Я залишився сам посеред велетенської болотної тини. І тут я відчув самотність по-справжньому. Тиша навколо була гнітюча. Навіть жаби перестали кумкати, навіть комарі, від яких зранку не було спокою, кудись зникли. Полудень на болоті, це ніби Сахара - води кругом повно і все вкрите рослинності, та сховатись ніде. Сонце немилосердне і палюче, відбиваючись від води палить із подвійною силою, додайте ще, майже, стовідсоткову вологість і картина буде цілісною.
Я сидів посеред цього велетенського болота, здавалось, один-однісінький на цілій планеті і ліниво обривав ягоди. Я б давно вже покинув це нудне заняття, та просто так сидіти посеред цієї самотності було ще гірше.
Раптом, посеред гнітючої тиші, до мене донісся плюскіт від швидкого бігу по воді. Подумалось, що на мене біжить якийсь прудкий звір. Я присів, у надії заховатись.
- Тікай, погранці! – донісся із осоки засапаний голос Мальви. Вона пронеслась повз мене як вітер, рюкзак підскакував у неї за спиною від швидкого бігу. Я зірвався за нею.
- А як же журавлина?
- Покинь, тікаймо!
Проте мені було шкода моєї праці і я прихопив свою рибальську сумку засипану ягідь ми. Трохи замешкавшись, я втратив Мальву з поля зору. Та продовжував бігти на звук від її гумових чобітків. Далеко позаду мій музикальний слух виловив вигуки і плескіт по воді, від погоні. Це ще більше придавало мені сили - потрапляти до рук прикордонників, хоча і братньої країни, зовсім не входило в мої плани. Я біг провалюючись, майже, по пояс, потім виборсувавсь і знову біг. Я гнався по ледь помітних слідах Мальви, та скоро зовсім заблудився. Одне тішило, голосів прикордонників не було чути. А щоб пустити по сліду собак, не було й мови – я вже перебрів кілька мілких озерець.
Мокрий від води і поту, я вже давно не біг, а йшов перевалюючись із ноги на ногу, ставав, прислухався – ніде ні звуку, тільки інколи перекумувались жаби. Я йшов наосліп, брів через густу осоку. Обійшовши один, сильно зарослий верболозом, острівок, я вийшов на посадки якоїсь дивної високорослої культури. Ділянка з усіх сторін заросла очеретом, а по середині була чимала грядка вироблена руками. Рослини були прополені і висіяні рядочками. Стебла мені чимось нагадали посіви льону, які я бачив коли малим їздив у село, до бабусі. Проте рослини були набагато вищі і міцніші.
Хто б це надумав посеред болота щось вирощувати, коли навколо села стільки землі пустує? І тут мене просвітлило. Чув я про таке, від Тимура із кримінальної хроніки.
Чи бува це не конопля?
- Ану стій! – Прямо переді мною, нізвідки, виріс молодик в плямистій куртці, з мисливською гвинтівкою в руках.
- Ти чого сюди лізеш? – гаркнув він сердито.
- Від прикордонників утікаю, - промимрив я, відчуваючи, що тепер влип по-справжньому.
- Щось не пригадую, чий ти?
- Та я, приїхав у гості, у відпустку.
- Лягавий?
- Ні, що ви, я на відпочинок… - невпевнено пробулькотів я задкуючи, готовий дати драла.
Але тут мене за плече вхопив інший, теж у маскувальному костюмі.
- Розвідуєш, падла! – удар прийшовся, десь, по нирках. Я впав на мокру осоку і тільки хапав ротом повітря, як рибина викинута на берег.
- Я так і знав, - вони обшукали мої кишені. – кореспондент, падлюка! – Удар носком чобота в живіт заставив мене вигнутись в інше положення.
- Кінчай його, Саша! Але не тут, відведи подалі в болото.
Я плівся попереду свого конвоїра, випльовуючи кров і молив Бога, щоб хоч би якийсь прикордонник заглянув на цей край болота, чи хоча б з’явився вертоліт, чи сталось якесь диво. Дуже, дуже вже не хотілось ось так по дурному гинути. Це ж подумати, ніхто навіть не знайде моєї могилки, ніхто навіть не оплаче мого дурного, безглуздого життя, тепер такого тремтливого, як нитка павутини. А моє молоде, красиве тіло плаватиме ось тут, посеред гнилого баговиння – це несправедливо, я не хочу! Так не повинно бути! Я ж навіть не посадив дерева, не родив дитини…, та й взагалі, що я лишатиму після себе? Образа і сльози душили мене, чого я чого…? Як мені в останнє хотілось надивитись на білий світ, я не йняв віри в свою приреченість. Так не повинно бути! Повинно щось статись, я повинен жити! Я молодий повний сил і тут який нікчема – ножем… Ні так не повинно статись!
Я спробував запропонувати гроші, казав що мовчатиму, та тільки отримав стусана по ребрах. Мене душили сльози хотілось плакати - не від болю, від приреченості, але я зібрав усю свою волю, щоб хоч трішки втримати краплі мужності. Так, певне, почувається півень, коли його несуть до колодки щоб відтяти голову.
Ні кат не побачить моїх сліз. В думках я вже прощався зі світом, чекаючи кожної миті ножа в спину, чи кулю з дробовика.
І саме в цей час, мій загострений до неймовірного слух, вловив ледь чутний тупий удар.
Продовжуючи йти вперед, я не почув кроків свого конвоїра. Швидко обернувшись побачив, як він повільно опускається на коліна, випустивши з рук гвинтівку. Ззаду молодика, з товстою палюгою в руках стоїть Мальва. Мій кат, ще трохи похитався і, як обмолочений сніп, упав навзнак у воду.
- Мальвочко, моя Мальвочко! Моя рідненька! – я поливав сльозами її плече. Я вже не стримував і не соромився сліз.
- Мазунчику, ти мій. Як вони тебе побили. Куди ж тебе понесло? Ти хоча б знаєш із ким зв’язався? Як я за тебе злякалась. – Пестила вона мені мокрого, злиплого від засохлої крові, чуба.
- Як добре, що ти мене знайшла.
- Я ж думала ти за мною побіг, а ти звернув із стежки. Сюди навіть нашим заказано ходити. Біжімо звідси!
- А він?
- Нічого, здоровий бугай, відійде. А ні, то і дідько з ним.
Вона вхопила мене, як хлопчака, за руку і потягла вперед, по тільки їй відомій стежці.
