Оце в місто, як моя каже, вчора мене носило. На своїх двох та транспорті громадському й зносило. А чого ж під одним сідалом цілу машину власну бити? Я вже, звичайно, не супер-пупер новий дядько буду, але до кехвіру, зехвіру та теплого сортиру мені ще аж геть, як далеченько. Отож, є ще і міць, і потяг до прекрасних циць. То для мене така подорож аж геть не проблема, а навіть розвага. Он, як психічні лікарі по радіо в телевізорі говорять, що дуже корисною буває тимчасова зміна звичної обстановки. Отож, і розважився я собі. А заразом і справу для сімейства потрібну зробив. Календаря місячного для рослин привіз. На рядах книжкових у Центрі купив. Будемо тепер капусту та огірочки вирощувати ще й за допомогою Землі супутника. Коротше, спробуємо в черговий раз радіо в телевізорі повірити й перевірити.
До самого міста доїхав нормально. Автобусом нашим. Стояв, правда, зопівдороги з клунком старої Заморгайчихи на лівій нозі. Сидить бабця на сидінні й клунок поряд біля себе, мов той гном горщик із золотом, покрученими пальцями в гузирь учепившись, ревно пантрує. Ще й прозорими підсліпуватими очима, в різні боки стріляючі, крадіїв відлякує. А які ж у сільському автобусі на картоплю крадії? Та в цій давці навіть жук колорадський крило не просуне. То в місті бабці треба картопельку свою бдіти. Де-де, а там вже жуків вистачає.
Але, клунок картоплі на нозі, то ж не корова замріяна відремигатися гострою ратицею у полудень спекотний наступила. І ще й стоїть собі, зараза, тишком-нишком. Та й ногу попід клунком, коли автобуса хитнуло, тихцем вдалося поміняти на сусідську, Саньки Зніздрістирча, Ліву Олександріну. Да, ото така розкішна хвамілія. Я міркую, що це відголоски ще з нашого арійського минулого. Ну, а звідки ж тоді узялося таке призвище, як Бабміндра, наприклад? То, це, що індус такий брахмапутрянський? -Хрін редьці не перець! Бачив я його на очі власні, як він до Саньки приїжджав. Чистий хохол і українець щирий. Як кажуть, і спереду, і ззаду, і в поперечному перерізі. Він, ще й зніздрістирчевий кум виявляється. Хрестив Санька дочку його ще, як у армії каптьорщиком служив. Десь попід Одесою. М-да, тягне їх, арійців наших, до одного одне. Поклик крові по рябій корові...
Отож, аж жодних неприємних вражень в дорозі не набігло. Правда, запаху сирої землі від Заморгайчихи нанюхався. Що, значить, запах зовсім тіл старечих. Землею відгонить дужче ніж картоплі десять кіл. Що ж, із землі вийшли, у землю й ідемо. Як у Біблії там? Отож, хто до неї ближче, то й і пахне нею дужче. Все просто, як до куліша просо.
Сів я біля автостанції на тролейбуса, що до центра. Купив у водія квиток, а пробити його зашпортався трохи. Суну тролейбусом до найближчого компостера, а він, гадюка, несправний. Я – до другого, і той такий самий. Отож, я до третього, а тут зупинка, водій відчиняє передні двері і в неї заходять контролери. Цілою бригадою: бабів двійко і мент-парубійко. Кажуть баби:
Відійшли від компостерів. Виходимо на передні двері й показуємо проїздні квитки.
А народу в тролейбусі всього з десяток, пенсіонерів теж рахуючі пільгатих. Коротше, виявилося, що нас тут вухатих двоє аж. Я і скубент в подекуди протертих добре шатах джинсових. Стоїмо ми на зупинці під ментячою охороною, а баби про щось із водієм у тролейбусі теревенять. Аж тут скубент мені й каже:
Не пощастило вам дядьку. Вони на цій короткій зупинці, мов ті ДАІшники, постійно пасуться, зарази. Тут завжди хтось з людей квитками на несправних компостерах зашпортується.
Тим часом баби відпустили тролейбус і наблизились до нас. А міліціянт відійшов кроків на десять і став у наш бік ритмічно зиркаючі. Молодша, з папкою із прозорого зеленавого, пластику в руках усміхнулася і каже:
Ну, що, громадяни, приготували по десятці штрафу за кожні два вуха заячі. Молодим, завжди у нас дорога. Отож, почнемо з тебе, скубент.
Отака весела контрольорша трапилася. А скубент тим часом сумно відповідає:
В мене немає грошей. Зовсім.
-Добре, зараз пройдешся з міліцією у відділок на протокол. Це майже поряд, на ринку. А штраф із стипенсії своєї сплатиш. І вже міліціянту:
Миколай Степанович, забирай клієнта.
Мент забрав і знову став на тім же місці, скубента за руку тримаючі нєжно.
А, Ви, дядьку, не соромтеся. Діставайте гроші, щоб були хороші, - говорить весела вже до мене.
Знаючи, що вже як попався, то треба платити, я був до цього готовий. Хоч і жалько мені було десятки. То ж вартість дороги моєї з села й назад. Але, знаючі з життя певні нюанси підходу до штрахвохватів всілякої масті, діставати свою грошву я аж геть не квапився. А просто стояв мовчки й посміхався тій веселусі-на-контролі прямо в її зеленаві, очі дивлячись. І, спрацювало. Майже, як завжди. Задихала вона від збентеження, грудями зверху-вниз гойдаючи, часто-часто... Зашарілася, мов дівка, й оченятка свої додолу впустила. А що? Я ж кавалер видний. Як бороду відпущу, то одразу за батюшку незнайомі люди стабільно приймають. Одного разу якийсь хлопчина років 11-12 навіть місцем в переповненому автобусі поступився. Піднявся й каже:
Будь-ласка сідайте, батюшко.
Ну, а я йому відповів:
Благодарствую, отроче благолєпий.
І спокійнісінько сів собі на звільнене місце. А що? Всі ж знають, що вустами немовляти нам чиста правда промовляє. Ніяка ж, дитина, на дурницю не придуриться.
Да, відволікся трохи я. Отож, тут вступає друга, що похмуро відмовчувалася досі, й хрипко каже:
Можна і за пятьору. Але, щоб без ніяких бумажок. І не треба мені Галину прямо на робочому місці аж до самих запамороків закадрювать. Нам з нею сьогодні ще півдня на зайнятість потролейбусить.
Ага, то виявляється, що сич-бурмоська та веселушка з папкою не професійні штрафодери, а просто безробітні на обліку. Які сюди пішли, щоб залишитися без грошової допомоги по безробіттю.
-Оце вже діло, -кажу тим часом і даю десятку.
-Ми здачі не даємо. Не насмілюємося на таке вповноважитися. Що дасте, дядьку, те й возьмемо, -знову говорить мовчазна.
-Я здачі й не чекаю. Беріть десятку і звільніть того скубента обскубаного.
-Дивись, який благородний заєць нині пішов, чистий олень, -то вже зеленоока оговталася. Й додала:
Ми б його і так відпустили. Як і минулих разів. Ну, не відпускати ж нам його при тобі? Так і штрафів ні з кого не збереш, бо всі проситися почнуть. Отож, давай вже свою пятьору і розбіглися. Хоч я б з тобою, не як із зайцем ще б зустрілася. Але, чує серце, що ти щасливо жонатий, а я чужого щастя не краду.
-Твоя правда, -сказав я. Потім, з легкою душею віддав їй свою п`ятірку кровну. А далі, попрощався й пішкодрала навпрошки через двори п`ятиповерхівок почесав у Центр до рядів книжкових. І ні разу не озирнувся, щоб обіцяне звільнення скубента перевірити. Спокійний –бо й досі, що так воно і сталося...
Ну, а далі, доплентався до книжкових рядів, знайшов того календаря. Та не просто бомажку, а цілу книжку з окремими поясненнями по городнім, садовим та польовим культурам. Ще й сторгував з ціни цілу п`ятірку. Отож, залишився при своїх грошах. Потім, у автобус і... додому на село моє щастя привело.
Так, я от і думаю собі. Що це воно було і хто я такий опісля цього? З одного боку, наче й давав я на лапу посадовим особам при виконанні ними службових обов`язків у особливих мікророзмірах... Але, в кінцевому випадку? Я, -при своїх, скубент, -на волі. Безробітні, Галина з колегою та рядовим міліціянтом, -отримали добавку до своїх мізерних доходів. Гуртом зробили добру справу – зберегли злиденному скубенту його стипендію розміру міні цілою й неушкодженою... Правда, сталося це за рахунок саме тої, що повинна сама за нас, мов ненька тая, піклуватись...
Та все одно, якось воно... Спокійно спати не лягає в серці... Ну, не зовсім же мздун горілий я опісля цього? О, таки нарешті свінуло й в моїй макітрі. Й лягло, як треба та де треба, м`яко! І лишень волі для скубента завдяки! Отож, не зовсім я і мздун з боків усіх обзору. А, якби це сказать отак, щоб форма суть на грілки не порвала? Коротше, МАЛО НЕ МЗДУН тепер я. О! Ледь-ледь, правда. І звучить це в серці тепер достойно та пристойно напрочуд. Ну, мов звання високе партєйне за геройство учинене справжнє. Ну, ледь-ледь, майже. Ще й десь посеред краю ірисів з імбирем та звуків старовинної приказки, що з гірських схилів зносить веселий весняний вітер:
„Натщесерце, моє серце,
Й кіт на диво соковитий.”
Тільки, от, нікому про звання це високо-вузькооке й не скажеш. Задражнять в селі-бо! А таки вміють у нас пекти. Я знаю...
Але, головне, що сам тепер всередині спокійний...
