Ображене, вражене серце відчайдушно прагне втамування свого болю, спокою, що має дати волю і звільнити душу від його міцних обіймів…
Але кожне з них обирає свій шлях…
Усі останні літні дні йшов дощ, наче, пізньої осені, він фарбував увесь оточуючий світ своїми смутними сірими тонами, наспівуючи монотонну мелодію суму. Дощ все йшов і йшов, він став настільки звичним, що здавалося став майже невід’ємним акомпанементом загальної картини смутку.
Всі ці дні вона ридала, наче, божевільна безупинну, оплакуючи своє розбите серце і пошматовані почуття. І лише тихий холодний дощ плакав разом з нею, ховаючи сльози й огортаючи душу – обійми дощу були останнім і єдиним порятунком від всепоглинаючого страждання…
Біль… Туга… Сльози… Сум… Гнів… Образа… Байдужість… Сум… Біль… І хаос… хаос думок і почуттів, що наповнюють душу, розриваючи її на дрібні шматки… Біль – такий монограний і різнобарвний охопив і поглинув все, поволі стираючи реальність і будь-які грані розуму… І лише дощ був з нею поруч…
Та дощ не може йти вічно… він і так йшов надто довго…
…Нарешті дощ минув… Пожовкле листя майже нечутно падало на землю і вітер грався ним… Пітьма повільно огортала вулиці, наче, жива, думаюча істота, вона заповзала у кожен закуток, наповняла і згущала кожну тінь, аж поки не наповнила повітря і оповила усе навкруг…
Лише самотня постать сумної дівчинки непорушно все так і сиділа на тротуарі вдивляючись у власне відображення в сірій вуличній воді, дивлячись швидше не на себе, а крізь себе; стискаючи в руках уривки розірваних фотографій і ледь пожовтіле листя…
Її думки витали десь далеко і те, що сонце вже сховалося за обрієм, забравши з собою тепло дня, а на зміну йому напливав вечір і починали з’являтися зорі, принісши з собою нічний холод, ні трохи не займало її. Вона вже давно виплакала очі і вже не мала сил вичавити з себе ще хоч одну сльозу, тому ридала мовчки, в душі, байдуже дивлячись пустими очима в одну конкретну, але абстрактну точку на темному асфальті… Мобільний телефон грав пронизливу мелодію вже в котрий раз та вона його не чула, вона більше нічого не чула…
Хтозна скільки часу вона вже там просиділа. Міський годинник пробив 12-ту вечора. І далі вперто відраховував хвилини… Хтось тихо підійшов до неї, щось сказав, взяв за руку і повів за собою, але вона навіть не почула цього… Світ для неї більше не існував… Стерся…
…Промінь сонця настирно дряпався крізь щілину у темних шторах з химерним візерунком на середньовічний манер і світлою смужкою прорізав морок невеличкої кімнати. В’яло розплющивши очі, Люсі дивилась на сіру від вранішніх тіней стелю і не розуміла – що і до чого? Повільно підвівшись і обвівши кімнату поглядом, вона стала перебирати очима речі, які видаються і знайомими і зовсім чужими. Погляд спинився на двох білявих фарфоровирових ляльках-близнятах і в серці щось кольнуло…
Вона підійшла ближче і обняла біляві голівки лялечок:
– Я знаю де я… це мій другий дім…
Навпомацки знайшла двері, повільно пішла сходами на нижній поверх, на тьмяне світло і брязкіт кухонного посуду. На кухні поралася господиня, тітка Лючія, вона була на 9 років старшою від Люсі, тож стала її найкращою подругою ще з дитинства, потім Люсі підросла і змінила друзів, але Лючія не перестала її любити. Та вона не сподівалася опинитися тут, в її квартирі, зараз коли помирало її розбите серце, у час її тяжкої самотності. Вона ходила вулицями, що видавалися їй пустими, від дому до дому своїх теперішніх подруг, намагаючись знайти підтримку і втіху, та сталось те, про що їй навіть страшно було подумати – вона лишилася сам на сам зі своїм болем… І лише подруга дитинства, до якої б зараз вона нізащо не пішла, стояла поруч, на відстані простягнутої руки...
Лючія підійшла до племінниці і лагідно її обійняла.
– Ти хоч трошки поспала? – спитала вона тихо.
Люсі кивнула, навіть не слухаючи питання.
– Може, ти зголодніла?
– Мені нічого не хочеться… Можна я побуду сама?... – прошепотіла дівчинка.
– Звісно…
І Люсі пішла в спальню, а Лючія провела її сумним поглядом…
Вона ще раз обвела поглядом кімнату, обійняла близнят лялечок обома руками і впала на ліжко, так пролежавши якийсь час навіть незчулася, як заплющилися повіки і очі дивилися вже не на сіру стелю, а бачили химерні, безглузді, подекуди навіть жахаючі, картинки, що випливали з підсвідомості й складали її тривожний і беззмістовний сон…
Як тільки сонце почало схилятися до обрію Лючія піднялася на гору, поглянути як там Люсі. Серед ляльок її маленька племінниця й сама була схожою на ляльку. Лючія тихо сіла на край ліжка і поклала руку на її чоло, дівчинка тривожно й важко дихала. Та раптом розплющила очі, наче її збудили. Й ще кілька секунд на могла прийти до тями.
– Пробач, я не хотіла тебе збудити… – тихо мовила Лючія.
– Як довго я спала? – прошепотіла Люсі.
– Вже майже вечір. – Вона підвелась і підійшла до вікна, відхиливши штори подивилась на захід сонця. Потім повернулася до племінниці і сказала:
– Ходімо, я хочу щось тобі показати…
Люсі підвелась і мовчки пішла з нею. Вони пішли по безлюдним вуличках, оминаючи людні місця. Вони пройшли старим парком і вийшли біля великої старовинної брами за якою розташовувалося кладовище. Лючія відчинила браму і повільно пішла між надгробками і хрестами, ніби шукаючи давно забуту стежку. Люсі йшла за нею. Раптом вона різко звернула і швидко пішла до старовинного постаменту на якому стояла статуя ангела, що склавши руки дивився благаючим поглядом в небеса. Біля постаменту лежала надгробна плита, на якій вже неможливо було прочитати напис, час давно стер його.
Лючія сіла на невеличкій лаві поряд з постаментом і Люсі сіла біля неї. Якийсь час вони мовчки дивились на стару плиту і печального ангела. Врешті Лючія промовила:
– Я дуже давно тут не була…
– Кого тут поховано? – спитала Люсі.
– Не знаю… Скільки б я не намагалася та не змогла розібрати напису… Тому я поховала тут свої спогади – надто дорогі, щоб забути і надто болісні, щоб пам’ятати… А з ними і часточку свого серця… – вона помовчала, а потім сказала, – і ти мусиш знайти могилу для свого болю… щоб відпустити його, поховати назавжди…
– Звідки тобі знати, що я відчуваю?.. – мовила Люсі.
– Я не можу знати… Розкажи мені… – і Лючія обійняла дівчинку.
Люсі пригорнулася до подруги і розказала про своє нещасне кохання і про те як вона зустріла свою мрію, а їй безжалісно розбили серце… Лючія слухала її мовчки й терпляче. Потім тихо сказала:
– Я не буду обманювати тебе – це лише початок, далі ставатиме лише гірше. Ти картатимеш себе за кожен день, коли ніби була щасливою, за кожен день, що наївно вірила в брехню, за кожен день, що обманювала себе… Та рано чи пізно це мине, час забере усе і вилікує твої рани хоч і здаватиметься, що все зовсім навпаки… Тепер я буду з тобою, ти не лишишся сама ніколи…
Вона міцно обняла дівчинку і повела додому. Вони мовчали і лише шелест листя, яким бавився вітер, порушував цю тяжку тужливу тишу. Місто стояло неприродно безлюдним… Пустим… Чужим…
…Вечір нечутно спустився з небес і оповив землю, він приніс з собою пронизливий холод, невід’ємний атрибут осені.
Лючія запалила свічки і погасила електричне світло, морок оповив маленьку кімнату. І вони з Люсі дивились на мерехтіння полум’я і тіней.
Лючія тихо промовила:
– Тепер я розкажу тобі те що обіцяла… я розкажу тобі свою історію… як я зустріла свою мрію… Знаєш, але лише тепер я зрозуміла навіщо мені була дана та зустріч… – і вона важко зітхнула. – Це був теплий день початку осені, тоді я була студенткою, трохи старшою ніж ти зараз… Я поверталася з університету коли мені зателефонувала знайома дівчина і попросила піти з нею у до парку, там вона повинна була зустрітись з якимись друзями (мене попросила піти з нею лише тому, що не хотіла бути єдиною дівчиною в хлопчачій компанії), а я була єдиною до кого вона змогла додзвонитися... Сама не знаю чому я погодилась піти з нею… Нас зустріли її друзі. І з ними був… той хлопець… хлопець моєї мрії… Він був, наче, змальований з моєї уяви. Та я не знала про нього нічого, навіть імені, ніхто з його друзів ні разу не назвав нього на ім’я… Ми просиділи в парку до вечора, говорили про різне: про музику, про навчання, про спільних знайомих і, навіть, про погоду – про все і ні про що водночас. Коли надійшов вечір велика гамірна компанія провела мене на вокзал, я повинна була повертатися додому в сусіднє місто, я сіла на останній потяг і поїхала додому. Коли потяг рушив я зрозуміла, що бачила його перший і останній раз в житті… – Лючія замовчала і подивилася в великі стривожені очі Люсі.
– Але чому ти… – прошепотіла дівчинка.
– Тоді я теж неодноразово ставила собі це питання… Та лише зараз я знаю, що хоч тоді цей вчинок був необдуманим і спонтанним, та це було вірне рішення. – Вона знов помовчала і сказала. – Я нічого не знала про нього і хоч зовні він виглядав як мій ідеал та я не знала, що в його душі, я могла розчаруватися, і я не могла, не мала права, ввірватися в його життя, тому я зробила те що повинна була, я просто відпустила його, просто сіла на потяг і зникла… Знаєш, дуже часто кажуть, що якщо двом людям судилося бути разом, то навіть через роки вони зустрінуться знову. Відтоді я більше ніколи його не бачила… але я про це не шкодую…
– А якби… – непевне промовила Люсі.
– А якби… Це вже не має значення, не варто думати про те, що могло б бути якби ми вчинили інакше, від цього не стане краще… Я відпустила свою мрію, можливо я ще не раз про це пошкодую, але вже пізно шкодувати про те, що зроблено, треба просто все прийняти таким як є...
Потім вони мовчки дивилися на полум’я свічок, думаючи кожна про щось своє…
– Лючія, а в тій могилі спогадів похований цей твій спогад? – мовила Люсі.
– Мабуть і цей теж… Могила – тільки символ, усі спогади поховані в твоєму серці і воно повинне бути сильним, щоб витримати цей тягар, відпустити минуле і йти в майбутнє ні про що не шкодуючи… – і Лючія лагідно подивилася на племінницю, – а тепер пора спати, завтра буде інший день…
Люсі лишилася під опікою Лючії і вона забрала з її серця тугу і смуток, і втамувала біль…
…Відтоді минув рік. Ця осінь видалась дуже холодною, майже зимова погода стояла вже з перших днів. Пронизливий вітер приніс важкі темні хмари, сіре небо дихало холодом. Люсі витягла з кишені пальто аркуш паперу на якому гарним каліграфічним почерком було написане послання від Лючії:
«Я по тернах піду до зірок,
Не кажи мені – шляху немає,
Я по тернах у небо піду,
Не кажи мені – так не буває.
В очі неба я знов подивлюсь,
Грішний світ я уже забуваю,
По руїнах я в рай повернусь
В вись блакиті навічно злітаю…»
Люсі посміхнулася і обережно згорнувши папір поклала назад до кишені. Вона подивилась на темний асфальт, це було те саме місце, де того осіннього вечора її знайшла Лючія, це було те саме місце, де ридало її розбите серце і на цьому місці вона попрощалася зі своїм минулим, на цьому місці вона полишила свій біль…
…Кожне ображене, вражене серце відчайдушно прагне втамування свого болю, спокою, що має дати волю і звільнити душу від його міцних обіймів…
Але кожне з них обирає свій шлях…
І лише дощ був з ними завжди поруч…
Та дощ не може йти вічно…
