Що за хамські манери заходити без дозволу? Не встиг у голову постукати будильник, а вона вже приперлася! Відразу ж пошкрабала мені за вухом, нагло натягла ковдру на голову і повернула до стіни. Я втомився. А ще нічого не було! Здається це називають "синдром хронічної її". Треба б дати синдрому по морді і витрясти себе з ліжка на підлогу. Причому бажано у вертикальне положення, бо робота вже пів години як не спить, а наступна вихідна неділя передбачається тільки через два тижні. Але для цього потрібно розгоризонталитись і перемістити своє брєнноє тєло за межі ліжка, а вдалося тільки зівнути і зіпсувати повітря. Ранкове побачення з дзеркалом не обіцяє взагалі нічого приємного, тому ліпше цю процедуру не затягувати. Чому я так втомився, Господи… Треба вдягнути тіло, пригребінити волосяний покрив… Дві пригоршні води в лице… все, я готовий покинути цю берлогу.
А надворі ще холодніше... В обох напрямках тротуарного руху дрібними купками чи поодинці снують особини зовні схожі на людей. Мабуть у них також ранок і також втома. Мовчать. Іноді щось бурмочуть. Ще більш іноді виявляються моїми знайомими, які зовсім вже іноді усміхаються, але тепліше від цього чомусь не стає. Непереконливо усміхаючись у відповідь поспішаю звернути в тихий провулок. Звідки ж мені знати, що там Ти? Сьогодні я втомлений. Рівно настільки, щоб виплюнути "привітядужеспішу" і не помітити, що Ти також втомлена. Міна ввічливості між колишніми – напевно так це виглядало б зі сторони, якби в радіусі невимушеної зацікавленості знаходився ще хтось. Або ніяк не виглядало б. Кому взагалі яка справа до двох похмурих істот різної статі, які зустрілися о восьмій ранку на безлюдному провулку? Відчуття небажаності чогось більшого, ніж формальна усмішка – напевно це єдине, що нас поєднує. Бачиш, нас нарешті щось поєднує...
Боже, ну від чого я такий втомлений?.. Продовжую пересувати своє тіло по дотичній до асфальтного покриття тротуару в напрямку роботи. Люди схоже вже не втомлюються снувати навколо мене у своїх справах. А я втомився. Хоча справи у них такі ж, як і в мене: руханка від місця тілоночівлі до місця денної працеактивності. На лівому фланзі погляд неохоче фіксує черговий нервовий подразник. От якраз біля цього під’їзду окремими фрагментами окремих вечорів побутувало щастя. Ти стояла тут, усміхнена і невагома, на відстані волосинки від мене і твоє тепло тулилося до мого тисячами клітин тіла і одягу. У місці дотику спочатку пробігала одна мурашка, тоді до неї прибігало відразу декілька подруг, а за хвилину вже ціле стадо у дикому ритмі намотували крос по площі всього розжареного, але змерзлого мене. Від контакту пальців з твоїм волоссям темп мурашок прискорювався, а легкий сухий поцілунок “губи-губи” і “губи-навколишня територія” вмикав внутрішній акселератор. Я втомився вже давно. Втомився і якось ненароком натиснув не ту педаль. Зірвався з ручника і не пройшло й тижня, як Тобі стало мене забагато. Просто забагато. Мурашки продовжували бігати, але твоїх не знаходили. Мабуть просто перегрілася моїм теплом, тіло охопила задуха і серце захотіло відпочити. Це ж так просто, ну що в цьому незрозумілого? Це якщо я, припустимо, три місяці не їв солодкого, а коли дорвався, то з’їв на раз два торти – є висока ймовірність, що протягом доброго пів місяця в бік кондитерських магазинів і кафешок я дивитися вже не зможу. А через пів місяця двічі подумаю… Бачу, тортик із мене вийшов надто ситний і приторний. Тільки от не ходять торти на роботу! Їх з’їдають, а потім ними ходять в туалет. У мене начебто все те ж саме, але поки що я транспортую своє недоїджене тіло до місця реалізації прихованого, але невідомо яким рентгеном виявленого трудового потенціалу.
У полі ближнього зору з’явився сірий будинок під кодовою назвою "робота". А там люди, обличчя, голоси, слова, монітори, тексти, знову люди, знову обличчя… байдужість… і втома. Знову втома… Яка забілює погляд, стискає нутрощі і розрівнює звивини. Автопілот так сяк доживає цей день замість мене і повертає біологічне тіло на поріг будинку.
Ключі, двері… порожнеча. Мозок зморщився ніби від холоду. Бліцкріґ настиг центр прийняття рішень у момент найбільшої слабкості. Напівпаралізовану свідомість змогло зацікавити єдине питання: це реакція на відсутність саме Твого подразника чи подразника як такого? Сьогодні перший день. Перший, коли після звичного «ключі, двері…» виникла порожнеча, якої раніше не було. Зітхаю. Кривую до ліжка, щоб зустрітися зі старою постіллю. Щоб змінити її на ту, яка у своєму пост-індезітному житті ще не знала нікого крім мене… але зустрічаю там тільки свою втому. Спати, чоловіче, спати!.. Не можеш? А ніхто вже не спитає: Чому ти не спиш? Ти сьогодні втомився? Так що, краще спи...
