Ото, знову мене сьогодні моя благовірна налаяла. Й на те, що неділя сьогодні аж геть не зважила. З самого ранку в час просипанку до пропилу мене стала. Я ще й прочуматися навіть на півока не встиг, а вже й відгріб по самі помідори програми повної.
-Що? – питає: Виспався кабаняро?
-Хто, -кажу: комбайняро? Хру?- й пальцем на пузельброд рідний показую і додаю:.
Нє-а, ми ж прості сільські тракторист на ходу кольосному.
Відмазку через жарт застосувати аж зходу хтів. А вона ж ніц не чує й на своїй хвилі буревійчастій штурм глибин волохатих вух моїх зранку неляканих продовжує:
А я ж майже всю ніч й ока не заплющила.
-Сама ж увечері сказала, що цього разу в тебе голова болить, - й далі відмазуюсь я.
-Кому що, а вошивий про баню..., - далі тулить своє моя Марина
-А Василь – про бабаню, - з легким перереготцем перериваю я її напівфрази, що так зрештою й не з`явилася на світ білий і додаю:
Про мою таку бабаню ріднесеньку, що мов грудочка масла м`якесеньку...
Ну, а сам тим часом беру її за де треба... Ми ж геть самі у кімнаті, отож і розіспалися, мов міські. Добре таки у маринчиної сестри Анжелки в гостях у цьому плані. Спиш скільки влізе ще й у окремій від потомства кімнаті. Й сон твій під надійною охороною, Анжелка й сама не збудить і ніякому в світі супостату зробити цього не дасть...
-І не підлизуйся, ото, - ще сердиться моя Маринка потому, але вже видко, що шоу сіє віє-сіє лише для підтримання гонору на все село порядної матрьони.
-Так у чім же справа, шановна, життя мого супутниця? – врешт беру бицю за цицю я.
-Яка справа? А ти, начеб-то й не знаєш?
-Йой, але ніц не відаю моя рибко кров з молоком золота щирого? – продовжую власну пісню і я.
-Можна подумати... Та хріп ти всю ніч, мов тракторний пускач і циркулярка на весняній случці! – врешті видає вона власне предмет пропилу мене свого.
-М-дя.. Тут саме, як наш ветеринар Троакарович каже: Нічогесенький матеріал для схрещення зібрався. Але, ти ж знаєш, що ухропіста треба лишень на бічок повернути й усього-то ділов. І питань нема жодного, - намагаюсь навчити певним нюансам вже не зовсім на той час нову за датою випуску учасницю процесу сна в режимі „непоодинці”.
-Знаєш що, мій милесенький, дожився ти вже й до хропіжу навіть верхи на пузі своєму лежачі. Й так злякав мене, редискоїде нехороший... Бо я ж такого ще й у житті не зустрічала. Отож, як побачила тебе сплячого, усім носом у подушку до плечей ввігнавшись, одразу подумала, що то хтось з-під тахти саме собакою баскервільським так хижо гарчить. А ще, що як гляну зараз утуди, а звідти звьоропривид кровожерний на мене так каркодилом нільським і кинеться на всі місісіпі наділені. Хтозна, що тут у незаміжньої Анжелки з атмосхерами побіля-подекуди робиться?
-Ну, ти й закрутила Марінело... Пневмопістолетом на станції не відкрутиш. Оце так придумала, вже аж до сивини скронь знаю тебе, а ти й досі навсю голову в романтики віночку обертаєшся, - вставляю я із зали репліку. А Маринка продовжує далі:
Тебе будити стала, щоб захистив мене. Тільки почала за плече торсати, одразу й гарчання зловісне те минулося. От, думаю, що значить за великим дядьком бути. Ще й гикнути не встиг, а вже все навколо до бомбосховища мчить. А далі ти, очей не розплющуючі, щось пробурмотів ротовухогорлоносом, повернувся на бік ряшкою до мене і дуже швидко той рик відновився. Такби мовити, у об`ємі повному, але вже в дуеті з циркуляркою...
-Яка ж тоді краса звучання відбувалась..., -намагаюсь виправдатися я макаром якимось Та не дає вона мені цим всмак зайнятися потік слів своїх і на мить мізерну не спиняючи. З власного досвіду знаю, що й цеглина добра навіть тут не ліки. Доки моя все своє нагора повністю не видасть шансу встряти нікому й на грам не видасть. Добре, що хоч доступ був деякий до місць потрібних незадовго. А так би й усьо, коротке цунамі в кабелю бухті, хоч би й в гостях... А, благовірна, тим часом видавала наступне:
Заснуть не можу, лежу злюся й думаю, де б ото силу таку взяти, щоб у анахтемському цьому рейвасі та й на сон здоровий розжитися? Бо штовхнеш-перевернеш тебе, лише хвилина-друга тихенько, а потім - знов джижчить-вищить-бряжчить оркестр імені царя Навухонедосера. [А таки, може, моя Марінела іноді слівцем культурним в саме тім`я вгадати] І продовжує вона далі:
Отож, думала-думала і, віриш, таки сяйнуло мені вже під ранок: треба клин клином вибивати, тобто захропіти по-схожому увідповідь! Швиденько зганяла до Анжелки на кухню, взяла там казана, сковорідку та електрозапальничку, оту, що без газу тільки іскрами гарчить. Ну й качалку, так провсяквипадок для упевненості.
-То, ти, сонце моє яйсне мене довіріливого та беззахисного уночі підступно качалкою частувала? – уточнив я питання важливе мені напрочуд.
-Ніхто тебе качалкою не частував, заспокойся. Не дійшло доцього.
-Ото радість яка, яка радість, - зрадів зраділо я, але питаю:
То, що палила мене вночі запальничкою-рохкетницею? Ану кажи суду правду, дженщіно!
Сильно треба. Я поставила перевернутого казана поряд з твоїм рупором для оброхкування дійсності у нічний час, накрила нас з тобою ковдрою, щоб нікого зайвого не збудити, взяла до рук сковорідку і дочекавшись хоч якоїсь першої паузи у твоєму ревищі, налупила казана сковорідкою. Ти затих, ну, я тоді, для закріплення результату ще трохи попалахкотіла тобі межиочі запальничкою. Так хвилин зоп`ять-десять. Розсердилась трохи-бо. І всьо! Тиша! Я ще почекала рецвідиву хропіжу, але далі ти вже спав тихо, мов кубинський лантух з картоплею. Але дихав за нього частіше. Майже, як людина.
-А я думаю, що мені ото синьовогняні планетяни сняться з електролобзиками у руках? А то твої світло-музичні вправи... Ну, красно дякую, шановна супруго, що хоч залишки очей від твоїх дослідів з самої цікавості в казан не повилазили у відповідь тій запальничці поморгать, -давлю я на совість їй. Та, щось не сильно давиться вона, бо каже мені у відповідь:
Ти ще радій милий, що головне орудіє самонавідна качалка в бій не вступало.
Отакі справи. А я ж зовсім не навмисно хріп.
З тим хропом... От кум мій, Кирило Чіпідріс, так той навіть грошви якось на цьому заробив. Небагато, правда, але й не без того зовсім щоб. Аж чотири монети: дві по п`ятдесят українських копійок та дві по два рублі росіяйчі. А сталося те, як він поїздом від дочки з Дебальцево вертався. Це, звідки, ото, совєйський поет Володимир Сосюра родом. І вона тепер за чоловіком Сосюра теж, хоч і не родич ніякий він поету революції. Та, як по мені, то Сніжана Чіпідріс звучить значно краще ніж Сніжана Сосюра, але їм молодим, там видніше з чим у Дебальцеві жити тім...
Отож, заліз старий Чіпідріс у плацкарті на свою другу полицю, ввічливо й поштиво побажав всій заповненій вщент навколишній переборці спокійної ночі. Потім попередив, що трапляється буває і хропить то, щоб, як кому це буде заважати, тільки злегка під бічок його штовхнули, він і утихомириться. Сказав і заснув, як годиться. Просинається під ранок, вже й станція його скоро, а в густонаселеній звечора переборці лише одна дівчина й лишилася. Юна й прищава, мов щипана гава. От він їй і каже:
Добрий ранок!
А вона йому:
Який не є, а ночі все ж він краще.
Ну кум зпросоння промовчав, тільки подумав злегка, що за дівчата нині пішли, самі хвілософиці в нацицьниках без циці всякої іще. Ну і вмиватися з казьоним рушником одразу вшився. Як йшов назад з промитими очима, то здивувався трохи, що всі інші переборки аж по треті полиці влучно забиті включно. Ну, а потім почав до виходу готуватися і, як збирав постіль, то знайшов на подушці й простирадлі оті монети. Ну й спитав дівчину:
А грошові кошти, це ж чиї будуть?
А вона йому відповіла, що ваші вони й зароблені чесно, дядьку.
Ну, він їх і до кишені зхрупав. А що? Як дають, то береш, а як б`ють, то сам даєш. Так життя наше влаштоване. Отож, сказав Чіпідріс „допобачення”, дуже-бо ввічливий чолов`яга кум мій, та й вийшов на своїй станції. Далі пересів на автобус і всю дорогу думав та зпівставляв факти. Ну і як же це він сплячі в потязі ще й заробити якось умудрився? Та вже на самому під`їзді до повороту на наше село таки розлускав він цю загадку долі. Тямковитий-бо мужик кум мій, Чіпідріс Кирило Гаврилович.
Отож, заробив він їх нічим іншим, як тільки власним рідним храпом. Згадав, що вночі разів кілька просинався від дзеленькоту поряд якогось. Але, аж геть, ненадовго. Ну, воно й не дивно, хто ж за такі гроші на щось більше здатний? Платили вдячні слухачі, хто скільки зможе, розщедрювало їх аж всю ніч бідолашних. Боялися дій більш активних. Бо геть немаленький був дядько... В параметрах на грунт тиску... Отакий от, партизан у заростях хропу, напрочуд вічливий кумець мій, Чіпідріс Гаврилович Кирило.
А взагалі, добрий хроп, хоч оточуючим і не досмаку, але, то все від необізнаності їхньої. Знали б в чому річ то, цілими кварталами будувалися б навколо, як у місці хорошому. Бо, по собі знаю, якщо швидко засинаєш і увісні хропиш так, що аж штукатурка літаючими тарілями сипиться, то це найвірніша ознака, що совість твоя не тільки чиста, а ще й задоволена.
Отож, хропіть собі й ви. Але, на совість. І тоді до вас обов`язково потягнуться люди...
(Iсторiї Малої Iсторiї-2. Продовження бенкету, 2008).
