Зустрілися одного разу тітка Осінь та бабуня Зима.
- Доброго здоров'ячка, пані Зимо! – обізвалася тітка Осінь.
- Доброго здоров'ячко і вам, добродійко Осене! – чемно відповіла Зима. - Куди так поспішаєте, серденько? Спиніться на хвильку, день такий гожий, погомонимо!
- Ой, що ви! Ніколи мені теревенити! Клопоту чимало. Ще не всі яблука та груші зі садів прибрала, не всі листочки на кленах та яворах обтрусила, не всіх їжачків та ведмедиків спати повкладала. То ви, пані Зимо, все ледарюєте, а я – господиня завзята.
- Як так? - щиро обурилася Зима. - Усі ми Богом створені, усі ми потрібні. І ви, і я!
- А ви самі поміркуйте, добродійко, яка з вас і природі, і людям користь? Крім лихих морозів та сердитих хурделиць – жодної. Та що там зайве балакати – усім і так про це відомо!
Сказала таке Осінь, махнула зневажливо рукою і подалася у своїх справах.
Зажурилася старенька Зима. Невже і насправді вона не потрібна? Не сіє, не жне, не збирає врожай, не викохує квіти. Тільки клопоту від неї чимало: стужа та сніг. Може й справді не варто їй вертати до людей та до природи, коли прийде пора?
Настав грудень. Останній листочок впав з клена, відмріяли останні хризантеми, зіжухла від старості трава. Повлягалися спати їжачки, ведмеді, ховрашки, борсуки, комашки, метелики, а решта лісової братії чемно приготувалися до холоду та стужі . Природа дожидалась Зими, щоб врешті добре відпочити. Осінь нахилила Сонце так низенько над горизонтом, що здавалося воно своїми ногами-промінчиками землю зачіпає. Ночі стали довгими, сумними, непривітними.
Глипнула Осінь на свою ще недавно розкішну помаранчеву накидку, а вона зіжухла, як опале листя під ногами і перетворилася на діряве сито. Глянула тітка на небо, а там хмари дощові снують свої сіті і без пуття полощуть сірі коси над зажуреними лісом та полем. Сонце або спить, або дрімає на хмарах. Чує тітка, що починають нарікати на неї дерева, зболені трави, звірі та люди. Природа потребує сну та відпочинку, а як воно заснеш, коли так непривітно та мокро. А бабуня Зима чомусь забарилася і все не приходить. Просить Осінь Білочку, щоб та сходила погукала Зиму, бо певне заспала старенька. Пішла Білочка Зиму звати. А Зима зажурено відповідає: «Ні, Білочко, я не прийду! Осінь обізвала мене ледаркою. Ось хай сама і господарює!»
Розсердилася Осінь на Зиму. Ти ба! Диво велике! Вона й без неї переб'ється, аж до весни.
Вночі трапилося лихо. Прийшов злющий дідуган Мороз, скував кригою воду, заморозив землю, дерева. Непереливки всьому живому, що в землі ховається від стужі. Просить снігу Земля, просить снігу природа. А замість нього на землю падає холодний осінній дощ.
Благає Осінь Крука, щоб злітав Зиму позвав. Але й Крук з нічим вернув. Тільки сердито каркнув, що Осінь мусить попросити вибачення в бабуні Зими за образливі слова. Пихатою була тітка Осінь. Не захотіла йти до Зими на перепросини. А тут крім дідугана Мороза ще одне лихо в двері гримає. Старе Сонце вмирає, і от-от нове має народитися. А хто його зна', як тут бути?
Прийшов день народження нового Сонця. Осінь і підступитись до нього не може, таке воно гаряче. А то ж треба його з пелюшок землі підняти і в колиску небесну покласти. Нічого з цього не виходить у тітки Осені. Минув тиждень. Старе Сонце вмерло, а нового нема кому на небо вернути. Нерадісно стало на світі білому. Вночі – темно, вдень – похмуро та сіро. Нарікає все живе на Осінь. Зрозуміла тітка, що через свою пиху і бундючність накоїла. Без Сонця все живе загине.
Пішла вона до бабуні Зими на перепросини. Стала на порозі і каже:
- Пробачте мене нерозумну і нерозважливу, бабуню Зимо. Думала, що то лишень я одна трудівниця-працівниця, ще либонь Весна і Літо. Та бачу, що без Зими не буде ні Весни, ні Літа, а Осені й поготів.
Усміхнулася лише у відповідь бабуня Зима і поспішила з повитка Сонце діставати.
Настав ранок. В небі весело сміялось молоде Сонце, земля була вкрита білою пуховицею, а лісовою стежкою в сніжній намітці брела бабуня Зима, вкриваючи теплим кожушком землю, одягаючи пухові хустини на дерева та кущі.
