Георгій отримав настільки хороше замовлення, що пекельного літнього дня поїхав до материного дому через усю область, аби взяти ту стару бабусину книгу. Звісно, він міг піти у перший ліпший езотеричний магазинчик і там знайти потрібний друк з химерним шрифтом та ілюстраціями, але він був певний, що нічого більш дивного не знайде. У дитинстві він боявся її, боявся самої книжки, і по цей день його не менше цікавило, що втаємничене у тих мертвих латинських словах, писаних по чорних сторінках і зшитих разом на віки вічні. Це була їхня родинна реліквія.
Зараз він сидів за своїм дубовим столом і уважно вивчав книжку, збиті боки якої вказували на поважний вік, але жодна зі сторінок не втратила своєї чорноти і була немов частинкою темряви у повній світла кімнаті. Він застряг на чи то Eccl чи Eool, що прокоментував уголос: - Геть нічого не розібрати з цими чортовими шрифтами! – У словнику бракувало обох цих слів. Наснага розшифровувати полишила його, але ієрогліф, що був виведений на сторінці зачаровував. І так мало бути і з кожним перехожим, який би обов’язково мав звернути увагу, при цьому подумавши: «Що ж це за фільм такий?» – «Фільм жахів «Проклятий Бог»» - відповідав би рядок під цим ієрогліфом, а наступний уточнював би коли і де... Він охайно перемалював свою знахідку, щоб завтра представити керівнику, і на тому робота закінчилася. Клацнув вимикач і всі речі втонули у густій темряві.
Георгій погано засинав від фантомного головного болю ще з дванадцяти років, і мусив годинами вдивлятися у морок, аж поки не відходив у небуття на кілька годин – снів він не бачив. У повній тиші почулися тихі кроки. Він жив сам, тому це насторожувало до жаху. Грабіжник?! Георгій не мав зброї, а пройти в кухню за ножем –такою була його думка – непомітно йому не вдалося б. Тому він не мав іншого виходу як лежати, немов кобра, очікуючи на ворога, щоб неочікувано напасти на нього. Тепер кроки стали непоодинокі – здавалося, що там ціла армія людей, або ж ні, тварин, армія тварин – великих, чотирилапих і всі вони там, ходять у коридорі, царапаючи лінолеум своїми кігтями. Він заплющив очі, бо це міг бути тільки сон. Від такого кошмару Георгій прокинувся. Біля його ліжка хтось стояв! Не людина чи це ніч так спотворює вид? Замість рук той мав копита, на його обличчі було щось схоже на іронічну посмішку. Все його тіло було червоним, місцями вкрите плямами. Він мовчав, а навколо нього бігали маленькі потвори, які кричали «Quio ote mas?! Quio ote mas?! Quio ote mas?!». Він намагався скласти мов доданки ці слова, це була латина, та сама латина. «Порядок слів. Навіщо ти нас звав?». Щойно він переклав, вони почали промовляти «Навіщо ти нас звав?». Це ще більше налякало і він просив залишити його. «Будь ласка! Прошу вас!». А вони перекидали речі, розважаючись і продовжуючи свої заклинання. Чорт стояв, продовжуючи мовчки посміхатися…
Георгій прокинувся, оглянув кімнату – все стояло на місці, ніяких тобі чортів чи потвор. Перший сон за багато років, і той кошмар. Та він відчував неабияку силу в собі, радість, піднесеність… І сліду не лишилося по тій хронічній втомі від роботи та безсоння. Зібравшись, він поклав у кейс перемальований ієрогліф, і полишив дім до ночі. У той день святкували п’ятиліття компанії, тому він прийшов пізно і відразу ліг спати. Але згодом хтось доторкнувся до нього холодною рукою. Від жаху він підскочив, але встати не вдалося, немов щось важке поклали йому на груди. Біля ліжка стояв Чорт, як і вчора, він лише посміхався, а потвори розбивали, рвали речі, продовжуючи повторювати «Навіщо ти нас звав? Навіщо?..» Продовжувався вчорашній страшний сон. Як Георгій і думав, наступного ранку все було ціле та на місці. Такого піднесення годі було уявити. Мабуть, кошмари надихали, бо він відчував, що має мільйони ідей. Він просто-таки побіг на роботу, де успішно закінчив афішу до фільму, і почав з десяток інших проектів. Життя ставало приємним. Удома він ще раз сів за переклад бабусиної книжки, але здужав лише речення. Цієї ночі ніякого болю не було – після стількох років страждань! Він заснув, мов дитя, щойно голова торкнулася подушки. Але його розбудив шум, трясло вікно – це вітер бився у закриту шибку. – А я тебе не звав – жартома сказав він, і, звикнувши до дріботіння, заснув.
Третього дня він зрозумів, яке ж то щастя жити. Побачивши на столі чорну старовинну книжку, він вирішив віднести її у підвал – хай там збирає пил, скільки можна битися над тією давниною? Це був найяскравіший день у житті. А вночі Георгію не давали спати мрії, він смакував кожною і розумів, що все у цьому світі створене для нього. Афішу замовник прийняв, а на гонорар можна буде поїхати в Італію. Після того знову до роботи, до улюбленої роботи. Він заснув задоволеним. Цієї ночі Зло не будило і просто вселилося в нього. Вони знали навіщо він їх звав.
