Дощ сірими важкими краплями падав на землю. Холодний вітер нещадно тріпав її волосся. Дощова вода швидко наповнила вулиці й утворила потічки на темному асфальті, в ній тонуло опале жовте листя. Сум гнітив, туга рвала серце і вона, не розбираючи шляху перед собою, бігла крізь дощ…
Сіре, чуже, самотнє місто пропливало повз, зовсім байдуже до її болю. Химерні постаті раз у раз поставали перед нею, виринаючи з стіни дощу, то були перехожі, яких якась нагальна потреба вивела в негоду на самотні вулиці. Сльози і дощ застилали очі і вона не бачила людей…
Вона бігла довго під холодними хмарами по одиноких вулицях… Увірвавшись крізь прочинену велику старовинну браму, побігла поміж могил і хрестів знайомими загубленими стежками до старої каплички, її останнього притулку… Там впавши на сіру плиту вона проплакала до пізньої ночі і незчулася як безсилля здолало її…
І десь глибоко в своїй душі вона ридала сама самісінька, там вже більше нікого і нічого не було… Сама… Одна… Самотня, як сама самотність… І лише дощ був з нею…
Тиха сумна мелодія долинула звідкілясь зовні…високо з гори…чи глибоко з чиєїсь душі…огортаючи її й наповнивши її знедолене серце спокоєм. Тихий лагідний голос співав про сум і тугу під акомпанемент гітари…
Хто ти?
Чому співаєш ти мені?
Я – дощ…
Не плач, я заберу твої сльози…
Послухай мою пісню…
Я завжди буду з тобою…
А якщо дощ пройде?..
Його мелодія житиме в твоєму серці…
Вічно…
Отямилась вона вже вранці. Дощ майже минув, лишивши по собі сіре небо, прозорі дрібні краплі, що ще поодиноко падали на мінливі калюжі під ногами, а сильний вітер гнав хвилі по їх дзеркальній поверхні…та гарну й милу мелодію десь глибоко в її душі…
Присвячується
гурту «Обійми Дощу».
Дякую за вашу творчість й
вашу неповторну музику…
