Михась ще до дитсадка ходив, а вже чув від старшого брата: то дорослі вигадали ділити дні на робочі та вихідні чи ще якось. Насправді ж правильно було б розділяти тиждень на «черепахові» та «заячі» дні. І цього досить.
Потім Мишко підріз і зрозумів, що Борис так жартував. Нема днів під знаком «зайця» чи «черепахи». Коли ж пішов до школи, то пригадав ту розмову. І навіть почав сумніватися, а чи не був брат правий?
Бо бувають дні повільні-повільні. Це коли аж на третьому уроці контрольна з математики, і знаєш, що добре, як на трійку ті задачки повирішуєш. А ще ж її треба дочекатися! Зранку вставати, а не хочеться. Мама раніше підіймає, бо знає, що ти сьогодні черговий. Тож повинен прийти до школи раніше. Ще й змушує старанно чистити зуби та умиватися, потім. А вчителька в школі оголошує додаткову класу годину і довго пояснює. Чого не слід битися із хлопцями із «Б» класу.
А коли всі уроки позаду і приходиш додому, то тебе посилають до магазину, а там саме біля каси стоїть довга черга. Потім до мами приходить тітка Віра і їй обов’язково хочеться дізнатися, як твої успіхи у школі. Під вікном у цей час уже свистять хлопці, бо їм треба ще одного гравця у футбольну команду, а ти ніяк не виходиш.
А от «зайцеві» дні – то, переважно, вихідні та канікули. Й оком змигнути не встигнеш, як уже вечір, так зате скільки всього гарного встигло трапитися!
Та оте «черепахові» тільки для днів правда. А про справжніх черепах дарма кажуть, що вони – повільні та ліниві.
Михась он поклав Торту біля самісінької ніжки столу: хай поповзає трохи. Сунув їй листок капусти, хоч мама суворо забороняла годувати черепашку де-небудь крім її домівки-коробки. І лише хвилину, чесне слово (ну, можливо й п’ять, але вже точно не більше) пограв у нову комп’ютерну гру.
А коли опустив очі додолу, черепахи поруч уже не було. Чкурнула кудись, ще й капустяний листок – свій сніданок – із собою прихопила.
Спершу хлопець не дуже стривожився: то тільки у казках черепахи виробляють усякі дивовижі. А Торта (взагалі-то, вона – Тортила. Але ще мала і зовсім не схожа на свою знамениту тезку) – звичайнісінька.
Двері до коридору щільно зачинені. Тож варто пильно обстежити кімнату, і швиденько знайдеш згубу. От тільки треба діяти дуже тихо, щоб мама не почула підозрілих звуків. Вона й так сердиться, що Михась сьогодні розбив м’ячем у школі величезну шибку. Чи ж він зумисне? А вона ж ще не бачила щоденника із зауваженням вчителя музики! Ні, шуміти аж ніяк не можна.
За чверть години, уважно обшукавши усю кімнату, Михась остаточно переконався, що сьогодні – день під знаком черепахи. Тягнеться без кінця-краю і хоч щось би тобі приємне трапилося, хоч трішки!
Торти не було ніде. Тяжко зітхнувши і сторожко зиркнувши на двері: чи не почула його шарудіння мама? – хлопець ще раз зазирнув під диван. Товстий шар пилу (мама кудись квапилася минулої неділі й не перевірила наскільки старанно вони із старшим братом поприбирали, а сьогодні вже п’ятниця) де не де поцяцькували світліші сліди: то Михась витягав свого пластмасового воїна, який ще коли загубився, і братові пазли. А он, у найдальшому кутку, щось темніє. Певно, то і є втікачка!
Але ж як її витягти звідти? Був би Бориско вдома – удвох би спробували відсунути диван та й дістати Торту. Та то й на краще, що його немає: він хоч би й допоміг, але потім довго б кепкував над молодшим братом, від якого й черепаха втекти може.
Тож трохи подумавши, Михась навшпиньки подався до ванної: за віником. Ну, зараз він їй покаже, як бігати! Мама, на щастя, чимось клопоталась на кухні, тож не звернула увагу на переміщення синочка.
Коли хлопець уже лежав на пузі на килимку та витягав руку якнайдалі, щоб дотягнутися до того темного віником, він почув, що у вхідні двері хтось дзвонить. Та не надав цьому значення: певно, до мами сусідка заскочила.
Те темне виявилося скрученою у тугий клубок майкою, яка зараз виглядала так, що найліпше було б сховати її знову під диван. Подалі від маминих очей.
А тут ще двері рипнули. На порозі стояли мама та Надія Яківна. Остання – то їхня нова сусідка. Вона недавно переїхала, робить ремонт. От і попрохала дозволу у мами глянути як зробили стінні шафи у дитячій кімнаті.
- Ддоброго ддня, - аж затинатися почав Мишко, хоч у школі часто чув, що його не перебалакаєш. – А я оце, Надіє Яківно, прибираю кімнату. Мамі сюрприз хотів влаштувати.
- Добридень, Михайле, - гостя привітно всміхнулася. – Це добре, що ти мамі допомагаєш.
- Так-так, чудово - втрутилася мама. З її тону відчувалося, що насправді вона протилежної думки. Чи то пізнала ганчірку, яку син витяг з-під дивану і тепер старанно протирав стілець. Чи розсердилася, бо майка Мишка до того «прибирання» була біла із зеленим літаком спереду, а тепер відчутно потемнішала.
Мама запросила вчительку випити чаю у вітальні. Мишко ж підмів підлогу (може, батьки потім хоч не так сердитимуться) і навіть своєю волею одягнув іншу – брунасту - майку. Торта так і не відшукалася.
А варто було Надії Яківні піти, мама ще й повчати хлопця не розпочала, як із-під шафи почулося голосне шарудіння. Чомусь у вітальні.
Добре, що мама не боїться мишей! Однак, вона стривожилася і відзначила, що оті звуки – надто голосні для звичайної миші. Та й де їм, мишам тим, взятися, на сьомому поверсі?
Мишко знітився так, що мама зразу все зрозуміла. З одного боку, ніби й добре, що в квартирі не завелася миша. З іншого – бідолашну черепаху треба якось було витягти із під важкої шафи.
Добре, що саме нагодився тато і, зітхнувши, почав відсувати меблі, аби звільнити полонянку. Мишко, як міг, допомагав і водночас вислуховував мамині докори, що не встежив за Тортою.
Але неприємні сюрпризи того дня ще не закінчилися: черепаху звільнили досить швидко. Цілісіньку, що й зробиться із таким панциром? Та за шафою знайшлася не лише Торта, але й старий пенал Мишка.
Мама остаточно спохмурніла: так на тих школярів ніяких грошей не напасешся. Взяла знахідку до рук, аби подивитися, чи сильно та пошкоджена, відчинила і…
- А глянь-но, батько, чим займається той шибеник!
Мишко якраз був у коридорі: сунув черепаху до її домівки і повертався назад, допомогти батькові поставити шафу на місце. І відразу відчув: щось ще трапилося. «Шибеник» - то він. Брат уже дорослий, він був би «кавалером», «парубком», «нашим старшим», але вже не шибеником.
Батько якраз відчинив двері кімнати і був дуже сердитим:
- Йди-но сюди!
Мишко похолов. Тільки зараз він згадав, що у ому пеналі зберігав недопалок. Звісно, він сам не курив, не дурний же. То Борис якось затягнув із товаришами кілька разів так, що його потім довго млоїло. І з тих пір навіть запах диму цигаркового чути не міг.
Мишко тоді аж злякався і хотів бігти додому по допомогу. Так брат не пустив, бо боявся, що перепаде на горіхи. Тільки прохав брата нічого батькам не казати, слово з нього взяв.
Тоді Мишкові було брата дуже шкода. Але як тому стало краще і він побрів додому, кинувши, що дивитися більше на це куриво не може, хлопця осяло. Він підібрав та приховав недопалок, аби потім час від часу, як брат битиметься чи не схоже із собою на річку брати, нагадувати йому про ту історію. Сховав так, щоб ніхто не побачив здобич. Та через день забув про нього. А от тепер:
- Що це таке я тебе питаю, га?
Що тут відповіси? Хіба дорослі і самі не бачать?
- Лихо і якби в Бориса знайшли, а то в тебе! Ти щ. куриш?
Мишко навіть сказати не міг, що не курить, бо то було б неправдою. Раз він таки затягнувся бридким димом у шкільному туалеті для хлопців разом із однокласниками. Певно, не дуже сильно, бо до медпункту не потрапив, тільки голова боліла. То Костю було так погано, що дорослі вирішили, що він чимось отруївся.
Тож тепер він стояв низько схиливши голову і відчував, що палають не тільки щоки, але й вуха. І думав про те, що якби Борис був вдома, чи йому стало б соромно чи, навпаки, він би теж розсердився, що брат отой недопалок підібрав?..
Але день, як і личить «черепаховому», тягнувся та тягнувся без кінця. Брат десь затримався після уроків. Мишко ж лежав зодягненим на дивані і розглядав старий килимок із трохи потертими квітами. І навіть не ворухнувся, коли грюкнули вхідні двері: як Бориса не лаяла мама, він так і не навчився заходити додому тихо. Потім почувся її голос у передпокої. Чи то вона докоряла старшому, що знову без обіду десь гасає, чи то розповідала про пригоду із його молодшим братом.
Потім Борис майже навшпиньках зайшов до їх кімнати, обережно причинив двері. Спитав у пів голосу:
- Мишку, спиш?
Той сердито засопів.
- Михо, ну, ти що? Ну, нащо було те сміття підбирати?
- Викинути хотів і забув, - буркнув хлопець, не повертаючись від стіни.
- Тебе били? – Борис і справді відчував себе винуватим.
Ага, «били». А що слів усяких наказали, у куток поставили, батько потиличника вліпив і тиждень на вулиці гуляти заборонив – то усе нічого? Ще й у мами очі блискучі-блискучі були, наче вона от-от заплаче… може, оте «били» і не найгірше було б…
- А ти казав, що як я уже дорослий, то слово своє маю тримати…
- Та ти дорослий, Мишку, точно. От хочеш, дам тобі в нову гру на компі пограти, хочеш?
Мишко мовчки мотнув головою.
- Слухай, я скажу правду, тільки завтра, добре? Завтра у Генки день народження, а після скандалу і не пустять. Прийду звідти – і скажу, от щоб провалитися.
- Та йди вже на той День народження, - буркнув Мишко так, ніби то він – старший брат.
- Ні, ти зрозумій: ми із Генкою посварилися, а тепер він мене на День народження запросив, ну, щоб помиритися. Це справді важливо!
- Та зрозумів, - Мишкові було приємно, що брат говорить із ним, мов із дорослим. Він уже втомився сердитися.
- Знаєш, Михо, ти й справді молоток. От улітку ми з друзями підемо у похід – я і тебе візьму.
Мишко глянув із недовірою: він того року аж так просився, так брат і чути не хотів, а тут ще й слова сказати про це не встиг…
- А твої друзі скажуть, що я – малий, як у тому році...
Борис і на секунду не завагалася:
- Ну, то самі поїдемо до річки, візьмемо намет…
Він присів поруч брата на диван. Почав розповідати про те, як це гарно, жити біля ріки, вудити рибу, сидіти у темряві поблизу вогнища… У Мишка вже злипалися очі, але він сонними голосом просив розповісти «ще зовсім трішки…». Борис, захопившись, вигадував усе нові подробиці їхнього літнього відпочинку.
Обидва брати шкодували, що до літа залишилося так багато, майже два місяці. І обом їм зовсім не хотілося, щоб цей день закінчився. Хай він і був «черепаховим» і приніс із собою чимало неприємностей.
