Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46476
Рецензій: 90675

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Стейк із кров'ю та базиліком

© Уляна Галич (Консуело), 03-12-2009
Соля прокидається раптово, як завше. Ніздрі приємно лоскоче аромат свіжої кави. Ліниво намацує ногами кімнатні тапочки. Вставати не дуже хочеться, але вибору нема, сяк чи так. Мимохіть кидає на себе погляд у дзеркало, – вигляд жахливий. Блакитна піжамна футболка – фактично, улюблена, з Міккі-Маусом, – вкрита якимись незрозумілими плямами. Волосся скуйовджене, в роті – бридкий солодкуватий присмак, наче після бучної пиятики. Жахлива спрага доповнює картину її розкішного самопочуття.
На туалетному столику хтось завбачливо залишив пляшку негазованої мінералки. Вона припадає до горлечка, жадібно п'є, великими захланними ковтками. Цівочка води стікає підборіддям, приємно холодить шкіру. Потроху спогади спливають на поверхню. Ага, вчора вони, схоже, таки гарно повеселилися.
Соломія кривиться від різкого приступу головного болю. Треба б якусь пігулку, чи що… Жінка, як правило, не покладається на медикаменти, але сьогодні не той випадок. В шухлядці комоду знаходить біленьку пляшечку. Анальгін, здається. В принципі, це не має жодного значення. Все одно не допоможе.
От що може їй зарадити зараз, – це контрастний душ. Соля виповзає зі спальні. З-під купи верхнього одягу, недбало зваленого в кутку передпокою разом із взуттям, шаликами та ще бозна чим, просто на неї підступно виплигує Бланка, – молода далматинка, геть зовсім іще цуценя. Їй кортить погратись, а може вона голодна, та швидше за все і те, й інше воднораз. Бланка невдоволено дзявкає, крутиться попід ногами. Соля дає їй доброго копня під зад, і собача ображено заривається назад у своє лігвище. На кухні хтось метушиться, брязкає каструлями. Грета, звичайно ж, – хто б це ще міг бути?

Соломія відчиняє двері у ванну. Вмикає світло. І розуміє, що даремно це зробила. Навіть дивитись бридко, а хтось же ще мусить це лайно прибирати… Та зараз Соля настільки розбита, що навіть сердитися немає сили.
Веснянкувата симпатична білявка вигулькує з кухні.
– Доброго ранку, сплюхо!
– А він добрий? – Соломія роздратовано бурмоситься.
– Еге ж! Я такий хавчик збацаю зараз – пальчики  оближеш.
– А у ванні хто лад буде наводити? Ну скільки можна вам втовкмачувати… Ну чому, чому я, замість того, щоб спокійно прийняти душ, відпочити, маю зараз оце тобі казати?
– Ну Соль, ну не дуйся… Взагалі-то прибиратиме Кет. Вона обіцяла.
– Ха… ха… ха… – Соломія знає ціну таких опівнічних обітниць колєжанки.
– Ні, справді. Ти сама ж їй дозволила трохи побавитись.
– Я???
– Та ти ж… Каву будеш?
– Ага. Налий там. Тільки цукру дивись не вгати, як минулого разу.
– Момент.
Грета наливає чудової запашної кави в порцелянове горнятко. Спохоплюється, – вона знову схибила. Насправді горнятко, – з чайного сервізу, але зараз Солі до того немає ніякого діла, вона готова хлебтати кофеїн навіть з алюмінієвого черпака.
Тим часом з сусідньої спальні виривається рудий вихор і зникає в туалеті.
– Ага. Он і прибиральниця наша воскресла.
–  Кетті трохи зле, мабуть, – Грета наймолодша з них, вона ще намагається зберігати доброзичливість.
Соломія допиває каву. Настрій в неї трохи поліпшився.
– Не застрягай там надовго, – кричить вона на повен голос.
У відповідь – тільки шум зливного бачка.

Грета поза тим не байдикує. Тонкими білими пальцями вона делікатно виймає з емалевої каструльки шматки маринованої у спеціях вирізки і викладає на розжарену сковорідку. Рожевий сік випаровується легкою духмяною хмаркою.
– І що це буде?
– Стейки, з кров'ю і спеціями. Трохи базиліку, трохи шафрану... Дрібка коріандру.
– Невже в нас усе це є? Ніколи б не подумала.
– Та просто я зранку збігала в супермаркет, прикупила дещо.
– Ну молодця. Але стейки... Думаєш, це добра ідея для сніданку?
– Аякже, – Грета щиро дивується, – до того ж, насправді вже доволі близько до обіду.
– Капець підкрався непомітно, – Соля зазирає в холодильник. – Хоч би якийсь кефірчик недопитий, саме м’ясиво напхали… Морозилка навіщо? Надлишок, – у камеру запакуй, хай не засмерджує нам кухню…
Погамувавши свої жалі, на кухні з'являється Бланка.
– О, дармоїдка нарисувалась. – Соля витягує з холодильника кавалок  добірної шинки, ріже щедрий окраєць і кидає щеняті. Бланка жадібно хапає здобич і ретирується трапезувати в коридор.
– Ти певна, що їй не зашкодить сире?
– Слухай, – вона хижак, а не молочне теля. Нехай призвичаюється.
З туалету нарешті виходить Катерина. Вона виглядає ще гірше Солі, чим неабияк тішить її марнославство.
– Дівчата, як ви можете взагалі думати про їжу? – Кет з огидою кривиться.
– Дорогенька, тобі про це точно думати не варто. Ліпше подумай, як вилизати весь той срач, що ти розвела у ванній.
Катя не сперечається, хоча загалом той срач, – результат спільних зусиль. Але вона знає, – Соломія тут головна. І навіть не думає протестувати. Де б вони зараз були, якби Соля їх не прихистила? Жити разом. – не так уже й погано, якщо знаєш правила.
З важким зітханням Кет зникає у ванній.
– Курва мама! – чується її вражений вигук. – Невже це ми наробили?
– Що, не подобається натюрморт? – кепкує Соля, та Кет не зважає, а береться до праці.

Спершу вона намагається не дивитися на обглоданий до чиста скелет у їхній красивій ванні. Але той продовжує шкіритися до неї страшними голими щелепами, порожні зіниці знущально підморгують, клацають зуби… Кістлява рука підіймається, тягнеться до Кет, намагається вхопити її…
– От тільки не треба мене лякати, о’кей? Прибережи свої тупі штучки для когось дурнішого. Ти мертвий, а шматок твоєї жирної дупи тільки-но став обідом нашого собаки.
Рука приречено падає. Зі смішним торохтінням.
Кет вже зовсім оклигала, вона взагалі легко відходить.
– З кістками розберуся пізніше. – вирішує дівчина, – спочатку відмию стіни.
Кілька вправних рухів ганчірки, – і витончене кахельне облицювання кімнати швидко повертає собі власний бежево-пастельний тон, позбуваючись липких брунатних патьоків. Ось так. Тільки й тої роботи. Ну звичайно, треба б і з тельбухами щось вигадати. Але в цьому вона покладається на Солю. Замітати сліди, – то вельми відповідальна справа, Кет поки що бракує для цього належного досвіду. Та й бажання, правду кажучи, теж.

На кухні готується печеня. Грета весело наспівує. Вона, як на свій вік, багато пережила. Це Кет знайшла її не так давно, залякану, втомлену, майже непритомну. Взагалі, Грета, – хоробра дівчинка. Єдине, чого вона боїться, – це голод. Та найближчим часом він їй не загрожує. Кет вдихає апетитний аромат смаженини, який долинає з кухні, й раптом відчуває, що страшенно хоче їсти.
                                                                       * * * * * * * * *
– А тепер просто ковтни. І все закінчиться, обіцяю. Ну, давай, друже мій, пора відчалювати…
У напівтемній тісній кімнатці двоє. Те, що тут відбувається, можна називати по різному. Один із них назвав би це довбаною мокрухою, якби міг бодай щось промугикати своїм онімілим ротом. А за хвилину він замовкне навіки.
Інший, – той, що неквапно походжає кімнатою, заклавши руки за спиною, – віддає перевагу дещо делікатнішій термінології. Він називає це «розставлянням акцентів». Саме так. У цьому й полягає значна частина його роботи, – правильно розставляти акценти.
І сьогодні наголос упав на цього нещасного, який забагато знав і не зміг втримати язика за зубами. Тіло чолов’яги розпластане на підлозі в цілком природній позі, біля нього валяється мобільний телефон, все просто, – відчув себе погано, намагався викликати швидку, втратив свідомість, ву а ля. Небіжчиком більше, небіжчиком менше, – кому яке сране діло… Головне, що все відбулось цілком благопристойно і зрозуміло. Жодних зайвих питань. І патологоанатому легше.
Секрет насправді зовсім нехитрий. Маленька продовгувата капсула, – ковтаєш і за дві хвилини ти, – щасливий власник інфаркту міокарда з летальним фіналом, а від неї не залишається навіть однісінької молекули. Все за найвищим ґатунком. Жодних фізичних ушкоджень, будьте певні. Професіонали давно відмовились від такого ретроградства. Нещасний випадок, – ось ідеальне прикриття для будь-якої екзекуції.

– Здається, відмучився, – шепоче про себе чоловік і нахиляється над тілом. Пульсу немає. Тепер – забиратися звідси, якомога швидше. Обережність, – понад усе. Досі йому фартило, проте це не означає, що одного дня удача не відвернеться.
На деякий час доведеться залягти на дно.
Можливо, навіть на кілька місяців.
Але перед тим він мусить де з ким попрощатися.
Чоловік одягає пальто, капелюха, прискіпливо оглядає кімнату, – завжди існує ймовірність забути якусь дрібничку, щось абсолютно несуттєве на перший погляд… А потім який-небудь прискіпливий служака в погонах знаходить кінець мотузочки, шарпає за нього і клубок несподівано для всіх починає розмотуватися. Так уже траплялося з деким із них. Він зовсім не має наміру закінчити свою блискучу кар’єру таким-от невеселим чином.
Але, схоже, хвилюватися нема чого. Все виглядає якнайкраще. Завдання виконано успішно, – так і прозвітує перед шефами. Звісно, якщо матиме час і нагоду. Наразі є набагато важливіша справа. Він тихо виходить на вулицю.

                                                                        * * * * * * * * *
– Кого ще там дідько приніс? – Соля невдоволено бурчить, але йде відкривати. Дівчата обидві зайняті, що вдієш…
Дзвінок деренчить і деренчить, настирливо домагаючись її уваги.
– Та йду вже, йду, – горланить вона непроханому відвідувачу. – Якщо ви збираєтесь щось мені продати, краще звалюйте відразу.
Дзвінок не вгаває.
– Ну хто там? – Соля зазирає у вічко, на порозі, – високий чоловік у темному пальто й сонцезахисних окулярах, попри пізню листопадову пору. Абсолютно і цілковито незнайома їй людина. Без сумніву.
Вона його не знає. Звичайно, не зна… Щось тьохкає всередині. Соломія відчиняє двері.
– Ти?
– Я. Привіт, – він ще наважується посміхнутися.
– Якого хира ти тут робиш?
– Скучив за тобою. Захотілося побачити.
– Он як? Чого б це раптом?
– Кажу ж, скучив… Не віриш?
– А повинна?
– А ти погладшала, Соломійко.
– А ти – такий же нестерпний поц, як був.
– Не впустиш мене?
– Навіщо?
– Ну… я зголоднів. Не відмовився б перекусити.
– І такий же нахабний… Заходь уже, що з тобою вдієш…

Гість прослизає мимо неї до передпокою, дбайливо знімає черевики. Соля насмішкувато спостерігає за ним.
– Бачу, ти ще не втратив залишків виховання…
– Боюся забруднити свої чисті мешти до скривавлених кам’яних плит гробниці.
– Дотепник. Ходімо, – познайомлю тебе з дівчатами.
– У тебе нові співмешканки?
– Цього разу це щось значно більше.
– Значить, сестри по духу.
– Ага, щось типу цього.
– Але ж вони не…
– Ні. Не зовсім. Та ми над цим працюємо. Ніколи не пізно, ти ж знаєш.

Розчервоніла від роботи, вдоволена її успішними результатами, з ванної просто наперед них вилітає Кет.
– Я порубала геть усі кістки, Соллі, зараз знайду пакет побільше… – зіниці дівчини з жахом розширюються, коли вона помічає гостя.
– Не переймайся. Ходім обідати, – Соля тягне їх на кухню.
Грета, завваживши чоловіка, реагує ще більш нестримано, – блідне як смерть, її руки починають труситися…
– Ну що за страхополохи тут зібралися, чесне слово, – регоче Соломія. – Дівчата, не бійтесь, це мій друг. Давній і близький друг. А це ось Грета – наш кулінарний геній, та Катря, – вона любить гострі предмети.
Іронія, що прослизає в її голосі, майже невловима. Лиш не для нього. Це завдає йому болю, досі. Дивно. Він так давно її знає, мав би вже змиритись з нестерпним характером цієї жінки. Та вона ще й досі здатна зробити йому боляче. І так само вперто відмовляється називати його по імені.
Дівчата, звісно ж, помічають це дивацтво, але не подають вигляду. Вони гарно видресирувані. Як завжди.

– Та що ж ти, сідай. – Соля входить в кураж від цієї ролі привітної ґаздині. – Грето, накриєш на стіл?
– Звичайно.
– Я допоможу їй, Соллі.
– Хіба ти не втомилася, Кет?
– Зовсім ні.
Дівчата швидко сервірують обід на чотири персони, – нехай і на кухні, проте за всіма правилами етикету, – вони не зганьблять своєї наставниці.
Врешті сідають за стіл. Соля дістає з холодильника пляшку червоного вина.
– Розкоркуєш?
– Залюбки, – він розливає вино по бокалах,– Вип'ємо за нашу зустріч. Сподіваюсь, не останню…
На хвилю всі замовкають, куштують вишукану печеню.
Маленька куховарка з нетерпінням чекає відгуків вдячної публіки. Хоч насправді зараз її цікавить тільки думка загадкового незнайомця. Обох дівчат інтригує його мужня статура, вольове підборіддя, приємний нетутешній акцент у майже бездоганній вимові.
– Смакота, – виголошує він вердикт. – Хто цього разу? Страховий агент, колишній коханець, посильний з піцерії?
Дівчата сміються. Вони гадають, що це він так жартує.
– Ні. Це був сутенер Грети. Ти знаєш, що їй і вісімнадцяти нема?– Соломія каже це невимушеним тоном світської бесіди, але в глибині її зіниць спалахують знайомі зеленуваті вогники. – Бив її кожного вечора, сволота. Тримав упроголодь. Як тобі це?
– Так, рідкісний покидьок. Але на смакових якостях це не позначилося.
Тепер сміється навіть Соломія. Під столом радісно повискує Бланка, – вона відчуває загальне піднесення, і це її тішить, бо люди в доброму гуморі, як правило, кидають їй більші й кращі шматки.

Після обіду дівчата заходяться мити посуд, а Соля веде свого гостя до вітальні.
– Отже, ти їдеш з міста?
– Ти прониклива.
– Зібрався закордон?
– Можливо. Ще не знаю. Це залежить…
– … від багатьох речей. Бла-бла-бла. Нічого нового.
– Ти стала ще зліша, відколи ми не бачились.
Її губи нервово сіпаються,вона поривається щось сказати, майже вимовляє ті слова, які понад усе він хотів би почути… Але щось зупиняє її і натомість вона просто питає:
– Ти й досі займаєшся тими брудними історіями?
– Це ж моя робота, Соломійко. Хто я без цього?
– Ну що ж… Приємно було тебе побачити…
– Чекай… Я хотів спитати… Як там наша мала? Як Вірочка?
Соля різко сахається від нього, наче від удару.
– Що тобі до неї? Ти для Віри, – ніхто, затямив? –  шипить достоту як розлючена кішка.
– Я – її батько. І ти не зміниш цього ніколи. Ти не хочеш сказати мені, де вона?
– Нізащо. Вона в безпеці, жива й здорова, про неї добре дбають, – от і все, що я можу тобі повідомити, та й цього ти не заслуговуєш.
– Даремно ти так, Соллі. Я все одно її знайду, чуєш?
– Навіть не намагайся. Сунешся, – я не зупинюсь ні перед чим.
– Чому ти так ненавидиш мене?
– Гадаю, тобі це відомо.
– Ну що ж, мені справді пора. Шкода, що ти так і не порозумнішала.
– Прощавай.
– Навіть не поцілуєш на останок?
– Котися в пекло, любий.
– Я там уже побував, ти забула?
– Забирайся. І не смій потрапляти мені більше на очі. І черевики свої не забудь, – Вона вхопила його взуття і шпурнула за поріг. – Ти ніколи до неї не дістанешся, чуєш? Ніколи!
Соля хряснула дверима, з люттю шарпнула засув, але його чомусь заклинило, жінка рвонула ще раз, той не піддавався… Сльози бризнули з її очей і вона тихо сповзла на підлогу. Пішов… Як багато років назад. Залишивши її зовсім саму в цьому проклятому місті.

                                                                        * * * * * * * *
Він іде сумними осінніми вулицями, перебираючи в пам’яті нечисленні світлі миті, які в них були. Чому все склалося так по дурному? В них же був шанс, був…
Поступово сутеніє. До потяга ще залишається трохи часу. Він сподівався провести його з Соломією.
В’юнка химерна тінь майнула в підворітні. Чоловік мимоволі насторожується. Спрацювують вроджені інстинкти мисливця. За ним стежать. Що за чортівня? Невже таки допустив прокол? Одначе людина, яка наглядає за ним, не відзначається особливою пильністю.
Зовсім примітивний обхідний маневр, – і ось він уже за спиною в свого недолугого переслідувача. Той саме розгублено зупинився, озираючись в пошуках втраченого об’єкта.
– Не мене шукаєш, приятелю? – озивається він до того невдахи і плескає його по плечі.
Нишпорка перелякано сіпається, от лихо… це ж зовсім молодий хлопчина, майже підліток. Невже у них така проблема з кадрами?
Тим часом юнак падає на коліна, просто в розповзану грязюку тротуару.
– Ваша екселенціє, не гнівайтесь, благаю. Я не мав права стежити за вами, просто ніяк не міг відважитись… Пробачте щиросердно.
Серджіо Сфорца, уповноважений з особливих доручень Третьої колегії Магістрату – абсолютно таємного органу, факт існування якого свого часу ретельно і довго заперечувався на офіційному рівні, поки нарешті про нього не забули, – милостиво простягає хлопчині ліву руку, – для поцілунку. Той благочестиво припадає вустами до аметистового персня на мізинному пальці  його святості.
– А тепер встань, сину мій. – Серджіо  пильно вдивляється в юне відкрите обличчя. – Що тобі потрібно від мене?
– Я простий послушник місцевого монастиря. Але в мене є друзі. Я знаю, що ви займаєтесь розслідуванням низки загадкових зникнень людей в цих краях. І також знаю, з чим це пов’язано…
– Справді? – Серджіо дещо знепокоюється, проте юнак, у пориві ентузіазму, не помічає крижаних ноток в голосі екселенції. – Тобі відомо щось конкретне?
– Я знаю все… З цілковито надійного джерела. За цим усім стоїть одна жінка. Точніше, це не жінка. Гадаю, вона – упириця, хоч зовні нічим не нагадує потойбічну істоту. Її називають Соломією, проте не думаю, що це справжнє ім'я. В своєму домі вона організувала щось на кшталт притону, там періодично з’являються різні молоді особи з… ееее… непевною репутацією. Втім, гадаю, ви вже вийшли на її слід, бо я завважив вас сьогодні зовсім недалеко від її будинку…
– Ти дуже розумний, синку. Скажи, ти комусь іще про це розповідав?
– Ну що ви, ваша екселенціє! Звісно, ні…
– Добре. Це добре.
– Я хотів би служити вам, розумієте?
Хлопчина весь мало не світиться від радості, його очі гарячково блищать, він сповнений палкого фанатизму, який може бути таким небезпечним… Серджіо зважує щось. Але зовсім недовго. Занадто багато поставлено на карту, – праця його життя, репутація, свобода, врешті-решт. А ще, – Соломія.

Крім того, є іще дещо. Юнак стоїть зовсім близько, він такий молодий, стільки сили, енергії... Серджіо добре помітно, як пульсують блакитнуваті прожилки судин у нього на шиї. Зненацька він відчуває в роті солонуватий присмак, – то кровоточить нижня губа, поранена, як це не банально, іклами. Вони знову стали небезпечно гострими, – як у давні добрі часи. В ті часи, коли вони з Соломією були разом, – і полювали теж разом, як двоє прекрасних звірів. Власне, то він перетворив її на те, чим вона є зараз. Деякий час любов боролася в її серці з ненавистю, але після того, як вона завагітніла від нього, все змінилося. Соля не захотіла, щоб їхнє дитя жило так, як вони. Та вона все ж не змогла його забути. Сьогодні він переконався в цьому.
Отож… Хтозна, може ті далекі дні ще вдасться повернути?
Серджіо тихо всміхається і  обнімає хлопця за плечі. Обнімає міцно.
– Нехай простяться тобі твої гріхи, сину мій. Іди з миром.
Все завершується швидко.
Екселенція не любить насильства. Просто він не вірить у вегетаріанство.






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Із шніцелем в руках

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 05-12-2009

Все за найвищим ґатунком!

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Victor Artxauz, 04-12-2009

Багатообіцяюча назва

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Дара К., 03-12-2009

Прохання.

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Наталка Ліщинська, 03-12-2009

моє бурмотіння

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 03-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Карина Лукашенко, 03-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3145229816437 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …