І ось, о диво!,назустріч іде він… Очі посміхаються, посмішка до вух. От хитрун, знає, що від таких маневрів я втрачаю здатність конфліктувати…
- Привіт, сонце! – він.
- Привіт пропажа, - я зберігаю серйозність, все ж не втрачаю надії…
- Чому ж пропажа? Хіба мене хтось шукав?
- Та хіба ти комусь потрібен?, - оу, походу трохи перебір
- Треба поговорити, - я насторожуюсь
Ми сидимо у мене на балконі. Я рюмсаю. Він мовчить. Що за біс? Яке семінарство??? Він їде – і це погано. Чай застиг, я обхоплюю руками підібгані коліна, він гладить па голові – не заспокоює.
- Сьогодні бачимось востаннє? – питаю.
- Ні! Маємо ще місяць…
- Тоді до біса сльози!
- Так! Давай проведемо цей час як найкращі друзі…
- Хм! Друзі, - я замислююсь. Ну давай, дівчинко, ти мріяла стати артисткою. Камон! Утни свою найкращу роль – роль подруги для коханого…
Мммм! Солодка весна… Ми прогулюємось містом. Назустріч іде Неля. Я насторожуюсь – коротким привітом з нею не розминешся. І почалася безкінечна тарабанщина. В своїх розповідях вона апелювала до Жені. А як же! Він, як чоловік, повинен був підтримати. Я винувато дивлюся на нього, йому ніяково…
- «Дрочи в пляшку з-під мінералки!» - ось що я йому сказала на прощання. Шикарно, хіба ні? – Неля була в захваті від свого дотепу.
Женя дивиться впритул, мені незручно. Ми швидко прощаємось і йдемо деякий час мовчки
- І багато в тебе таки знайомих?
- Ні, але цей екземпляр компенсує усіх. Вибач, треба було не зупинятись.
- Тут нема нічого такого, - сказав він холодно.
- Не звертай уваги. В неї тяжке життя. Сирота, працює з шістнадцяти років у барах. Це її зіпсувало.
- Проте не всі сироти такі. Можна було все змінити.
- Знаю, але вона не хоче – і це найгірше.
- Ти думаєш, що я – зануда?
- Ні! Я б сказала. І взагалі кожен жива, як уміє…
- Так, кожен сходить з розуму по-своєму, - він посміхається.
- Можна спитати? – несміливо починаю я.
- Кажи.
- А чому ти вибрав таке… таку… ну релігію одним словом?
- На певний момент це єдине спасло мене. Коли тобі п»ятнадцять, хочеться бути, як всі. А що, коли тебе ці всі не сприймають? Я втомився від нещирих посмішок, двозначних реплік. Втомився не встигати за часом і постійно силувати себе завойовувати чиюсь прихильність. Тільки Бог не вимагає від людини нічого, крім щирості. Перед Ним не треба здаватися крутим і впевненим у собі, не треба блазнювати, прогинатися. Розумієш?
- Так.
Ми мовчимо.
Я вражена. Ангели теж страждають, вони знають різницю між справжнім і ювелірним. Це важливо.
В парку тихо. Починається моя улюблена пора – сідає сонце і все здається казково-рожевим.
- В такий час люди стають добрішими. Подивись на тих з пивом, - я киваю в бік зграйки.
- Не знаю як щодо них, але ти зараз схожа на… мою маму: спокійна і гармонійна.
- Як її звати?
- Її звали Христя…
- Звали? Пробач, я не знала, дуже негарно вийшло…
- Це було давно. Я вже пережив і змирився.
Знову мовчимо. Я розумію, що не варто розпитувати, але й переводити розмову на дурниці було б недоречно.
Діти бігають довкола скульптури оленів. Це, як гаряча точка для дітлахів – чимось притягує. В мене є з десяток фото на цьому місці. Скільки років минуло, а відчуття не зникають. Nostalgia!
Чую дзвінок:
- Чекаємо! – це Марта.
- Я не можу.
- Як це? Ми ж домовлялись!
- Добре, чекай хвилиночку. – питаю Женю як він ставиться до кавування. Він схвально киває. – Ми йдем, - гукаю в трубку і вимикаю телефон, щоб не чути лишніх запитань.
Не люблю знайомити людей між собою… особливо ці довгі списки, з яких все одно запам»ятовуєш лише останнього. Марта розпливається у посмішці, Роман тішиться чоловічій компанії.
- So nice exemрly! – шепоче Марта мені на вухо(якогось милого перейшла на англійську!?)
- Yes? But we are only good friends…
- Ха! До пори до часу! – згадала-таки солов»їну…
- Назавжди, - відрубую. Марта незадоволено супиться. – Потім все поясню.
- Ми йдемо на двір, я хочу покурити, - оголошує вона квапливо.
- Він – майбутній священник, - пояснюю я щойно вийшли.
- Але ж не Папа Римський!
- Ти не розумієш. Між нами щось більше ніж ну ти знаєш. З ним приємно вести бесіду і мовчати. Просто це інше…
- Ясно.
- Нічого тобі не ясно!
- Як славко?
- Ніяк…
- Не дзвонить?
- Дзвонить.
- І?
- Лепоче дурниці.
- Ну знаєш! Ти хотіла би вислуховувати роздуми про фінансову кризу і коливання валют?
- Ні але не р вдало проведений вечір у компанії легковажних дівчат.
- З чого ти взяла, що вони легковажні?
- Ти любиш грати в карти на роздягання?
- Ого! Але це не так страшно. В хлопця здорові інтереси.
- Добре коли тільки інтереси.
- Ти неможлива.
- А ти мене постійно сватаєш.
- Бо не хочу, щоб ти тинялася із своїм розпачем, як минулого року.
- Я тинялась не від самотності, а..
- О, так! Щоб легше поплакати. Ходила, як примара темними вулицями. Це не нормально. Ти ж сама вирішила жити далі – і жити краще. Так?
- Але для цього мені необов»язково заморочуватися кимось іншим. Не можна використовувати інших лише для самозаспокоєння. Це обман.
- Тоді заведи собі спанієля, взаємовигідна турбота.
- Так і зроблю.
Роздратовано відвертаюсь і йду. Марта не звертає на мої вибрики жодної уваги.
- А ми замовили вам морозиво, каже Роман.
- А ми не їмо морозива! – Марта як завжди зривається на ньому.
Женя чомусь задуманий. Відсутнім поглядом втупився у ліхтарик. Я відчуваю, що щось сталося. Мовчу.
- Жека, давай по пиву, - широким жестом роман кладе свою руку на плече сусіда.
- Давай! – рішуче відповідає той.
Точно щось сталось – думаю. Вичікую. Марта підхоплює мою думку:
- Ти не звертай на Романа, він завжди багато говорить. Така натура.
- Все добре. Я навіть радий, що він так багато розказує, дуже цікаво, - дивиться мені в очі: з докором, розчаровано. Від цього мені свербить потилиця і я починаю нервово заправляти волосся за вухо.
Вечір закінчується. На дворі вже стемніло. Ми ідемо вчотирьох освітленою вулицею повз Музей писанки і літнє кафе. «день у день життя – кольорове кіно» - лунає звідкілясь «бум бокс». Стає сумно. Я наповнюю легені весняним ароматом, десь цвіте черемха і бузок. Вишні вже посипають білим конфетті бруківку. Від чого ж ця раптова меланхолія?
Прощаємось на розі. Прямуємо бульваром додому. Він уже не ангел, я вже не така як колись. Щось змінилось. Я не хочу знати правду, тому ні про що не питаю.
- Ти не довіряєш мені? – риторичне питання звернене до мене. Закусую губу, чекаю продовження. – Хіба я такий далекий для тебе, хіба заслужив бути обдуреним?
- Ти про що? – не витримую я, висмикою свою руку з його долоні.
- Про твоє одруження!
- І розлучення?
- Так!
- А що це міняє?
- Дещо міняє. Ти це приховала.
- Просто не випадало можливості сказати.
- Випадало! І не раз. Просто для тебе не має ніякого значення моя персона. Тобі легше аналізувати минуле своїх брутальних подруг!
- Вона мені не подруга.
- Як і я!
- Ти теж не подруга, - зривається.
- Не язви!
- Послухай, я не обіцяла говорити тобі правду і тільки правду. Не присягалась на вірність і взагалі не розумію чого ти від мене хочеш.
- Ти, ти…
- Що я?
- Ти просто неможлива, егоїстка, така, як інші!
- Така, така. Не небесна і без німба! І багато чого роблю не так, багато чого знаю з того, чого не варта. Я бездумна і вітряна, але від того не краща. Але тобі зовсім необов»язково ходити зі мною вулицями. На цьому місці ти перший підійшов, тут можемо і попрощатися.
- Як хочеш. Але знай: ти сама робиш навколо себе віп-зону, сама зводиш і нищиш свій обмежений світ. Я не маю права вчити тебе життя, але хотів би показати тобі щось більше, ніж обкурені бари.
- Якось іншим разом.
- Можливо.
- Далі піду сама.
- Як хочеш. Я у всьому з тобою згоджуюсь, але брехні не пробачу.
- То почитай заповіді. Відкрий очі на реальне життя. Буває по-різному: не лише добре чи погано. Іноді життя не біле іне чорне, а сіре, в цяточку… хоча… Добраніч.
- Прощавай!
