На Івана Купала ми їдемо в Шешори. Цікавість не в купанні та шашликах, а у зміні. По поверненні додому гостріше відчуваю любов до рідного міста, навіть задушливі квартири здаються затишними і рідними.
За кілька днів у мене день народження. Вітуся в захваті від такої ідеї, вона ще не знає, що її залишать у бабусі. Я не хочу засмучувати її, тому продовжую вислуховувати затійливі пропозиції.
В суботній ранок ми вчотирьох сідаємо на стару втомлену життям і часом «Червону Руту» до Рахова. В Яблунові виходимо і поволі топаєм липневою спекою під тягарем пузатих рюкзаків. Дашок мого блайзера трохи рятує від сонця, але заважає дивитися на друзів. Я високо задираю голову і спотрерігаю за Мартою з Романом, поділених на ліво і право моїм носом. Підійматися вгору важко. Ми вже стомлені півторигодинною спекою і пихтимо, як чайники. Нарешті виходимо на рівнину. Розкладаємо палатки ближче до річки. Хлопці постійно щось мудрують із сосновими гілками, вимощують ними увесь верх чотиримісної палатки, двомісну залишають в спокою – все одно там лише продукти. Ми з Мартою лише перемигуємось – напевне, просто вони втомились. За годину вже горять дві ватри: одна під казанком, друга під шашлик.
Поки є час, ми лягаємо на сонці позагаряти. Роман – невгамовний: набирає з річки води і поливає нас – беззахисних і сонних. От тиран! Телефон тут майже не ловить і мені час від часу надходять звіти про пропущені дзвінки. Ми підіймаємось із Мартою вище на гору. Це смішно, адже приходиться раптово зупинятися, помітивши маячок сигналу покриття. Як з міношукачем.
- Мені телефонував Славко, -я.
- Вітав?
- Ні, не було зв»язку.
- Передзвони сама.
- Це негарно.
- Негарно водити двох хлопців за ніс. Передзвони і все.
- Я не воджу.
- Я знаю.
- Тоді навіщо говориш?
- Бо це так виглядає.
- Ідемо вище.
Ми підіймаємось вище. Знаходимо білого гриба – величезний і червивий. Все одно беремо – похизуємося перед хлопцями. Сідаємо на зруб і милуємось краєвидом.
- Все-таки добре, що ми вирвались, - замріяно каже Марта. – останній раз я була ще до Віточки – років шість тому.
- Ого! А я, а я… давно була. Теж.
- З ним?
- Ну.
- Забудь.
- Прийду додому і витру з пам»яті.
- Якби ж таке було можливо. Пам»ятаєш той фільм з Джимом Керрі та Кейт Уінслет?
- Ага.
Мовчимо. Кожен думає про своє. Марта тільки ззовні така впевнена і рішуча. Іноді її розвозить і сипляться спогади, як водоспад в Яремче. Вона завагітніла в сімнадцять. За тиждень до весілля застала того засланця у ліжку зі своєю подругою. От лажа.
Це зараз є доросла донечка, є Роман, готовий на все заради них обох, є друзі… а тоді?я бачу, як їй важко згадувати ті часи, не уявляю як вона пережила усе те лайно.
Марта тормосить мене за руку і я повертаюсь назад в реальність.
- Що?
- Телефон дзвонить!
- Алло, – підіймаю слухавку. – привіт, Слава.
- Де ти пропала? Цілий день видзвонюю.
- Тут нема зв»язку. Я в горах.
- В горах? З ким?
- З друзями.
- А де саме?
- В Яблунові.
- На базі?
- Ні, з палатками.
- Ти думаєш я забув про твоє день народження?
- Ну, напевне, не забув…
- Так! Вітаю. Не люблю поздоровляти в стилі щастя-здоров»я. бажаю тільки одного: хай цього року в тебе збудеться хоча б одне заповітне бажання.
- Дякую. Це було б дуже добре.
- А яка в тебе мрія?
- О, їх багато!
- А найперша?
- Не скажу, секрет.
- Для мене?
- Для всіх.
- Сподіваюсь, ти не мрієш пограбувати банк?
- Ти як здогадався? Мою на приміті один таки, у Франику…
- Мій?
- Ага!
- Краще не треба.
- Багато охорони?
- Ні, мало готівки.
Ми сміємось, Марта намагається зрозуміти про що йдеться.
- Коли ти будеш вдома?
- В понеділок.
- Ого! Ви на дві ночі.
- Так. І на три дні.
- Оце так. Тоді я хочу до вас.
- Давай, - жартом на жарт.
- Що привезти?
- Гітару і ящик пива.
- Добре.
Мовчимо.
- Я серйозно, - він.
- Я теж, - відповідаю, але вже не сміюсь.
- Як вас знайти?
- Ми на.. ми тут… а ти чесно хочеш приїхати?
- На повному серйозі. В мене відпустка. Ще тиждень. Ти ж знаєш. Треба ж розвіятись.
Мені це вже зовсім не смішно, ні, я не проти. Нехай їде. Але як це зрозуміти?
- Ти чим приїдеш?
- Не знаю ще. Там можна десь залишити машину?
- Так, на стоянці біля бази відпочинку.
- Тоді я їду машиною. Передзвоню, коли буду під»уїжджати.
- Добре.
- До зустрічі?
- Ага!
Марта дивиться впритул.
- Гості?
- Славік їде сюди.
- Що скаже Женя?
- А що він має казати? Він мені такий самий друг, як Славко чи Роман. Все буде ок!
- Хотілось би вірити.
Ми повертаємось назад. Хлопці уже все приготували. Марта витягає із своєї торби декоративну коробочку.
- Це тобі, - простягає.
- Ну ви чудаки. Тягнули з собою в гори.
Мені завжди ніяково розпаковувати перед кимось подарунки. Але вони чекають. Витягаю два пакуночка – лижні окуляри і добротні балонові рукавиці.
- Дякую, але не варто було так тратитися, - ддразу ж міряю.
- Тепер ти професійний лижник. Ти ж це любиш.
- Так. Мені дуже подобається…
- А це від мене. Не такий великий, але щиро, - говорить Женя.
В меленькій оксамитовій коробочці срібне кольє і сережки в грецькому стилі.
- Овни безподобні, - масивне срібло вабить поміряти. – Навіть не хочеться знімати.
- Ну то не знімай.
- Ні, ще загублю, - обережно складаю усе назад. Цілую їх всіх із вдячністю.
Ми сідаємо на ковдру. Вогонь вже погас. Легкий дим всотується у волосся і одяг, про щось шепоче річка, чомусь мовчать дерева. А мені так добре на душі від усвідомлення того, що поряд такі милі і рідні друзі.
- До нас зараз приєднається Славко, - випалює Марта.
- Хто це? – питає Женя.
- Мій друг.
- А чому я його ніколи не бачив?
- Він живе у Франківську.
- Ясно.
Роман мовчки наминає, хоч за це дякую. Починає хрипіти радіоприймач. Напевне буде дощ. Але це не на довго. Тут все швидкоплинне і відносне.
Надвечір подзвонив Славко. Він уже приїхав.
- Марта, ти підеш зі мною його зустріти?- запитую.
- Я піду, - вмішується Женя.
- А я за той час поприбираю тут, - додає Марта.
Ми йдемо вниз стежкою. Щоразу тягне збігти, але це ризиковано, можна заробити собі привіт сосновою гілкою по чолі. Женя насвистує Скорпіонс, подає руку, я зіскакую з високого берега. Ми виходимо на дорогу.
- Ти не хочеш мені розказати про нового друга?- питає ніби між іншим.
- Звичайний хлопець, трохи забавний, чимось схожий до Романа.
- Давній знайомий?
- Ні, я знаю його з весни.
Мовчимо. Наближаємось до бази. Славко курить, притулившись до капоту своєї шкоди. Я підкрадаюсь і закриваю долонями йому очі.
- Руслана, - він повертається і підхоплює мене в обійми. Цілує в чоло і ніс. – А хто забув мене запросити ? – питає з усмішкою.
- А я і не забула. Бачиш, ти справжній друг, приїхав сам, так і інші.
Славік помічає Женю. Я знайомлю їх. З багажника виймаємо гітару, пиво, якісь пакунки і квіти – мої улюблені декоративні соняхи.
- Звідки ти знаєш, що я їх люблю?
- Просто вони мені нагадали тебе, - знову посміхається. – А як тобі це, - показує на гітару.
- Це ж «ямаха», красуня. Твоя?
- Ні, твоя.
- Що??
- З днем народження.
- Я не можу її прийняти. Це занадто.
- Перестань. Інакше я повернусь додому.
- Срібні струни, який звік, - проводжу пальцем. – Це чудо!
- Я зробив усе яе ти просила. Ось пиво.
- Я жартувала. До того ж про гітару, в тебе ж є «Кремона»
- Так, але тоді б прийшлося мудрувати з подарунком…
Славік обіймає мене за плечі і знову цілує в чоло. Ми вирішуємо під»їхати трасою, щоб не тягнути пакунки. Славко повертається паркувати машину. Я бринькаю, присівши навшпиньки. Женя присів нв ящик і підтупує мені ногою.
Вечір видався на славу. П»ятеро в горах зробили революцію. Гучна музика, нічні купання. Роман затіяв хованки. В лісовій мряці трохи страшно, тому я погано шифрую ся і постійно програю. Навечір підігріваємо в казанку вино, додаємо гвоздики і кориці. Потім нічого не пам»ятаю.
Ранок сирий і холодний. Ніяк не наважуюсь вилізти із спального мішка. Женя, Марта і Роман вже порядкують на дворі. Славко спить без задніх. Я натягую батнік. Довго не можу знайти кросовок. Перевертаю все верх дном.
- Що шукаєш? – чую хриплуватий голос Славка.
- Вибач, що розбудила. Десь загубила кросовок.
- Ти його ще вчора загубила, він упав у річку, сушиться надворі.
- І що мені робити?
- Бери мої. Я ще трохи посплю.
- Ах ти ж соня, ах ти ж алкашля, - жартую і починаю лоскотати.
- Я алкашня? А хто вчора реготав годину, запускав у всіх капцями, пішов у туалет і загубився?я?!
- Ти… і Марта.
- Ого! Ніч орта не пам»ятаю.
- Ага, а обзиваєшся.
Я вражена. Такий сором.
- І довго нам не було?
- Майже годину шукали.
- І що?
- Ви спали?
- Де?
- На пеньках.
- Ого!
Вилажу з палатки.
- Ше одна звєзда! – викрикує Роман.я невинно посміхаюсь.- Давай без цих прийомчиків, не спасе.
- Ну вибач, це так смішно.
- А мені було зовсім не смішно опівночі по горах лазити.
- Ти щось пам»ятаєш? – питаю у Марти. Вона кривить губами. – Я теж.це все через ваші глінтвейни.
- Та, тепер я винен. – розводить руками Роман.
Женя порпається гілякою у вогні, наливає в горнятко кави і підходить.
- Як самопочуття?- питає ніжно.
- Нормально. Але так соромно. – Він відкидає прядку з чола, обіймає і підводить ближче до вогнищи.
- Був дощ? – питаю.
- Ще вночі.
- Так сиро.
- Я принесу плед.
Повітря густе і чисте. В голові такий самий туман.підгинаю каліна під бороду і смакую каву.
– Пахне димом. Але смачна.
Марта киває, не відриваючи погляду від вогню. З лісу виходить чоловік з пластиковим відром, грибник. Треба і нам піти в розвідку. Як тут добре!
В капцях сорок п»ятого розміру не дуже зручно стрибати по схилах, але так хочеться знайти хоча б щось. Ми раз по раз перегукуємось. Я втомлено сідаю на повалений стовбур. Рахую «здобич»: три білих, вісім козарів, сироїжки мене не цікавлять. Марті пофортунило – в неї пів пакета білих, один в один. Повертаємось до палатки.
- Ти ще спиш? – запитую у Славка.
- А що мені робити? Я ж без капців.. – оправдовується і починає вдягатись.
Я вмощуюсь на капі під сонце, знімаю светер і шкарпетки. Рома чистить гриби, Марта варить картоплю, я нарізаю огірки з помідорами, відкриваю консерви. Женя тягне кілька сухих гіляк. Славко розтрясає палатку, знімає гілки і ставить їх просохнути. Смакуємо пиво, виспівуємо «Лиш вона» під нітару. Ідилія. Женя знайшов невеличку колоду і витесує з неї якесь цебе. На березі ростуть ромашки. Ми з Мартою вже поклали на них око.
