.
- Господи! - шепотів він з жахом. - Що скажуть люди? Що мені тепер робити?
- Ви мусите забрати його додому – наполягала медсестра – негайно!
Страшна картина одразу чітко вималювалась перед очима змученого чоловіка. Він побачив, як іде залюдненими вулицями міста з цією жахливою з’явою, що гордо крокує поряд.
- Не можу. Господи, не можу! - шепотів він.
Люди зупинятимуть його, питатимуть, а що він відповість? Доведеться представити цього сімдесятирічного діда:
- Це – мій син, народжений сьогодні вранці.
І тоді старий підбере свою ковдру й вони тікатимуть повз крамниці, ринок рабів, фешенебельні будинки президентського району, будинок пристарілих... Пан Баттон грішним ділом подумав, що краще син був би чорним.
- Опануйте себе! - скомандувала медсестра.
- Слухайте – раптом обізвався старий – якщо ви думаєте, що я піду додому в цій пеленальній ковдрі, то ви помиляєтесь.
- Дітей завжди замотують у ковдри.
Розлючено бурмочучи, старий підняв маленьку білу ковдру.
- Гляньте – пропищав – оце приготували для мене.
- Дітей завжди у таке загортають – сказала медсестра.
- Ну що ж – сказав старий – ця дитина вже за дві хвилини не носитиме нічого. Ковдра кусається. Можна було принаймні дати мені простирадло.
- Не знімай! Не знімай, кажу! - поспіхом вигукнув пан Баттон. - Що мені робити? - спитав, повернувшись до медсестри.
- Йдіть в місто та купіть синові одяг.
Голос сина супроводжував пана Баттона в коридорі:
- І котелок. Я хочу мати котелок.
Пан Баттон гнівно гримнув вхідними дверима...
2
- Доброго ранку – нервово привітався Роджер Баттон із служкою галантерейного магазину Чейзапік Гудз. - Я хочу придбати одяг для свого сина.
- Якого він віку?
- Йому 6 годин – без роздумів відповів пан Баттон.
- Відділ для новонароджених у кінці.
- Ні, це мабуть не те що мені потрібно. Дитина незвично велика. Просто вийнятково велика.
- У них є найбільші дитячі розміри.
- Де відділ одягу для хлопчиків? - спитав Баттон, відчайдушно намагаючись змінити тему. Він відчув, що продавець розгадає його сороміцький секрет.
- Ось тут.
- Ну що ж – засумнівався він. Перспектива вдягати сина у віділі чоловічого одягу лякала пана Баттона. Якби тільки він зміг знайти дитячий костюм дуже великого розміру, відрізати довгу та огидну бороду, пофарбувати волосся у каштановий колір і таким чином знищити докази та відновити самоповагу. Про збереження гідного становища у Балтиморі більше не йшлося.
Проте прискіпливий огляд відділу одягу для хлопчиків не виявив костюму, що підійшов би новонародженому Баттону. Батько звинувачував магазин. Звичайно, у цьому випадку виним був саме магазин.
- Якого віку кажете хлопчик? - з цікавістю спитав продавець.
- Йому... шістнадцять.
- Вибачте. Я почув, що йому шість годин. Відділ для підлітків у наступній секції.
Пан Баттон засмучено рушив до виходу. Потім зупинився, осяяний думкою, та вказав пальцем на одягнутий манекен на вітрині.
- Ось що мені потрібно! - вигукнув він. – Я візьму цей костюм, просто з манекена.
Продавець витріщився на нього.
- Як? - не вгамовувався він. – Це не дитячий костюм. А якщо й так, то маскарадний. Ви самі могли б його носити.
- Загорніть – нервово наполягав клієнт. - Це саме те, чого я хочу.
Здивований продавець скорився.
Повернувшись до лікарні, пан Баттон зайшов до палати та кинув пакет з одягом синові.
- Ось твій одяг – видихнув він.
Старий розгорнув пакунок та здивованими очима розглядав те, що було всередині.
- Якийсь він дивний – жалівся Баттон-молодший. – Я не хочу щоб з мене кепкували.
- З мене вже кепкують – розгнівано повторив Роджер Баттон. - Ну то й що, що дивний? Вдягай! Інакше я... я налуплю тебе. Він запнувся. Стало незручно, що він почав лаятись. Проте, Роджер відчув, що це було доречним.
- Гаразд, тату – мовив, вдаючи синівську повагу – ти довше прожив, тобі видніше. Як скажеш.
Як і раніше, звук слова “батько” злив пана Баттона.
- Швидше давай!
- Біжу, тату, біжу.
Коли ж син одягнувся, Роджер Баттон оглянув його з сумом. На синові були шкарпетки в крапку, рожеві штани й блуза з поясом та широким білим коміром. Над останнім розвивалась довга сива борода. Враження цей ансамбль справляв специфічне.
- Чекай-но!
Пан Баттон схопив лікарняні ножиці й за три рази відрізав великий шмат бороди. Та навіть таке вдосконалення не наблизило туалет до ідеалу. Залишені пучки старечого волосся, вицвілі очі та старі зуби виглядали дико на фоні веселого та яскравого костюму. Втім, пан Баттон був невблаганним та простяг руку.
- Ходімо! - впевнено сказав він.
Син довірливо взяв його за руку.
- Як ти мене називатимеш, тату? - розпитував той, тільки-но вони вийшли з палати. – Просто “малий” поки не придумаєш кращого імені?
Пан Баттон нахмурився.
- Не знаю – відповів грубо. - Думаю, назвемо тебе Мафусаїлом.
3
Навіть після того, як поповнення родини Баттонів коротко підстригли та пофарбували волосся у неприродний чорний колір, поголили обличчя аж до блиску та зодягли в дитячий одяг, зшитий на замовлення у кравця, пан Баттон не міг ігнорувати факт, що його первісток був жартом природи. Незважаючи на старечу згорблену поставу Бенджаміна, а саме так назвали малого замість принизливого ім’я Мафусаїл, зріст його складав 173 см. Ні одяг, ні підстрижені та пофарбовані брови не могли заперечити, що очі вицвіли, стали водянистими та стомленими. Одна з медсестер, найнятих доглядати за малим, тільки-но глянувши на нього пішла геть вкрай ображеною.
Не дивлячись на усе це, пан Баттон не здавався. Все ж Бенджамін був дитиною, а надто дитиною, яку слід залишити. Він одразу ж оголосив, що якщо Бенджамін не питиме теплого молока, то може взагалі залишатись голодним. Одначе зрештою його вмовили дозволити синові хліб з маслом та навіть кашу, як компроміс. Одного дня він приніс брязкальце та, давши його Бенджаміну, наполіг, щоб той неодмінно з ним грався. Старий прийняв подарунок зі змученим виглядом, але впродовж дня слухняно торохкотів іграшкою.
Звісно брязкальце швидко набридало, а тому коли Бенджамін залишався на самоті, він знаходив собі інші цікавіші забавки. Одного дня, наприклад, пан Баттон помітив, що протягом останнього тижня він випалив більше, ніж коли-небудь до того. Кілька днів потому, коли Баттон неочікувано зайшов до дитячої кімнати, цьому явищу знайшлось пояснення. Кімната була в сіруватому тумані, а Бенджамін із винуватим виглядом намагався заховати недопалок темної Гавани. Безсумнівно, така витівка вимагала добрячого покарання, але Роджер Баттон не міг змусити себе зробити це. Він лиш попередив сина, що паління “затримуватиме його розвиток”.
У ставленні до сина Роджер був непохитним. Він приносив додому олив’яних солдатиків, іграшкові потяги, великих гарних тваринок. На довершення до створених самим собою ілюзій, пан Баттон прискіпливо допитував продавця крамниці дитячих іграшок “чи не злізе фарба з рожевої качки, якщо малюк запхає її до рота?”. Проте, незважаючи на батькові старання, Бенджамін відмовлявся виявляти зацікавлення до забавок. Натомість він прокрадався сходами та повертався до своєї кімнати з томом Британіки, яку гортав увесь день. А м’які іграшки та Ноїв Ковчег продовжували валятись на підлозі. Старання Баттона-старшого не могли протистояти впертості малого.
Сенсація у Балтиморі була дивовижною. Чим це могло обернутись для родини Баттонів ніхто так і не дізнався, адже громадянська війна притягнула увагу міста до інших речей. Обмежене коло людей, які робили компліменти батькам, визнавали, що малий схожий на свого дідуся. Пан та пані Баттон засмучувались, а дід ображався не на жарт.
Виписавшись з лікарні, Бенджамін сприйняв життя таким, яким воно було. До нього привели хлопчиків й він провів увесь день намагаючись зацікавитись грою з дзиґою та камінцями. Бенджамін навіть зміг, хоч і ненавмисне, розбити каменем вікно у кухні, чим таємно порадував батька.
Відтепер Бенджамін щодня намагався щось розтрощити. Але робив це тільки через те, що від нього цього очікували й для дитини така поведінка була природною.
Коли антагонізм Бенджаміного дідуся зійшов на нівець, вони з малим насолоджувались компанією один одного. Ці двоє, віддалені роками та життєвим досвідом, могли сидіти годинами та, наче старі друзяки, монотонно обговорювати події минулого дня. Бенджамін набагато вільніше почувався у компанії дідуся, ніж своїх батьків. Вони здавались зверхніми та незважаючи на свій владний характер, звертались до нього «Пане».
Бенджамін, як й інші, був спантеличений швидким розвитком свого розуму й тіла від нароження. Він шукав відповіді у медичних журналах, але з’ясувалось, що таких випадків зафіксовано не було. Батько наполягав, щоб Бенджамін спробував грати з іншими хлопчаками. Малий погодився тільки на малорухомі ігри. Футбол був занадто активним спортом, тож Бенджамін боявся перелому та що його старезні кістки не зростатимуться.
Коли Бенджаміну виповнилось п'ять років, його віддали до дитячого садка, де він був змушений оволодіти мистецтвом приклеювання зеленого паперу на помаранчевий, малюванням кольорових мап та конструюванням нескінченних картонних намист. Він мав звичку засинати на уроках, що надзвичайно дратувало та лякало його молоду вчительку. На щастя, вона поскаржилась батькам та його забрали додому. Своїм друзям Баттони казали, що йому просто зарано відвідувати дитячий садок.
За дванадцять років батьки звикли до Бенджаміна. Звичка стала настільки сильною, що вони більше не відчували різниці між ним та іншими дітьми, хіба зрідка якийсь курйоз нагадував їм про це. Та ось одного дня, після свого дванадцятого дня народження, дивлячись у дзеркало, Бенджамін зробив, як йому здалось, дивовижне відкриття. Очі зраджували його або ж по дванадцяти роках життя волосся потемнішало? Невже зморшки на обличчі стали менш виразними, шкіра здоровішою та пружнішою, а на щоках з'явився рум'янець? Він не був певен. Знав тільки, що більше не горбився, а його фізична форма покращилась.
- Невже це можливо? - ледве наважився спитати сам себе.
Бенджамін підійшов до батька.
- Я виріс – заявив він рішуче – тому хочу носити довгі штани.
Батько вагався.
- Не знаю. Довгі штани починають носити з чотирнадцяти років, а тобі ж лише дванадцять.
- Мусиш визнати, що я виглядаю доросліше.
Роджер Баттон зробив вигляд, що обдумує слова сина.
- Я так не думаю – відповів зрештою – у дванадцять років я виглядав точнісінько так.
Роджер збрехав. Насправді це було частиною домовленості із самим собою, щоб вірити у синову звичайність.
Нарешті компромісу було досягнуто. Бенджамін мусив продовжувати фарбувати волосся та грати з хлопцями свого віку. Проте йому заборонили виходити на вулицю в окулярах чи з паличкою. В обмін на такі обмеження дозволено було одягти перший костюм із довгими штанами...
4
Про життя Бенджаміна Баттона між його дванадцятим та двадцять першим роком не розповідатиму багато. Обмовлюсь лиш, що це були роки зворотнього розвитку. У свої вісімнадцять він виглядав як п'ятдесятирічний чоловік: волосся потемнішало, хода стала впевненою, голос не дрижав, а перетворився на баритон. Батько відіслав його до Коннектикуту здавати іспити на вступ до Єльського коледжу. Бенджамін успішно їх склав та вступив на перший курс.
На третій день навчання він отримав вказівку від секретаря пана Гарта зателефонувати до деканату та уточнити розклад. Поглянувши у дзеркало, Бенджамін вирішив трохи підфарбувати волосся, але пляшечки у шухляді не знайшов. Пізніше він пригадав, що вчора використав усю фарбу без залишку, а пляшечку викинув.
Перед ним постала дилема. В деканаті слід було зявитись за п'ять хвилин. Іншого вибору не було – він мусив йти.
- Доброго ранку – ввічливо привітався пан Гарт. - Ви прийшли у справі свого сина?
- Чому ж? Мене звуть Баттон – почав Бенджамін.
Гарт не дав договорити.
- Дуже приємно з Вами познайомитись, пане Баттон. Ваш син прийде з хвилини на хвилину.
- Та це ж я! - не витримав Бенджамін. - Я – першокурсник.
- Що?
- Я – першокурсник.
- Ви що жартуєте?
- Зовсім ні.
Секретар насупився та поглянув на справу, що лежала перед ним.
- Гм, тут записано, що панові Бенджаміну Баттону вісімнадцять років.
- Мені і є вісімнадцять – відповів той, червоніючи.
Гарт стомлено глипнув на нього.
- Пане Баттон, невже Ви сподіваєтесь, що я Вам повірю.
Бенджамін посміхнувся.
- Мені вісімнадцять – повторив він.
Секретар вказав на двері.
- Забирайтеся. Геть з університету та міста. Ви – небезпечний псих.
- Мені ж вісімнадцять.
Гарт відчинив двері.
- Оце-то так! Людина Вашого віку намагається вступити на перший курс. Вісімнадцять років? Даю Вам рівно вісімнадцять хвилин, щоб забратись із міста геть.
Бенджамін Баттон з гідністю вийшов, а шестеро студентів, що чекали у коридорі, з цікавістю прослідкували за ним. Відійшовши трохи, він повернув голову та побачив переляканого секретаря, який досі стояв у дверях, та твердо повторив:
- Мені вісімнадцять років.
Бенджамін вийшов геть під хихотіння студентів.
Проте легко втекти йому не вдалось. Бенджамін повільно поплівся до залізничного вокзалу й помітив, що за ним йде гурт, а згодом і ціла ватага студентів. Пройшла чутка, що якийсь тип здав іспити та намагався видати себе за вісімнадцятирічного хлопця. Лихоманка збудження охопила коледж. Студенти повибігали з аудиторій, футболісти покинули тренування та приєднались до натовпу, дружини професорів з перекошеними капелюшками та турнюрами з криком бігли за колоною, з якої долинали безкінечні образливі вигуки на адресу Бенджаміна Баттона.
- То, певне, якийсь єврей!
- Може йому краще до школи піти?
- Гляньте-но на це диво!
- Він думав, що тут будинок пристарілих!
- Вступай до Гарварду!
Бенджамін пришвидшив ходу, а потім і взагалі побіг. Він їм ще покаже! Він вступить до Гарварду й вони усі пошкодують про свої жарти!
Сівши на потяг до Балтимора, він висунув голову з вікна й вигукнув:
- Ви про це пошкодуєте!
- Ха-ха-ха! - сміялись йому в слід.
Оте Ха-ха-ха! стало найбільшою помилкою Єльського коледжу.
5
Тисяча вісімсот вісімдесятого року Бенджаміну Баттону виповнилось двадцять років, тож він пішов працювати у компанію батька “Роджер Баттон та партнери”. Саме у той час він почав “виходити у світ”, а це означало, що батько брав його із собою на танці. Роджеру Баттону зараз було п'ятдесят й вони з сином стали ближчими один одному. Й узагалі тепер, коли Бенджамін перестав фарбувати волосся (яке все ще залишалось сивим), вони виглядали на один вік та скидались на братів.
Одного серпневого вечора, зодягнуті за усіма правилами, вони сіли в екіпаж та поїхали на танці до заміського будинку Шевлінів на околиці Балтимору. То був прекрасний вечір. Повний місяць заливав дорогу тьмяним світлом, квіти цвіли та розливали свої аромати, наче тихий, ледь чутний сміх. Поле, вкрите молодими пагонами та світлою пшеницею, здавалось напівпрозорим. Краса неба захоплювала, чарувала.
- Майбутнє за галантереєю – повторював Роджер Баттон. Чуттєвим він ніколи не був, тому почуття прекрасного було у нього в зародку.
- Таких стариганів як я, вже не навчити нових фокусів – серйозно заявляв він. – Ви – молоді та енергійні, перед вами велике майбутнє.
Вогні заміського будинку Шевлінів злились із горизонтом, чутно було лише глухий звук, що прокрадався назустріч. Можливо, то плакала скрипка, а, можливо, шурхотіла срібляста пшениця під місячним світлом.
Їх обігнав елегантний екіпаж, пасажири якого висадились біля дверей. Вийшла пані, за нею старший чоловік, а потім ще одна молода жінка, спокуслива, неначе гріх. Бенджамін здригнувся. Ніби хімічна реакція пронизала його. Хвиля прокотилась тілом, кров прилила до щік, чола; у вухах гуло. То було перше кохання.
Дівчина була стрункою, з волоссям, що здавалось срібним під місячним сяйвом та золотавим у світлі ламп на ґанку. На плечі вона накинула ніжно жовте іспанське манто в чорну цятку. З-під плаття виглядали стрункі ніжки.
Роджер Баттон нахилився до сина:
- Ця дівчина – мовив – Хільдегарда Монкріф, дочка генерала Монкріфа.
Бенджамін холодно кивнув.
- Гарненька – додав байдуже. Тільки коли служка-негр відійшов, сказав:
- Батьку, познайом мене з нею.
Вони підійшли до компанії, центром якої була пані Монкріф. За старою традицією вона низько вклонилась Бенджаміну. Так, йому дозволено з нею потанцювати. Бенджамін подякував та відійшов.
Він довго стояв непорушно біля стіни, слідкуючи як молодики Балтимора з виразом обожнювання звивались навколо Хільдегарди Монкріф. Якими ж молодими вони здавались Бенджаміну, якими зеленими! Їх закручені вуса викликали в ньому відчуття нудоти.
Та коли прийшла його черга танцювати й вони закружляли у ритмі паризького вальсу, ревнощі та хвилювання розтанули, наче сніг. Осліплений коханням, Бенджамін відчув, що життя лише починалось.
- Ви з братом потрапили сюди так, як і ми, правда? – спитала Хільдегарда, дивлячись на нього блакитними, наче озера, очима.
Бенджамін не знав, як вчинити. Якщо вона прийняла його за батькового брата, то чи не краще сказати їй правду? Згадавши про випадок у коледжі, він відмовився від цієї ідеї. Не годиться суперечити словам жінки, але й зіпсувати такий момент історією свого походження було б злочином. Можливо, пізніше? Тож він кивав, посміхався, слухав. Бенджамін був щасливим.
- Мені подобаються чоловіки Вашого віку – сказала Хільдегарда. – Молодики поводяться як бовдури. Розповідають скільки шампанського випили та яку суму програли в карти. Зрілі чоловіки уміють розважити жінку.
По цих словах Бенджамін ледве стримався від пропозиції одружитись.
- У Вас якраз романтичний вік. У двадцять п'ять чоловік мудрий тільки на словах, у тридцять блідий від перевтоми, у сорок розповідає такі довжелезні історії, що можна викурити цілу сигару. Шістдесят років занадто близько до сімдесяти, а от п'ятдесят – вік розквіту. Мені подобаються п’ятдесятирічні чоловіки.
П'ятдесят здавались Бенджаміну дійсно чудовим віком. Він понад усе бажав, щоб йому виповнилось п'ятдесят.
- Я завжди кажу – продовжувала Хільдегарда – що радше одружусь із п’ятдесятирічним, щоб він про мене дбав, аніж з тридцятирічним, щоб дбати про нього.
Решту вечора Бенджамін наче купався у золотавому тумані. Вони протанцювали ще два танці та зрозуміли, що якимсь дивним чином їх погляди збігались. Хільдегарда погодилась покататись із ним у неділю та детальніше обговорити усі ці питання.
Їдучи додому на світанку, коли перші бджілки задзижчали та блідий місяць засяяв у холодній росі, Бенджамін ледве чув, що його батько обговорював гуртову торгівлю металевих виробів.
- Як вважаєш, на що слід звернути увагу після молотків та цвяхів? – поцікавився старший Баттон.
- На любов – відповів Бенджамін, не розчувши запитання.
- Лоток? Ми ж закрили це питання, хіба ні?
Бенджамін кинув на нього заціпенілий погляд. На сході блискавка розколола небо, в гіллі пронизливо закричала вивільга (птаха).
6
Коли шість місяців потому місто дізналось про заручини Хільдегарди Монкріф та Бенджаміна Баттона (саме дізналось, адже генерал Монкріф заявив, що краще сам себе уб’є, ніж оголосить про заручини), хвилюванню Балтиморського суспільства не було меж. Майже забуту історію народження Бенджаміна було згадано, до того ж вона прийняла неймовірні та неочікувані форми. Поговорювали, що Бенджамін батько Роджера Баттона, що він його брат, який сорок років просидів у в’язниці, що це відомий актор Джон Уїлкс Бут власною персоною, і, нарешті, що в нього на голові ростуть роги.
Недільні газети підливали масла у вогонь захоплюючими картинками, де голова Бенджаміна Баттона була приєднана до тіла риби, змії. У журналістських колах він став відомим як загадка Меріленда. Справжня ж історія його народження, як це зазвичай буває, не набула широкого розголосу.
Отож, кожен погоджувався із генералом, що молодій дівчині, яка могла б одружитись із будь-яким молодцем у Балтиморі, кидатись в обійми чоловіка, якому точно є п’ятдесят – злочин. Дарма, що Роджер Баттон величезними літерами опублікував свідоцтво про народження свого сина у виданні Блейз. Ніхто не повірив. Варто було лиш поглянути на Бенджаміна.
Що ж до закоханих, то вони не сумнівались. Сила-силенна історій про її нареченого були неправдивими, тож Хільдегарда відмовлялась вірити навіть справжній. У розпачі генерал Монкріф підкреслив високий рівень смертності серед п’ятдесятирічних чоловіків, та розповів про нестабільність гуртового бізнесу. Проте Хільдегарда обрала зрілість й таки одружилась з Бенджаміном…
7
Зрештою, друзі Хільдегарди помилялись лише в одному. Гуртовий продаж залізяччя процвітав неймовірно. За п’ятнадцять років, що пройшли між одруженням Бенджаміна тисяча вісімсот вісімдесятого року та виходом його батька на пенсію тисяча вісімсот дев'яносто п'ятого року, сімейний статок подвоївся. І усе це завдяки молодшому члену фірми.
Балтимор нарешті прийняв пару. Навіть старий генерал Монкріф змирився зі своїм зятем, коли той власним коштом видав книгу “Історія громадянської війни” у двадцяти томах, яку відмовились друкувати дев’ять відомих видавців.
От і сам Бенджамін за ці п’ятнадцять років змінився надзвичайно. Йому здавалось, що тепер кров у жилах текла швидше. Стало приємно прокидатись зранку, жваво йти залюдненою, осяяною сонцем вулицею, невтомно працювати з кораблями молотків та вантажами цвяхів. Тисяча вісімсот дев’яностого року він вніс цікаву пропозицію, згідно якої усі цвяхи, якими забивають переправлені морем ящики, належать судновласнику. Згодом ця пропозиція стала законом та її схвалив верховний суддя. Таким чином, компанія Роджера Баттона змогла щорічно економити більше шести тисяч цвяхів.
До того ж, Бенджамін помітив, що все більше закохується у безтурботність життя. Його бажання задоволення зростало. Він став першим у Балтиморі, хто зміг собі дозволити автомобіль. Жителі міста, зустрічаючи Бенджаміна на вулиці, заздрісно дивились на нього - здорового та енергійного.
- З роками він тільки молодшає – казали вони.
І якщо старий Роджер Баттон, якому тепер було шістдесят п’ять, не зміг належним чином оцінити свого сина при народженні, то тепер розхвалював його на всі боки, навіть підлещувався.
Ось тепер ми підійшли до неприємної теми, яку краще якомога швидше закрити. В житті Бенджаміна Баттона була лиш одна річ, яка його непокоїла – потягу до дружини він більше не відчував.
На той час Хільдегарді виповнилось тридцять п’ять років, синові Роско було чотирнадцять. Коли вони одружились, Бенджамін обожнював свою дружину. Роки промайнули й золотаве волосся стало коричневим, очі втратили свій неймовірний блакитний блиск. Тепер Бенджаміну вона здавалась занадто спокійною, тихою, задоволеною життям, стриманою в емоціях та консервативною у поглядах і смаках. Молодою Хільдегарда просто таки тягла Бенджаміна на танці та прийоми; тепер вони помінялись ролями. Дружина виходила з ним у світ, але робила це без особливого захоплення, задавлена нескінченною рутиною, що одного дня приходить у наше життя й залишається з нами довіку.
Невдоволення Бенджаміна зростало. З початком іспано-американської війни тисяча вісімсот дев’яносто восьмого року сім’я втратила для нього свою чарівність, тож Бенджамін Баттон вирішив вступити до лав армії. Маючи значний вплив у бізнес-колах, він отримав звання капітана, пізніше дослужився до майора і, нарешті, після битви на горі Сан-Хуан, став підполковником. Бенджамін отримав легке поранення; його нагородили медаллю.
Бенджамін відмовлявся покидати армію, адже боротьба та запал припали йому до душі. Але бізнес вимагав уваги, тому він повернувся додому. На вокзалі Бенджаміна зустрів оркестр та супроводжував до самого дому.
8
Розмахуючи великим шовковим прапором, на ґанку його зустріла Хільдегарда. Він поцілував її та з завмиранням серця відчув, що три останні роки не пройшли даремне. Тепер його дружині було сорок, у волоссі була сивина. Те, що він бачив, наганяло депресію.
У своїй кімнаті Бенджамін побачив своє відображення у дзеркалі. Він підійшов ближче та з цікавістю розглядав власне обличчя, порівнюючи його із світлиною, зробленою до війни.
- Господи! – мовив уголос.
Процес омолодження продовжувався, сумнівів бути не могло. Тепер він виглядав на тридцять років. Тільки замість радості Бенджамін відчув незручність. Раніше він сподівався, що з досягненням біологічного віку цей феномен відступить. Зараз йому було страшно. Майбутнє видавалось жахливим, неймовірним.
Коли він спустився униз, Хільдегарда вже чекала на нього. Вона виглядала роздратованою й Бенджамін роздумував, чи вона вже помітила зміни у ньому. Невимушено, як йому здавалось, щоб розрядити обстановку, Бенджамін поділився:
- Усі кажуть, що я як ніколи молодо виглядаю.
Дружина зиркнула на нього.
- Ти вважаєш, що цим слід хизуватись? – гмикнула вона.
- Я не хизуюсь – відповів.
Хільдегарда знову гмикнула.
- Точно.
А за хвилину додала:
- Невже у тебе не лишилось гідності це припинити?
- Як?
- Не збираюсь сперечатись з тобою – відмовила вона. – Є правильно і не правильно. Якщо тобі хочеться відрізнятись від інших, зупинити тебе я не можу, та подумай чи це розсудливо.
- Хільдегардо, я нічого не можу вдіяти.
- Можеш. Просто ти дуже непоступливий і хочеш відрізнятись від інших. Ти таким був та залишишся назавжди. Задумайся, якби інші такими були на що би був схожим світ?
Бенджамін не відповів – то було риторичне запитання. З того самого моменту прірва між ними поглиблювалась. Тепер він намагався пригадати чим же Хільдегарда його причарувала.
На додачу, перед Бенджаміном розгорталось нове тисячоліття й жага веселощів сильнішала. У Балтиморі не проходило жодної вечірки, на якій не було Бенджаміна і де б він не танцював із найвродливішими одруженими жінками, не спілкувався з найпопулярнішими нареченими, насолоджуючись їх компанією. А дружина його тим часом, не схвалюючи такої поведінки, сиділа з поважними жінками та спостерігала за чоловіком святенницьким, здивованим та докірливим поглядом.
- Дивіться-но! – вигукували перехожі. – Шкода, молодий парубок, а зв’язався з сорока п’ятирічною жінкою. Він, мабуть, років на двадцять молодший від неї.
Вони забули, як це зазвичай буває, що тисяча вісімсот вісімдесятого року ще їх батьки звертали увагу на цю дивну пару.
Бенджаміну вдома ставало ще гірше, натомість у нього з’являлось усе більше інших інтересів. Він почав грати у гольф та робив неабиякі успіхи. Ще Бенджамін захопився танцями та 1906 року став експертом з вальсу-бостону, 1908 рухи самби у його виконанні вважались неперевершеними, а 1909 танець Кесл став предметом заздрощів молодиків усього міста.
Звичайно, його активність дещо заважала роботі, але зрештою він віддав двадцять п’ять років гуртовим продажам, тож відчув, що може передати сімейну справу синові Роско, який нещодавно закінчив Гарвардський університет.
І взагалі, їх із сином часто плутали. Бенджаміну це подобалось, й він хутко забув про свій страх, що з’явився по поверненню з війни. Зараз Бенджамін просто насолоджувався своїм зовнішнім виглядом. Проте була ложка дьогтю в діжці з медом – поява на людях із дружиною. Хільдегарді було майже п’ятдесят і поряд із нею Бенджамін виглядав абсурдно...
9
Одного вересневого дня 1910 року, кілька років по тому, як сімейну компанію унаслідував молодий Роско Баттон, до Гарвардського університету на перший курс вступив чоловік років двадцяти. Він не ризикнув сказати, що не виглядатиме на п’ятдесят. Не сказав також, що син його закінчив цей університет ще десять років тому.
Його прийняли й він миттєво став кращим студентом, частково через те, що, здавалось, був старшим від інших студентів, чий середній вік становив вісімнадцять років.
Великою мірою його успіх в університеті можна пояснити тим, що у футбольній грі з Єльським університетом він зіграв неперевершено, з таким натиском, з холодною, нещадною злобою й зібрав сім тачдаунів та 14 голів для своєї команди. Непритомних гравців супротивника просто таки винесли з поля. Бенджамін став найвідомішою персоною в університеті.
Дивно, але уже на третьому курсі його ледве взяли до команди. Тренери розповідали, що він схуд й видавався нижчим, ніж раніше. Тачдаунів більше не було, і взагалі у команду його брали лише для того, аби нагнати страху та дезорганізувати команду Єльського університету.
На старших курсах він взагалі не потрапив у команду. Молодик став таким худим та хлипким, що студент-другокурсник переплутав його із першокурсником, що принизило гідність несказанно. Тепер його вважали вундеркіндом – старшокурсник, який не виглядав навіть на шістнадцять років. Знання одногрупників часто його шокували, предмети теж видавались важчими. Від одногрупників він часто чув про відому школу Св. Мідаса, де вони навчались до університету. Він і собі надумав навчатись у тій школі після випуску, адже серед хлопців свого віку почуватиметься краще.
Після випуску у 1914 році Бенджамін повернувся додому із дипломом. Хільдегарда тепер мешкала в Італії, тож він пішов жити до свого сина Роско. Хоч син і запросив його з ввічливості, було очевидно, що не надто радий приймати батька у себе. І взагалі, відчувалось, що Роско вважав його трохи не в собі. Молодший Баттон був одруженим та відомим у Балтиморі, і тому він не хотів, щоб навколо його родини розгорівся скандал.
Бенджамін, зрозумівши що він перестав бути бажаним гостем компаній молодих людей, мав багато занять окрім спілкування з кількома сусідськими 15-річними хлопцями.
- Роско – звернувся він одного разу до сина – скільки можна повторювати, що я хочу до школи?
- То йди – відрізав Роско. Розмова була неприємною, він волів уникнути дискусії.
- Сам я не можу – безпомічно відповів Бенджамін. – Ти мусиш подати мої документи та возити туди.
- У мене немає часу – сухо мовив Роско. Йому стало незручно, Роско примружився та глянув на батька.
- І взагалі – додав він – не раджу тобі піднімати цю тему. Краще забудь про це. Краще… краще… - по виразу обличчя було видно, що він шукав потрібні слова – краще займись чимсь іншим. Мені не до жартів і взагалі вже не смішно. Шануйся!
Ледве стримуючи сльози, Бенджамін дивився на нього.
- І ще одне – продовжував Роско – при гостях називай мене дядечку, не Роско, а дядечку. Зрозумів? Не годиться 15-річному хлопцеві називати мене по імені. А знаєш що? Краще називай мене дядечку постійно, так швидше звикнеш.
Кинувши різкий погляд на свого батька, Роско відвернувся…
10
Після цієї розмови, Бенджамін поплівся нагору та став пильно розглядати себе у дзеркалі. Він не голився вже протягом трьох місяців, проте на обличчі виріс лише білий пушок, з яким і морочитись не варто було. Коли він вперше приїхав з Гарварду, Роско запропонував носити окуляри та штучні вуса, приклеєні до щік, що робило його дорослішим. Але від цього щоки свербіли, до того ж Бенджаміну було соромно. Він плакав, тож Роско відступив.
Бенджамін відкрив дитячу книгу “Бойскаути у Бімінській затоці” та почав читати. Проте думки про війну не полишали його. Минулого місяця США приєднались до союзників. Бенджамін теж хотів піти до армії, але мінімальний вік вступу – шістнадцять, а він не виглядав навіть на ці роки. Та й справжній вік – а було йому п’ятдесят сім – все одно не дозволяв цього зробити.
У двері постукали. До кімнати зайшов лакей, який приніс лист для пана Бенджаміна Баттона із великою печаткою в кутку. Бенджамін нетерпляче розірвав конверт та із приємністю прочитав написане. Лист було адресовано йому та багатьом офіцерам запасу Іспано-Американської війни, яким пропонували повернутись на фронт у вищому ранзі. Бенджаміна призначили бригадним генералом армії Сполучених Штатів та наказували відповісти миттєво.
Тремтячи Бенджамін скочив на ноги. Це саме те, чого він хотів. Тож одягнув кепку й вже за десять хвилин увійшов до великого ательє на Чарльз Стріт та попросив зняти мірки для пошиття уніформи.
- Хочеш погратись у солдатики, синку? – спитав працівник ательє.
Бенджамін вибухнув.
- Яка різниця, чого я хочу? – відповів гнівно. - Моє прізвище Баттон, я живу на вулиці Вернон, тому для цього підходжу.
- Ну що ж – додав працівник вагаючись – якщо не ти, то твій батько точно.
Мірки зняли й за тиждень форма була готова. От тільки дістати потрібний генеральський знак було непросто, адже продавець наполягав, що зі значком жіночої асоціації крикету гратись буде навіть цікавіше.
Жодним словом не обмовившись синові, Бенджамін сів на потяг до Кемп Мосбі у південній Кароліні, де повинен був прийняти командування піхотним полком.
Спекотного квітневого дня він прибув до табору, розрахувався з таксистом та попрямував до вартових.
- Нехай хтось забере мої речі! – живо сказав він.
Вартовий витріщився на нього.
- Слухай, малий – спитав – куди це ти зібрався з генеральськими погонами?
Ветеран іспано-американської війни Бенджамін Баттон із палаючими очима крутнувся навколо вояки, але голос його ламався, а тому звучав незвично високо.
- Увага! - він спробував крикнути, набрав повітря у груди й побачив, що вартовий, віддаючи честь та вітаючись, приставив ноги та взяв рушницю. Бенджамін посмішкою привітався у відповідь та коли роззирнувся посмішка його зникла. Тільки тепер він зрозумів, що вартовий вітав не його, а полковника, який їхав верхи.
- Полковнику! – запищав Бенджамін.
Полковник під’їхав, натягнув віжки та прохолодно глянув на Бенджаміна.
- Ти чий, хлопчику? – запитав доброзичливо.
- Я тобі покажу чий я! – гаркнув Бенджамін, розлютившись. – Злізай з коня!
Полковник розреготався.
- Бажаєте самі на нього сісти, генерале?
- Ось – вигукнув Бенджамін, доведений до відчаю – прочитай.
Він кинув йому в обличчя лист із своїм призначенням. Полковник прочитав; очі йому вилізли на лоба.
- Де ти це дістав? - запитав, поклавши документ в кишеню.
- Мене призначив уряд, скоро ти про це дізнаєшся!
- Йди за мною – сказав полковник. Ходімо до штаб-квартири та обговоримо усе.
Полковник розвернувся й пішов у напрямку штабу. Отож Бенджаміну не залишалось нічого іншого, як з гідністю піти за ним, обіцяючи собі жорстоко помститись кривднику. Проте помсту не судилося матеріалізувати. Натомість за два дні його син Роско матеріалізувався з Балтимору, стомлений та розлючений після поспішної подорожі, й повіз заплаканого генерала додому. Без уніформи.
II
1920 року у Роско Баттона народився первісток. У запалі святкування жоден не зауважив, що маленький брудний хлопчик, який грався на подвір’ї з олив’яними солдатиками та іграшковим цирком, був дідусем малюка.
Хлопчик із рожевим, веселим личком та ледь помітною тінню туги подобався всім, крім Роско Баттона, для якого малий був джерелом мук. У плині життя, це не видавалось Роско вартим уваги. Для нього батько, у відмові бути звичайним шістдесятирічним, не був “повноцінним мужчиною” (Росків улюблений вираз), а поводився дивно та алогічно. Думки про це хоч півгодини доводили його до божевілля. Роско погоджувався, що таким “живчикам” слід і надалі залишатись молодими, але ж усьому є межа. На цій думці Роско заспокоївся.
Синові Роско виповнилось 5 років і йому дозволили грати з малим Бенджаміном під наглядом няні. Роско водив їх обох до садочку. Бенджаміну страх як подобалось гратись зі смужечками кольорового паперу, виготовляти килимки та намиста цікавих і чудернацьких форм. То були найзахопливіші на світі ігри. Одного разу Бенджамін поводився зле, тож його поставили у куток, він плакав. Проте більшість часу у садочку він був щасливим. Особливо, коли сонце зазирало у вікна, а рука виховательки пані Бейлі на мить зупинялась на його скуйовдженому волоссі.
За рік син Роско перейшов у перший клас, а Бенджамін залишився у садочку, через що був невимовно щасливим. Інколи, коли дітлахи мріяли про те, що робитимуть коли виростуть, тінь лягала на Бенджамінове чоло, ніби у його дитячу голівку приходило розуміння, що йому не судилось розділити ці моменти.
Пролітали однакові дні. Бенджамін і на третій рік пішов до садочку, але тепер він був занадто маленьким, щоб зрозуміти для чого призначались яскраві сяючі смужки паперу. Малий плакав, адже інші хлопчаки були більшими й він їх боявся. Вихователька щось йому говорила, але як він не намагався все одно не розумів нічого.
В дитячий садок його більше не водили. Вихователька Нана у накрохмаленій сукні в клітинку стала центром його крихітного світу. Погожими днями вони гуляли у парку, Нана вказувала пальцем на величезного сірого монстра та казала “слон”, а Бенджамін повторював за нею. Ввечері, перевдягаючись до сну, Бенджамін знову і знову повторював “сьон, сьон, сьон”. Інколи Нана дозволяла малому стрибати на ліжку. Такі пустощі надзвичайно його тішили, адже якщо сісти на те саме місце, матрац піднімав на ноги, а якщо казати “а” поки стрибаєш, то виходить кумедний ламаний звук.
Бенджамін обожнював знімати палку з підставки для капелюхів та бити нею стільці, столи, повторюючи “захисцайтейтесь, захисцайтейтесь, захисцайтейтесь”. Якщо вдома були гості, то старі жінки сварили його, що тішило, а молоді постійно намагались поцілувати, що наганяло на нього нудьгу. О п’ятій годині довгий день закінчувався і Бенджамін йшов нагору, де вихователька годувала його з ложечки вівсяною кашею та ще чимсь м’яким і смачним.
У його дитячих снах більше не було тривожних спогадів, ніщо не нагадувало про браві дні в коледжі, яскраві роки, коли він захоплював дівочі серця. Залишились лиш білі затишні стіни колиски й Нана, чоловік, який інколи заходив у гості та красива велика жовта куля, на яку вихователька вказувала до сну та називала “сонце”. Коли сонце заходило, малий уже спав. Снів не було, вони йому більше не снились.
Минуле – служба на чолі вояків у Сан-Хуан, перші роки шлюбу, коли він працював до пізна для молодої Хільдегарди, яку так кохав, як палив у старому будинку Баттонів на Монро Стріт із своїм дідом – усе це назавжди зникло з його пам’яті, наче сон. Він забув усе.
Бенджамін не пам’ятав точно холодним чи теплим було молоко або як проходили його дні. Залишились лише колиска та присутність Нани. Окрім цього він не пам’ятав нічого. Зголоднівши, Бенджамін плакав – оце й усе. Проходили дні й ночі, круг нього звучав ледь чутний шепіт та буркотіння, запахи, світло й тьма.
Потім стало темно й біла колиска, розмиті обличчя навколо та теплий солодкий аромат молока назавжди стерлись із його пам’яті.
