- Мама! - закричав я. Сльози стікали моїми щоками. Я підбіг до вікна і побачив як через головний вхід виходить мама і йде кудись, тоді я навіть не здогадувався куди. Але мені це знати було зовсім непотрібно - яка різниця куди, головне і найстрашніше те що вона йде залишивши мене тут. Вона обов'язково повернеться, я це відчував, і всеодно плакав. Плакав наче бачу її востаннє. Плакав наче лишаюсь тут назавжди, лишаюсь наче й не на самоті, але без неї.
Мама вже пішла, я її вже не бачив і всеодно стояв дивився у вікно - сподівався що зараз вона повернеться. Але її не було. Я плакав. Плакав і не міг заспокоїтись.
Приблизно так виглядав мій перший день у дитсадку. Згодом я звик до того що мама кожного дня мене приводила до нього, а сама йшла. Я перестав плакати, бо знав що ввечері вона повернеться.
Зараз, коли з того часу пройшло багато років і дитинство вже далеко позаду, я теж періодично переживаю ті відчуття, відчуття першого дня у дитсадку, відчуття котрі переживає дитина вперше відірвана від матері. Але зараз все трохи інакше. Зараз за вікном не мама, але розлучатися не легше. Зраз я не можу до цього звикнути. Напевно я просто подорослішав. А може ми завжди будемо дітьми...
