Йду голосно і дзвінко. Не можу від цього погляду у спину. До горла підступає образа. Ніби він має якесь право на мої таємниці. А Роман теж бовдур, мельниця, а не язик. А зрештою все правильно. Якщо його лякає моє минуле, то хай забирається до своїх… ангелів. І все ж таки він так схожий на чудо.
Цілу ніч мені сняться риби – великі і малі, з яскравими плавниками і зеленими очима. Я ширяю між ними у воді і жахаюся дотику їхніх слизьких тіл. Пірнаю до дна –шукаю плескатих камінців, а знаходжу мертву пташку. Вона дивиться на мене своїми карими очима, сумно і безнадійно. Я витягаю її на берег і розправляю пір»я на її крилах. Викопую для неї ямку, але повернувшись бачу лише мокрий слід на піску від її тільця. Тоді сідаю і починаю чекати великої хвилі, заплющую очі на мить і потім застаю зовсім іншу картину – сонце сідає прямо у воду, підсвічує її прямо зсередини, розчиняється в ній як крапелька йоду в стакані води.
Робота перестала цікавити. Всі слова здаються лишніми. Я прискіпуюсь до кожного рядка, як результат статті виходять короткі та сухі. В обід наважуюсь з усіма випити коньяку. Привід не має жодного значення. «За нас!» - кидаю іншим і йду на зустріч із молодою художницею. На деякий час мене перестала цікавити музика і взагалі люди. Роблю все на півавтоматі, годинами дивлюсь дурнуваті серіали і нагружаючі новини. Засинаю о десятій і не хочу прокидатись. Не відповідаю на дзвінки, забуваю (навмисно чи ні?) мобільний вдома. Закинула переписку в неті і гітару. Вкотре роблю порядок на полицях. Пересаджую вазони в нові глечики. Починаю ремонт на кухні. Роблю все сама. До вечора побілка зроблена. Відвалюється права рука, але це ще не кінець. Закидаю в пралку теплі куртки, перепастовую черевики і пакую все по коробках. Мию чисті вікна, прибираю в під»їзді. Через вузьку щілину просовується голова сусідки.
- Щось сталось?
- Ні. Просто прибираю…
- А. ну на добраніч.
На годиннику нова доба. Сусідка, мабуть, подумала, що я схибнулася. Розвішую мокрий одяг і лягаю спати. До біса, стомлена і все болить, а в душі все одно неспокій буянить…
Дні минають з користю, але без потреби. Завтра перше червня, маю іти на святкування Дня захисту дітей. Ввечері можна б було поїхати за місто.так і зроблю.
Люблю спостерігати за дітьми. Іноді вони виглядають серйозніше ніж батьки. Малюки виводять кольоровою крейдою свої
перші шедеври на асфальті, підписують віршованими рядками із штампованою римою: діти–квіти, любов-знов, Віточка малює себе на пелюстках ромашки, голова виходить непропорційно великою.
- Це щоб очки помістились. – пояснює мені весело.
Я роблю кілька фото і йду до організаторів. Записую поспіхом репліки до блокноту.
- Ви там щось розберете?- сміється він.
- О, цей шифр підвласний лише мені.
- Ну, це основне.
Я дякую за розмову і очима вишукую Марту з Романом. Помічаю їх на іншій стороні вулиці. Спішу туди, але різко зупиняюсь. Женя!про що він говорить там з ними?!ретируюсь в найближчий магазин. Довга черга – сій рятівний круг.купляю соку. Чекаю на здачу.
- Спрага?- чую знайомий голос.
- Може і так.
- Давно тебе не бачив.
- Я переховувалась. Знаєш, залягла на дно, - не пискуй – попереджую сама себе.
- Давай забудемо останню розмову.
- Цю?
- Ні, попередню, - він терплячий, як граніт.
- Я вже давно забула…
- От і добре. А тепер треба відсвяткувати.
- Що?
- І те, і те… - ухиляється. Все одно топлюся, хоч і намагаюсь приховати.
Марта вже чекає біля виходу.
- Куди йдемо? – питає нас.
- Десь треба присісти.
- В прокуреному барі, - знову язвлю. От же ж цей мені язик! Женя ковтає мої слова і відвертається. Роман тягне нас в літнє кафе. Мені переходить, знаходжу втіху в розмові з віточкою. Її допитливості немає меж, а я люблю її посмішку і світлі кучерики. Ми, як давні подруги просто.
- А ти можеш мені бути кумою? – питає вона зненацька.
- Швидше ти мені.
- А яка різниця?
- Різниця велика. Поки в тебе буде своє мале, я стану старою. Швидше ти будеш у мене на хрестинах.
- А коли?
- Це я не знаю.
- Ну то з чого ти взяла, шо швидше?
- Так подумала.
- Ні. Не так ти подумала.
Смішні ці діти, все бачать по-своєму..
Літо завойовує місто. Перша половина дня заганяє людей в зашторені квартири, ховає у віконних жалюзі, під вентиляторами і навісами. Кілька раз ловлю себе на думці про втечу з робочого місця. Врешті відкладаю інтерв»ю на вечір, забігаю додому по рушник і купальник та іду на Прут. Сонце щипає мене за плечі, штовхає у воду. Тут знаходжу вдосталь радості та спокою.
Повертаюсь у місто щаслива від свого подвигу, хорошу сієсту добре було б завершити кількома персиками. Вдома набираю ванну, в очікуванні слухаю Crisa Rea та читаю Люко Дашвар «Кров з молоком». Пам»ятаю як вперше натрапила на постмодерністів. Це було в десятому класі, ще тоді як вірила, що усі письменники великі і далекі. А ще … мертві. Яке ж було здивування, коли виявилось, що Ліна Костенко і Дмитро Павличко, Павло Загребельний – живі люди! Загребельного вже нема. Тепер йому поставлять кілька пам»ячників, назвуть на його честь деякі віддалені вулички, присвоять звання. І все, він – уже історія. Для чотирнадцятилітньої Любко Дереш (фактично ровесник) зі своїм «культом» став явищем наближеним до кометного спалаху. Чудо тай годі. В університеті Андрухович, Іздрик, Ірванець, Прохасько, Дереш, Криштопа, Жадан, Покальчук(його ми теж втратили цього року) та інші стали для тих, хто ходив на їхні літ вечори, звичайними співрозмовниками. Тоді багато хто з нас почали писати, а дехто навпаки – перстали. Для мене це було п»ять років мовчання. Не витиснувши з себе жодного рядка, я склала колишнє захоплення у нижню шухляду. Игра в пин ап казино украина всегда отличается высоким качеством и безупречным сервисом. Здесь каждый игрок найдет игру по душе и сможет насладиться великолепной атмосферой азарта. Тоді ж закинула і гітару. Відчувала повну неспроможність почати все з початку.
Мабуть нездара
Мовчить моя гітара
Добре, коли знання не занижує самооцінки. Добре, коли є чим пишатися і це не миттєве, а щільне як константа.
Подзвонив Женя:
- Я зайду по тебе за півгодини.
- Щось не хочеться нікуди іти. Я тільки що покупалась і хочу побути вдома, - відповідаю протяжно.
- Тоді я візьму хороший фільм.
- Мугу, - погоджуюсь і киваю так, ніби він може це бачити.
Відкриваю балконні двері. Знадвору доносяться дзвінкі дитячі голосочки. Вже достигає аґрус, але малеча не чекає серпня і об»їдає зелепуху із задоволенням. Я теж так робила у їхньому віці.
Згадую бабусину черешню. Вже достигли ягідки, напевне. Любила лазити по ній аж на самий вершечок, не раз падала, але вчасно хапалася за нижні гілки і кликала бабцю на допомогу. А ще там в лісі купа грибів. А мене цікавили тільки лисички, в мохах над самим Дністром. Треба вирватись на вихідні в село.
