Як тільки-но починаються літні канікули, і сонечко ще дуже привітне і лагідне, Вона везе своїх двох малят на море. Шкода, що не на Чорне! Але то вже інша казка і, про неї іншим разом.
У той приїзд Вона і її подруги познайомилися з однією дуже пристойною на вигляд літньою сімейною парою. Так часто буває, коли їдеш відпочивати. Отже, дід – статний сивий дядько з кругленьким черевцем, а бабка – симпатична, дуже освічена жіночка його віку. Уся їх відтепер величенька компанія зустрічалася за сніданком і вечерею у ресторані їх готелю. А між тим проводила час на пляжі.
Але з часом Вона почала зауважувати, що її подруги уникають спілкування з дідом. І одного вечора зрозуміла чому, коли безсоромний стариган почав зачіпати і її. «Треба його провчити!», подумала Вона. «Тільки вдалий момент потрібен!»
Минуло два дні...
- Мамо, я хочу, щоб ти мені розповіла казочку! – якось попрохала її доня.
- Коротку чи довгу? – запитала молода мама.
- Мудру! – відповіло розумне дитя.
Малюки подруг тут же припинили копатися у пляжному піску і всілися довкола. Як же казку пропустити можна?! Поруч у шезлонгах засмагав дід і читала якусь іншомовну книгу бабка. Вона оглянулася чи її добре чути усім і попередила:
- Тільки не перебивайте! Домовилися?
І почала свою розповідь:
- «В одному темному, вогкому підвалі самотньо стояв дерев’яний вішак. Він давно уже вийшов з моди, лак на ньому потріскав і гачки ледь-ледь трималися купи. Господарі винесли його з передпокою, де з’явилася сучасна прихожа.
Отож, вішак оглядав старовинні меблі та інший непотріб, серед якого він опинився і подумав: «Яке довкола убозтво. Які вони усі старі і потворні. Ось, наприклад, ця підшивка з газет і журналів: пожовкла від часу, порепана довкола, а шрифт майже зовсім позливався від вологості. А ця пихата облуплена шафа! Різьблення на її дверцятах – ознака поганого смаку. Фе, яке огидство! Мені тут не місце...»
З такими пихатими, але одночасно і сумними думками простояв вішак у підвалі цілісіньку зиму. А коли навесні засяяло сонце і підсохли снігові струмочки, зазеленіла травичка, господарі винесли усі речі з підвалу на вулицю просушити. І вішак поставили біля молодої берізки, на якій щойно з’явилися бруньки. Дерев’яний вішак одразу ожив, розвеселився і подумав: «Ось, якраз тут моє місце, поруч з цією прекрасною березою!»
Минали дні, ставало дедалі тепліше – природа прокидалася, усе квітло, дерева розпускали листочки. «От і я скоро зазеленію!», радісно думав вішак, заглядаючись на берізку. І він справді зазеленів… Покрився цвіллю і мохом. А зовсім скоро старий вішак розсохся і розсипався на друзки.»
- Андерсен? – запитав ласий до дівчат дід у Неї.
- Життя! – усміхнувшись, відповіла його дружина, яка здавалося, зовсім не слухала казку.
Дід насупився, щось пробурмотів собі під ніс і пішов купатися.
